Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ДВОМОВНІСТЬ ЧИ ПОВЗУЧА АГРЕСІЯ

Проросійські політики в Україні знову з порохня­вої скрині шовіністичних «скарбів» витягли пропахлий нафталіном жупел про другу державну мову. Цей набридлий до оскоми по­стулат вони, як завжди, обґрунтовують надуманими та примітивними теоріями.

Наприклад, як важко зараз росіянам захищати свої права і свободи в судах, де, згідно з Конституцією, процес має провадитися державною мовою,як вони мучаться, слухаючи радіо, телебачення, читаючи пресу, та інші вигадки.

Тільки всі ці голосіння не витримують бодай най­меншої критики. По-пер­ше, в Україні російсько­мовні ЗМІ, книговидання значно переважають над українськими. По- друге, ті, які хотіли, давно оволоді­ли українською і вільно спілкуються нею.

Справа в тому, що знач­на частина зросійщених громадян в Україні свідо­мо не бажає освоювати державну мову, вважаючи її «наречием плебеев», «бандеровским языком», і ставиться до неї з презир­ством і зневагою. Та хіба тільки до мови? До всьо­го українського: культури, традицій, історії і самих українців.

Тут варто говорити не про мовну проблему, а про мовну повзучу агресію. Бо нині проросійські агенти добре усвідомлюють, що після запровадження ро­сійської як другої держав­ної українську мову буде витіснено із вжитку і вже на законних підставах ро­сійська стане першою. А далі вони висунуть вимо­гу про подвійне громадян­ство, потім зажадають відокремлення та при­єднання Півдня України до «исторической родины».

Таким демаршем легі­онери з п’ятої колони хо­чуть відібрати у нас не лише мову, а й саму Україну. Бо мова — це серце, код, ментальність, сила нації і світогляд, образ мис-лення окремої людини. Без мови немає нації. Саме таку мету ставлять перед собою провідники концепції другої держав­ної.

І тому не завважують того факту, що двомовність — це не лише соціально-політичний, а й значною мірою економічний склад-ник, який потягне за собою суттєві матеріальні витра­ти на переклад і опублі­кування законів, підруч­ників, газет, дублювання радіо і телепередач. А що, коли в суді одна сторона вимагатиме провадження процесу російською, а друга — українською мовою? Тоді за прикладом росіян кримські татари, румуни та інші народи вимагатимуть запровадити третю і четверту державні мови. І ми загрузнемо в цій трясо­вині. Добре, якщо справа не дійде до конфліктів.

Мовне збурення нашо­го суспільства штучно створюють буржуазно-по­літичні й шовіністично-кримінальні угруповання, які намагаються в будь-який спосіб дорватися до влади, щоб потім розвали­ти державну систему України, перетворити її на «Уркаїну». Не маючи у своїх програмах конкретних со­ціальних і економічних пропозицій і намірів, апо­логети останніх відверто спекулюють на шовіністич­них настроях агресивних малоросів, яких у нас ще вдосталь.

Згадаймо, як депутат Російської Держдуми Дмитрій Рогозін, виступа­ючи в Києві під час теледебатів у програмі Савіка Шустера, обурювався, що на переговорах з газово­го питання в Москві наша делегація «позволила ве­сти переговоры на укра­инском языке». Тут і стає зрозуміло, на якому рівні здійснюється грубе втручання у внутрішні справи нашої держави, інспірується «насильственная и ди­кая украинизация», «двуязычие», а звідси й цілеспрямована політика на державному рівні зі зни­щення не лише нашої рідної мови, а й держави. На жаль, так нині мислить багато урядовців сусідньої держави. Ніяк не можуть вони перелаштувати свій ментальний органчик на рівень сучасних міждержавних взаємин. Тому, як і багато десятиліть тому, ми чуємо оте «не потерплю, разорю».

На жаль, така поведін­ка сусіда знаходить підтримку в наших політичних утриманців та космополітів — таких, як національне «надбання» України депутат ВРУ Нестор Шуфрич. В унісон Рогозіну він заявив перед телекамерою, що переговори з газового питання були невдалими саме через українську мову нашої сторони...

Треба визнати, що антиукраїнцям інколи вдаєть-ся облудою і брехнею залучити на свій бік збала­мучених фальшивою про­пагандою громадян України російського походжен­ня. Наголошую — незнач­ну кількість. Бо багато етнічних росіян вже давно оволоділи державною мо­вою. Та ще й на такому рівні, що варто повчитися деяким корінним україн­цям. І не лише філології, а й боротьбі за державні інтереси України, яка ста­ла для них Батьківщиною, а вони для неї — віддани­ми громадянами.

Водночас в нашій державі існує певний кон­тингент громадян з де­формованим світоглядом, які, ностальгійно погляда­ючи на Схід, відчувають патологічну агресію до всьо­го українського: мови, культури, історії, народу. їх вже не так багато. Пере­важно це заможні особи з когорти червоних директорів, кримінальних еле­ментів, чиновників, комуністів і наших власних перевертнів, колаборантів, ладних за копійки плазувати перед усяким чужин­цем.

Вважаючи Україну та­кою собі хохляцькою ко­лонією, ці резиденти ро­сійських спецслужб, аген­ти проросійського полі­тичного лобі намагаються розчленувати наші сус­пільство і державу кайлом двомовності. І роблять це впевнено, з викликом, маючи від північного покро­вителя і місцевих кримі­нально-олігархічних кланів могутню матеріальну підтримку і дивіденди за свою «діяльність», тим часом не відчуваючи най­меншої відповідальності за неї.

Розігруючи мовну кар­ту, ортодокси від філології свідомо вводять в оману і український, і російський народи, ними ж обдурені, пограбовані й обкрадені. Кидаючи кістку двомов­ності, «народні піклувальники» намагаються посія­ти національну ворожне­чу між нашими громадя­нами. Спровокувавши в такий спосіб необізнаних людей на взаємне проти­стояння і з’ясування сто­сунків, як, скажімо, в остан­ньому шоу з крадіжкою та розподілом газу, ук­раїнські і російські олігар­хи тим часом спокійно по­гнали за кордон цей са­мий газ, кладучи на осо­бисті рахунки в іноземних банках щораз нові мільйо­ни. І їм немає діла ні до російської, ні до українсь­кої мов. До того ж багато з тих, хто накручує цю про­блему, гаразд не знають жодної. Це видно з їхніх публічних виступів. У нагнітанні другої державної вони передусім бачать засіб для досягнення по­ставленої комерційної й експансійної мети. На­приклад, щоб виїхати до Ізраїлю, росіяни зобов’я­зані попередньо вивчити іврит, який дуже далекий від їхньої рідної мови. Про­те зараз в цій державі май­же половину населення становлять емігранти з Росії. Та чомусь вони там не домагаються російської державної. А українську, яка дуже їм близька, за десятиліття не захотіли освоїти у себе вдома.

Водночас без пере­більшення можна сказати, що і російськомовні гро­мадяни вже починають розуміти, що ними маніпулюють, і не піддаються на фальшиву агітку. Ось чому люди українського і ро­сійського етносу в біль­шості своїй були, є і будуть у єдиній сім’ї України і жодними політичними підступами нас не вдасть­ся посварити і розколоти, бо держава, як і мова, в нас одна і неподільна.

Що ж стосується пато­логічних шовіністів, сепа­ратистів, переродженців і космополітів, які пролізли в органи влади і державного управління всіх рівнів, то мені, як і багатьом ук-раїнцям, байдуже, якою мовою вони спілкуються між собою. Однак чому вони намагаються мене на землі моїх пращурів по­збавити рідної мови і пе­ретворити в такого собі ізгоя чи манкурта? Чому вони агресивно ставлять­ся до моєї Батьківщини, зухвало зазіхаючи не лише на її мову, а й на не­залежність, територіальну цілісність, а нас, українців, знову намагаються закрі­пачити, зробити невільниками та холопами Ро­сійської імперії? Передусім тому, що не зустрічають у своїх діях належної відсічі державників і простих громадян. Тим часом гра в двомовність — не така вже й невинна забава. Вона тісно пов’язана з націо­нальною безпекою дер­жави. Це зовсім не гра, а тактика. Тому й санкції повинні тут бути відповідними, а дерусифікація — не оборонною, а наступаль­ною.

Нав’язуючи «двуязы­чие», антиукраїнські сили планують не що інше, як спершу мовну, а потім те­риторіальну експансію. Як цей проект втілюється у життя і до чого призво­дить, ми бачимо на при­кладі братньої Грузії. Там свого часу проросійська п’ята колона домоглася спочатку двомовності, а потім — подвійного грома­дянства. Отримавши російські паспорти від певних кіл Росії в односто­ронньому й неузгоджено-му порядку, а згодом і зброю, місцеві малороси оголосили територію, на якій вони мешкають, анклавом, незалежним від держави Грузія.

Сепаратистські де­марші вже відбуваються і в українському Криму, особливо в Севастополі, де значна кількість людей, не вийшовши з українського громадянства, має і російські паспорти, що є порушенням ст. 4 Консти­туції нашої держави, яка регламентує в Україні єди­не громадянство.

Отримуючи матеріальну, політичну й методичну підтримку окремих уря­довців Росії, легіонери п’я­тої колони та їхні сателіти в нашій державі пішли ще далі. Наприклад, деякі представники Партії регі­онів дедалі частіше під час зустрічей з виборцями нав’язують їм тезу про доцільність у регіонах з компактним проживанням російськомовного насе­лення української держав­ної мови. А російські аген­ти  впливу та  резиденти спецслужб, які потрапили до Верховної Ради України, вже подали на розгляд близько двадцяти про­ектів законів про статус російської мови як другої державної, але жодного — на захист української. І ось наслідки.

Коли в Сімферополі Міносвіти торік зробило спробу відкрити нову українську школу, воно на­штовхнулося на агресивні атаки малоросів, які відверто заявили, що не допустять у цьому місті такого закладу. І домоглися свого: нині російська шко­ла функціонує... за ук­раїнські кошти, і все за­конно. Так, на своїх тере-нах рідна українська мова виявилася падчерицею, незахищеною владою і гнаною чужинцями. Це свідчення того, що за кон­цепцію двомовності зака­муфльовано стратегію і тактику знищення україн­ської нації, розчленування її мовними кордонами на антагоністичні прошарки з подальшим розколом дер­жави. Через те було б по­милкою вважати, що це поодинокі невинні витів­ки. Небезпека очевидна. Бо тут маємо справу з про­думаною, антиукраїнською політикою, чітко спланова­ною та постійно керова­ною фахівцями з підрив­них центрів та агенцій. Призначено й виконавців агресивного задуму під одним дахом проросійських рухів, організацій, пре­си та фінансово-олігархіч­них угруповань. Активно використовуються наші вітчизняні запроданці й холуйські посіпаки на кшталт вітренків, корчинських, симоненків богатирьових та різної політичної шпани зі спотвореною свідомістю та недорозви­неним почуттям національної гідності.

Теоретично під вигля­дом федералізації вони вже пошматували нашу державу на регіони, на­звавши свою партію згідно з їхнім проектом. Залиши­лося здійснити поділ на практиці.

Ким і звідки фінансу­ються та координуються антиукраїнські, сепара­тистські акції, вирахувати неважко. Досить замисли­тися над тим, чому окремі державники, тільки-но ними займуться прокура­тура, СБУ чи міліція, тіка­ють від нас до Росії та Ізраїлю і знаходять там не лише притулок, а й на­дійний захист від право­суддя.

І якщо громадянин сусідньої держави Ігор Бакай обіймав високу поса­ду в оточенні Президента України, а інший чужозе­мець очолював силове Міністерство внутрішніх справ, то що коїться внизу, на нижчих щаблях влади? Саме з подачі проросійських чиновників різного рівня постійно мусується і підігрівається настрій «дву-язычия», федералізації, а правильніше сказати, се­паратизму. Це вони з те­левізійних екранів, газетних шпальт, правничих три­бун нахабно вбивають в нашу свідомість комплекс малоросійської меншовар­тості й цілеспрямовано русифікують Україну. Тільки прикро, що нікому їх зупинити в цих намірах, а заодно і спитати за всією суворістю закону. А шко­да.

Та що там спитати. Ті, хто за обов’язком служби й відповідальності перед Україною мусять присікати шовіністичні прояви, самі свідомо їм потакають. На­приклад, під час перебу­вання в Криму глава нашо­го уряду Юрій Єхануров, заграваючи з місцевими шовіністами, навіть не зро­бив спроби поспілкувати­ся мовою держави, яку представляє, чим відчутно підтримав місцевих антиукраїнців. А ось депутат ВР України Михайло По-плавський давав концерти в Севастополі, спілкувався з глядачами тільки дер­жавною мовою. І всі його розуміли, а зали були пе­реповнені. Севастопольці досі з вдячністю згадують його гастролі.

Якщо деяким високопосадовцям державна мова чужа, то така ж чужа для них і сама наша дер­жава. Тому не дивно, що на багатьох переговорах з північним сусідом урядові керманичі дедалі частіше смиренно здають наші на­ціональні інтереси, а потім тікають до своїх наймачів.

Як бачимо, жупел двомовності — це проблема не спілкування, а важливий засіб у руках зоологічних антиукраїнців. Тож ми по­винні бути пильними і рішучими в захисті рідної мови, а отже, й держави.

Юрій ТИМОЩУК
Севастополь

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com