ВЕРХОВНУ РАДУ – СКОРОТИТИ ВТРИЧІ!

Чимало (якщо не переважна більшість) наших виборців, міркуючи про майбутнє голосування 26 березня, стикається з однаковою дилемою. Бажаючи проголосувати за прийнятних кандидатів у депутати, водночас не має ніякого бажання підтримати тих, хто за спинами лідерів списку причаїлися на прохідних позиціях у третьому, п’ятому чи сьомому десятку виборчої колони. Схожа тенденція простежується майже у всіх партіях та блоках національного штибу. Особливо обурює позиція тих кандидатів, яких лідери змушені ховати по хвостах прохідних частин виборчих списків.

“Куди ви подінетеся, – наче промовляють з задвірків ці неоковирні персони. – Ви ж підтримуєте своїх лідерів, визначних людей, що в перших рядах списку, відтак змушені будете проголосувати й за нас, якби ви нами не гидували. Ви ж не такі політичні флюгери та повії як ми, а порядні виборці – тож хоч би що підтримаєте свою політичну силу, хто б до неї не примазався”.  Вочевидь, до розвішених на вулицях агітаційних гасел “Не зрадь майдан” бракує доповнення “Хоча б ти”. Тож і сперечаються пересічні сумлінні виборці не за те в якому списку більше добрих і порядних людей. Навпаки,  вибирають  у складі якої політичної сили менше аферистів і пройдисвітів, місце яких у тюрмах, а не органах влади.

Зважаючи на вищенаведені далеко не радісні обставини, доцільно було б скоротити чисельність Верховної Ради втричі – до 150 народних депутатів, 100 з яких обирати за партійними списками. Одразу застережу: не подумайте, буцім то я вважаю, що в Україні не знайдеться чотири з половиною сотні чесних і порядних людей. Ні, звісно їх значно більше. Тільки-от назбирати таку кількість для Верховної Ради чомусь (?) завжди було проблемою. Навіть арифметичну більшість зібрати – і то вдавалося тільки ситуативно.

Причина цього, на мій погляд, у тому, що пересічний виборець просто не може розібратися в таких довгих партійних списках. За нинішнього виборчого законодавства звичайній людині для того, аби розібратися за кого голосувати, необхідно проаналізувати переліки зі щонайменше кількома сотнями прізвищ. Таке завдання до снаги хіба що для тих виборців, які спроможні слідкувати за випусками новин на десятку телеканалів (або ж мильних телесеріалів у такій кількості). Переважна ж більшість наших громадян обмежуються одним-двома видами, або ж взагалі не схильні до перегляду згаданих видовищ. Саме для них і передбачено акцент на презентабельну першу п’ятірку виборчого списку – “обличчя партії” – завбачливо розраховуючи, що пересічний виборець не схильний обтяжувати себе тим, аби звертати увагу на її “інші органи”. 

Звичайна людина спроможна вибрати півсотні чи сотню найкращих на її думку представників з-поміж півтисячі, або ж тисячі. Це коли стосується її особистих знайомих, сусідів, колег по роботі і т. ін. Коли ж йдеться про якихось маловідомих або ж взагалі невідомих людей з різних галузей і сфер діяльності, то в такій ситуації складно вибрати навіть 150 найдостойніших. Відтак ця цифра видається адекватнішою щодо кількості народних депутатів, аніж нині втричі більша.

Значно вигіднішою вона є з наступних міркувань. Уявіть собі, що передвиборчі  списки всіх політичних сил втричі покоротшають. Як наслідок у них поменшає тих, хто, як кажуть, “випав на хвіст” справнім лідерам і шанованим людям. У такому разі буде два варіанти розвитку: або політичні сили позбудуться цього “політичного баласту”, або змушені будуть поставити його в перші ряди – тоді політикам допоможуть їх позбутися виборці.

За умови формування Ради у кількості 100 депутатів за списками відпадає потреба прохідного бар’єру. Спромоглася якась політична сила висунути двох-трьох чи тільки одного нормального кандидата – нехай від один і представлятиме її в парламенті.

Можна навіть  для адаптації в нових умовах видати кожному депутату планованого скороченого скликання видати по три картки для голосування. Уявляєте ­– один і той же чоловік з одного й того ж питання одночасно проголосував “за”, “проти” й “утримався”. Або ж “за”, “проти” й “відсутній”. Маразм – скажете. Згоден. Але ж у Верховній Раді нинішнього “калібру” подібне трапляється. Просто воно формально непомітне. Адже один депутат при голосуванні виступає під кількома “псевдонімами” – картками своїх колег. Відтак, огріхи при натискуванні кнопок зовні видаються за демократичний різнобій думок і позицій.

Цікаво, як це дозволяють трансляції з засідань ВР раніше 23-ї години. Якісь 40-50 поважних дядечок метушаться у сесійній залі під час голосування, а на табло висвічується “рішення прийнято 250 голосами”. Таке дітям показувати не можна, бо ніякі “уроки моралі” у школі не можуть пояснити ці арифметичні збочення. 

Ще одне невдоволення громадян – вибори тільки за партійними списками. Хочеш стати депутатом – мусиш ввійти до якоїсь партії. Іншими словами: маєш якусь вагу й авторитет серед людей – мусиш взяти “у нагрузку” кількох (чи кілька десятків) бездар і посередностей. Це в кращому разі, а в гіршому – корупціонерів і бандитів. Раніше половину Ради обирали в мажоритарних округах. Таких було 225 – майже по 10 на одну область у середньому. Хто мав гроші й бажання (перше – найголовніше) міг пролізти в Раду. Відтак мажоритарники складали найменш привабливу частину парламенту, що  відпрацьовувала вкладені у виборчу кампанію та накопичувала гроші, обирала позицію керуючись особистими фінансовими інтересами. Точніше кажучи, не маючи ніякої політичної позиції перетворювалася на слухняних рекрутів при формуванні провладно-олігархічної більшості.

Таке становище стало приводом для того, що мажоритарних округів позбулися одним махом – причому всіх одразу. А ще кажуть, що в нас не вміють “з плеча рубати”. Виявляється, вміють – хоча, на жаль, не там, де треба. Вважаю за доцільне голосування в мажоритарних округах, в яких би обиралася конкретний депутат, а не аморфна партійна маса. Тільки не в такій кількості, як раніше. Для України цілком достатньо 50 мажоритарних округів – у середньому по 2 на область. За такої пропорції значно зросте конкуренція між кандидатами. Практично всі ці округи будуть на виду всієї країни. Не зможуть десь у забутій глибинці непомітно протиснутись “сірі кардинали” бізнесово-олігархічних структур. Значно важче стане розкрутити сіру бездарність в масштабах області на тлі зрослої насиченості на один округ непересічними особистостями.

Олександр НАКАЗНЕНКО