Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЛЕВІАФАН Портрет Великої імперії в історичному ракурсі

11 вересня 2001 року я побачив Нью-Йорк на каналі СNN. Тоді майже все людство принишкло біля телевізорів. Найбільшій імперії сучасного світу дали гучного ляпаса. Коли вежі впали і знялася велетенська хмара їдкого чорного пилу, розповзаючись бездоганно прямими мангетенськими вулицями, немов велетенський монстр, що заковтує людей, авто, будинки і сонячне світло, – я відчув дивний і глибокий смуток.

Мені раптом стало шкода людей, які стали цим чорним пилом. Можливо, спрацювало те, що я на відміну від Лимонова не був  на соціальному дні США і не мав ненависті до яппі. Однак невдовзі я збагнув, у чому справа - справа у серіалі “Друзі”, де нью-йоркські яппі  зображено як милих і добрих дегенератів.  Мені було важко позбутися відчуття, що саме такі дурнуваті, але безмежно милі люди щойно загинули на моїх очах саме  такою жорстокою смертю. На все настає час розплати... Ця фраза, що лунала у моїй голові, немов дзвін розбомбленої сербської церкви, почала поглинатися туманом. Мені здається, що серіали на зразок “Друзів” американці роблять навмисно. Нація, яка начебто господарює на цьому світі, намагається викликати до себе побутово-міщанську  симпатію, сподобатися тим, кого сама вона  з’їдає. Дивно очікувати щось таке від хижаків. Ані  Третій рейх, ані Піднебесна, що починає підійматися на важких драконових лапах, ані ісламський халіфат, що нині народжується у кривавих іраксько-афгансько-чеченських пологах, ані лисиці, що душать курчат, не намагаються подобатися своїм жертвам. Американці найнепридатніші до світового панування, до носіння важкого імперського хреста і важкого імперського меча. Сполучені Штати створювали  втікачі від імперського життєвого штибу. Ця країна наскрізь просякнута ідеями свободи (навіть від власного сумління) та егалітарності, або ж людською мовою - рівності, яка суперечить природній ієрархії та здоровому глузду. Це  загадковий острів Утопія, королівство соляріїв, яке століттями шукали  європейські змовники-інтелектуали,  уся ця клієнтура святої інквізиції, безбожні речники  Просвітництва. Вони все ж таки  здійснили свої мрії ще до початку якобінської  м’ясорубки. Вони були б неабияк здивовані,  побачивши, що їхній добре проплачений проект перетворюється на власну протилежність - Республіка рівних дегенерує в імперію жирних, породжуючи ще слабкий, але вже тектонічно відчутний рух спротиву, де в ролі  Іоанна Предтечі   можуть бути задіяні такі різні люди, як Волт Вітмен та Тімоті Маквей. Хоча боротьба  між республікою та імперією швидше за все почалася з переїзду  до Північної Америки перших англійських пуритан  - ще 1620 року.

До 1620 року британська колонізація  північноамериканських хащ мала вкрай млявий і суто імперський характер. Велика Британія через своє скрутне  економічне становище виштовхувала до Нового Світу злидарів, за якими наглядали  королівські чиновники. Саме такою – чиновницько-заробітчанською - була  перша англійська колонія Вірджинія з її єдиним містечком Джеймстауном. Хоча  саме тут з  написаної 1608 року капітаном Джоном Смітом історії про індіанку Покахонтес, доньку вождя аборигенів, почалася власне американська  література, Вірджинія була лише географічно  віддаленим передмістям Лондона. Про якісь політичні й релігійні альтернативи не йшлося. Утопія ще не матеріалізувалася. З 1620 року, коли корабель з сентиментальною назвою “Mayflower” доправив до Північної Америки першу групу англійських сектантів, більш знаних як пуритани, сумирна провінція почала нагадувати до часу приспаний вулкан. Виїзд пуритан був спричинений економічними негараздами в останню чергу. Головною ж причиною стала неможливість реформувати   державну англіканську церкву, в якій пуритани вбачали велику кількість ритуалів, пов’язаних з римським католицизмом.  Керманич пуритан Джон Вінтроп заходився будувати на новій землі вже не лондонський загуменок, а “нагірне місто”, де суворі традиції та  настанови пуританської секти почали  набувати більшої ваги, аніж закони королівського двору. Звичайно, до війни за незалежність було ще дуже далеко, але  її  сухий хмиз вже було завезено, бракувало лише сірників - ними через 150 років стануть масонські  залаштункові  зв’язки пуританських нащадків та  незграбна економічна політика британської корони. Утім,   саме пуританський первень – людина, озброєна рушницею та Біблією, стане потаємним образом ідеального  білого американця, а побудова вільного простору - наріжним каменем експансії нової країни. Індіанцям, які рятуватимуть колоністів від холоду та голоду, віддячать кулями через їхню відмову приймати християнство в протестантській редакції. Британська корона матиме війну, коли спробує внести свої корективи до розбудови “нагірного міста”. Імператив, який полягатиме в  наступному зібрання правил та регуляцій  – не  заважайте будувати нам рай на землі, хто заважає, той проти господа, усі люди – рівні, єдиний король – Господь,  спричинить не лише війну за незалежність з її бостонським tea-party (хоча потім  крові буде значно більше, аніж чаю), не лише діяльність аболіціоністів-негролюбів і лівацьке язичництво Вітмена, а й  контракції американських фашистів  і сумну та невдячну ролю локомотива глобалізації включно до подій 11 вересня 2001 року.

Нагадаємо: 1620 рік - ще один рік історичної летаргії України, пробудження від якої відбудеться лише через 28 літ, - відзначався не лише козацькою активністю на Чорному морі, а й  досить жвавою діяльністю братств на тих українських землях, що входили до складу вкрай недисциплінованої Польської  держави. За бажання можна побачити попри православний характер братств їхню деяку спільність з пуританськими духовними практиками, зокрема  егалітаризм і постійну зачарованість “нагірним містом”, що має постати на землі. Можна довго сперечатися, наскільки  активно готували братства революцію 1648 року чи все впиралося у напад  Чаплинського на  хутір Суботів, але важко не помітити  подібності загрозливої ситуації, хоча й у різних історичних контекстах.

Однак  повернімося до   Північної Америки. Між 1620 та 1783 роками, себто між прибуттям перших   пуритан та кривавим відокремленням від Великої Британії, територія колонізованого простору та  кількість колоністів стрімко зросла. Повсталі північноамериканці були серйозними супротивниками для Британської Корона.  Оскільки, ми, на жаль, звикли дивитися на історію крізь не ту оптику, то для більшість молодих українців уявляють американську війну за незалежність точнісінько за фільмом Мела Гіббсона “Патріот” - натомість за сімома печатями залишається  сила-силенна історіографічного та історіософського матеріалу з  нечистого походження Сполучених Штатів, засновники яких отримували збройну та фінансову допомогу від Франції, що воювала тоді проти Британії. Франція, яку тяжко вразив гонокок Просвітництва, коли почалися балачки не тільки про повернення Золотого Віку, а й  по суті сатанинські пустощі з пекельним вогнем, щиро тішилася з утвердження на далекому континенті суспільства договору на противагу вже дегенеруючому ієрархічному суспільству. Французи не здогадувалися, яку ціну вони невдовзі платитимуть  за перехід від ієрархії до всевладдя третього стану. За якихось десять років американські мандрівники з цікавістю птахів, що залетіли до крокодилової ферми, стануть свідками безперервної роботи паризьких гільйотин – певно так ми нині дивимося яку-небудь “Різанину бензопилкою Техасі”. Найдивніше в цьому те, що держава, яка мислилася  такою собі тихою заплавою, раєм для  тих, хто не міг наїстися досхочу через суспільні проблеми Старого Світу, почала від перших своїх років нагадувати ще не імперію, а нахабну військову республіку в дусі  прадавньої Спарти. Уже тоді егалітарність мала всі ознаки  своєї протилежності. Центрально- та південноамериканські території стали, як той власний флігель, до Червоної Книги потрапили індіанці та бізони, і що найгірше - почалося масштабне ввезення чорних рабів з Африки та несамовита їх експлуатація, що у ХІХ столітті призведе до громадянської війни і у ХХ столітті – до повзучої міської герільї “Чорних пантер”. Це  гарчання афро-американського звіра непокоїтиме США  значно більше, ніж ті “сто В’єтнамів”, якими у ХХ  столітті  лякатиме пуританську країну аргентинський  аристократ. Для наших співвітчизників, які поділяють так звану теорію всесвітньої змови - себто вірять, що історією, немов циган сонцем, крутять різні таємні організації пекельного забарвлення,  залишається нерозгаданим історичний ребус – чи були пуритани спільниками масонів-розенкрейцерів-ілюминатів і чи  стали США втіленням потаємних мрій цієї строкатої братви? Розгадуючи такі шаради, можна неабияк стомитися і забути, що США до Першої світової війни, попри періодичну організацію кривавих лазень у колишніх  іспанських колоніях, південніше від Ріо-Гранде, лишатимуться суто регіональною державою. Хоча від пуританського “нагірного міста” зосталися тільки спогади й егалітарність вимірюється лише грошами та вогнепальною зброєю, ця країна  все ще залишається Спартою, брутальною, войовничою, але пружною і мускулистою. Це все ще республіка. Однак ненадовго.

На початку Першої світової війни США позірно не  втручатимуться у європейські справи і лише розмах німецької підводної війни в Атлантичному океані та намагання кайзерівського уряду в Берлині прихилити  на свій бік Мексику змусили американців пливти до Європи й  трощити на друзки німецьку військову міць. Потім будуть міжвоєнні десятиліття з хисткою економікою, “велика депресія” з усіма ознаками того, що нині називають  “скерованою кризою”,  під час якої й загине  пуританська Спарта, а ті, хто носить у серці вже  зовсім імлавий образ “нагірного міста” тікатимуть до Європи у марному намаганні  віднайти  державу рівних - чи то  у військових таборах іспанських республіканців, чи то при дворі  Муссоліні. Друга світова, а потім “холодна” війни остаточно засвідчать перехід від Утопії до  Диктатури, м’якої і майже невидимої, але дієвої. По розпаді СРСР, якщо вірити мексиканським лівакам, які ховаються у хащах та горах, аби не потрапити під залізні підбори дядечка Сема, США оголосили четверту світову війну усім на цій планеті, аби перетворити її  на великі-превеликі США.  Можна не погоджуватися з мексиканськими революціонерами, але мимоволі  переконуємося:  ті США (або, з погляду вже згадуваних нами Волта Вітмена та Тімоті Маковея, псевдо США), які мають заполонити весь світ, є трохи не раєм для всіх міщан цього світу, зокрема й українських. Хоча, хто знає, можливо, саме про таке “нагірне місто” і мріяли буржуа-пуритани, перетинаючи далекого 1620 року Атлантичний океан... Однак звідки ж тоді  постійні нарікання їхніх нащадків про смерть справжньої Америки та американського духу, звідки теракти проти федеральних установ та підривні книжки, які пишуть по Європах американські розумники на кшталт Гора Відала? Тут не може бути простої відповіді. Глобалізацію здатні зупинити лише самі американці – чорні мусульмани чи білі протестанти. Ті хлопці, які сидять по мексикансько-колумбійських джунглях та непальських полонинах, аж занадто далеко на околиці. Молоді шибайголови-антиглобалісти забудуть про спротив, тільки-но закінчать університети та  очолять  татусині фірми, а щодо Аль-Каїди, то забагато джерел вказують, що ниті від цієї  організації ведуть до штаб-квартири ЦРУ. Нині важко займатися футурологією, але  лише сліпий не бачить, яке свято непослуху влаштували латиноамериканці, доки США опікувалося іракськими нафтовими свердловинами, і  лише дурний  не розуміє, що у Вашингтоні раніше чи пізніше спробують покласти край цьому непослуху. Сам Бог знає, чи не стане це приборкання непокірної Латинської Америки прологом історії, яка завершиться поверненням на спустошений Мангеттен  оленів та воскреслих індіанців?

11  вересня 2001 року, коли вежі вже впали і шквал чорного пилу накрив нью-йоркське середмістя, певна американська пані - можливо, представниця давнього пуританського роду - зафільмувала на відеокамеру свою втечу від  велетенської хмари, хмари-чудовиська, яка ковтнула вересневе сонце. Трохи згодом цей коротенький аматорський фільм показали на каналі СNN. Американська пані врятувалася лише тому, що її впустили до невеличкого кафе. Чорний пекельний пил, який був людьми, офісним приладдям та бетонними стінами Всесвітнього Торговельного Центру, неначе віхола пронісся повз скляні двері.  Чорний монстр  міг проломити те крихке скло і вбити всіх, хто був на той час у невеличкому кафе і ховався від безликої лютої сили трохи не під столами. Здавалося, відкрилися ворота безодні і безодня пильно вдивлялася в обличчя людей, які хотіли збудувати рай для власного шлунку.

Ігор СКРИПНИК
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com