СВІТ ЗА МЕЖЕЮ ЖИВОПИСУ

Мене не полишало дивне відчуття, ніби це летаргійне тло відкривається переді мною з висоти пташиного польоту. Уздовж і впоперек порізане, мов старечими зморшками, глибокими висхлими рівчаками і струмочками, воно дивовижно нагадувало місячну поверхню. Зимну і бездиханну. Однак вона тільки здавалася такою.

У її темних тисячолітніх глибинах вже бунтував, рвався і клекотав у своїм визріванні новий потужний сплеск життя, і ти, увесь в очікуванні тих поштовхів, мав стати невід’ємною часткою тієї чудернацької феєрії, що оживала, розгорталася, набирала життєвої потуги з кожним рельєфним мазком Майстра… Він приводив свій ірреальний світ у рух, точнісінько, як Савооф – реальний. У русі площин, летючих мазків і клубочіння перламутрово-червонястих хмар - у цьому наростаючому русі - вже зароджувалася нова форма життя. З хаосу. З пітьми. З порожнечі. Являючи з тієї шкаралущі небачену досі гармонію кольору.

Таким тоді я побачила цей світ… Дивовижний світ Івана Марчука… так, немов він і справді вже був за межею живопису.

Кожен, перед ким відкривався Марчуковий світ, відкривав у нім щось своє, значуще, глибинне. Однак найзагальнішим, найоб’єктивнішим і найточнішим мені видалася оцінка його творчості, дана Астаф’євим: “Він сприймається уже не як особистість, а як могутня творча лабораторія”.  Я сповна відчула істинність сказаного, навіть не відчинивши, а тільки прочинивши  до неї двері. Скажу одразу: жодні мистецькі каталоги цього Майстра не дають істинного уявлення про  його твори -  їх треба тільки бачити, аби відчути ту потужну пульсуючу енергію, яку вони несуть в собі, аби перейнятися нею, аби увібрати її в себе.

Коли ми сиділи, мирно бесідуючи за пахучою кавою, в його незмінній майстерні на Пушкінській, аж десь під самісіньким дахом, цей енергійний чоловік з ясними очима і в ореолі срібного довгого волосся і, справді, здавався схожим на Савоофа  на енний день трудів своїх праведних. Його натхнення вже давно не вміщалося в стінах міської майстереньки. Та й яка площа його вмістила б! На цій думці я обвела поглядом майстерню, й Іван Марчук, упіймав мій погляд: «Я завжди мріяв мати багато стін!  Що більше стін, то краще. Я – раб цих стін. – Його очі загорілися блиском захоплення: - Тільки тоді, як заповню тими картинами стіни, - я зможу з ними розмовляти. Я відчуваю свою невичерпність!”. І то були не просто слова, сказані у хвилинному емоційному пориві. Здавалося, цей чоловік ніколи не знав втоми.

— Я бунтар за своїм духом, тож відкинув усе, чого мене навчили (Іван Марчук закінчив художнє училище ім.Труша, Інститут прикладного та декоративного мистецтва у Львові . – Авт.). У мені кипіла непереборна енергія, це був якийсь скажений потік творчої сили. Я мусив бути Шівою із тисячею рук. Усе боявся, що не встигну знайти себе…Так і народився мій цикл «Голос моєї душі».

— Вашу глибоко індивідуальну стилістику образотворення неможливо сплутати з іншою.  Як і техніку письма, отой знаменитий пльонтанізм…Вочевидь, у вас є  чимало послідовників, які намагаються працювати у цій техніці?

— У мене немає послідовників - є копіювальники, які працюють під мою техніку. Однак без знання цього складного механізму нічого вдіяти неможливо. Мені навіть цікаво спостерігати за цими марними потугами.  Я вважаю, що кожен художник має віднайти свою манеру, свій шлях у мистецтві. Кожен має створити свій світ, а наслідувати – нецікаво.

— І що для вас було двигуном у тих пошуках?

— Саме життя. Я насолоджуюся ним. Я не стомлююся йому дивуватися. Щоразу ніби вперше бачу цей світ, цей захід сонця. Ставлю перед собою мольберт і, вже вмочивши пензля в першу-ліпшу фарбу, довго-довго вдивляюся в нього. Я ніколи нічого не знаю наперед. Страшенно люблю імпровізувати. Усі мої роботи, окрім портрету і пейзажу – ті конкретні – це імпровізація. Я просто розмовляю з полотном, і в цьому діалозі виникає спокуса сказати щось нове - те, чого ще ніхто не сказав. Це свята спокуса, що надає сенс моєму життю. Матеріальні цінності для мене не в великій пошані. Міг би легко розбагатіти, якби писав портрети, однак мені це нудно. Я не скупий чоловік, аби зраджувати собі.

— Ви могли б сказати про себе словами Ліни Костенко “в мистецтві я пізнав лише ази…”?

— В мистецтві немає межі досконалості. Мені здається, що у портреті я досягнув більшого, ніж дозволяє натура, тому  й не хочу до нього звертатися – нецікаво. А ось в інших жанрах відчуваю безкінечний простір для пошуку. Там я почуваюся невичерпним.

— Ви і нині можете сказати про себе: “світ ловив мене, та не спіймав”?

— Завжди вважав, і досі так вважаю, що доля митця – в руках самого митця. Я, звісно, переймаюся тим, що діється в країні, однак це немає стосунку до творчості. Я в житті “одноосібник” - не люблю суєти, різних зібрань. Намагаюся не сричиняти заздрість – у нас, в Україні, це просто-таки національне зло. В Америці нема такого поняття, як заздрість. Щоправда, нема й такого поняття, як совість.

— Що вас найбільше хвилює в культурному житті України?

— Мене просто жахає засилля маскультури. Здається, в Україні просто забули, що таке високе мистецтво.  Особливо мене хвилює молодь. Брак духовного харчу заміщується моральною розпустою. І цей процес що далі, то відчутніший. Дається взнаки підхід “після мене хоч потоп”. А це має обернутися національною катастрофою.

— Не шкодуєте, що повернулися в Україну?

— Мій “американський період” був дуже насиченим у творчому сенсі. Я вдячний людям, які мені там допомагали. Однак Америка – то не мій світ. Я з самого початку знав, що в ній не залишуся. У своїм рішенні виїхати звідти я остаточно утвердився після теракту 11 вересня. Що ж до Австралії, то ця країна мені дуже духовно близька. Якби я там зостався, то мав би всі умови для творчості. Одне лихо – немає там українського пейзажу! Хоч би в якому куточку світу я малював українську ніч – вона завжди пахла мені українськими яблуками і грушами.  

Розмовляла
Леся Коцюк