Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

КРАПЛЕНІ ПЕРЕГОВОРИ

Відчувши холодний дотик зашморгу «оксамовитих революцій» та присутність біля своїх кордонів баз НАТО, Росія здійснила відчайдушну спробу повернути втрачений з часів існування Радянського Союзу вплив — і на території колишнього СРСР, і в Європі, і в усьому світі.

У ролі «собирателя земель русских» виступив «Газпром», довірителем людина з надр КДБ, нині діючий Президент РФ Володимир Путін.

Розуміючи, що чи не єдиним важелем у міжнародній політиці великоросів може бути газова чи нафтова труба, правляча бізнес-політична еліта Росії вирішила якщо не «відмотати назад», то хоч продемонструвати США та Євросоюзу, що з нею треба рахуватися, що вона, Росія, може у разі потреби не тільки впливати на події на пострадянськом-просторі, а й узяти під контроль Білорусь, Україну, Молдову, до певної міри — держави Балтії, Грузію і Вірменію та зуміти «домовитися» з центрально- і, середньоазійськими країнами та Азербайджаном.

Відповідно зіткнулися геополітичні інтереси Росії і США. Інші у кращому разі у ролі статистів, а то й пішаків. Деякі, як їм здавалося, спробували грати свою гру, проте... Однією з таких фігур стала Україна, не розуміючи, що її розігрують.

Геополітичне значення контролю над Україною не можна переоцінити. І справа тут не тільки в географічному розташуванні України і перспективі здобуття можливості впливу на країни Причорномор’я та Південно-Східної Європи проблема пролягає в площині контролю Україною нафто- і газопроводів, через які прокачується нафта і газ до Західної Європи головного споживача енергоносіїв, які є фундаментальними складниками російського бюджету.

Україна програла. І це безперечно. Проте програла вона не «газову війну», бо такої й не було, а газове протистояння. Москва відчула смак вседозволеності. Країни ЄС заговорили про стратегічне партнерство з Росією. Без сумніву, Москва геополітичну і, відповідно, геоекономічну війни виграла. Виграла завдяки перемозі в інформаційно-психологічній війні. Виграла тактично. Однак стратегічна перемога сумнівна.

Розробки в галузі інформаційно-психологічного протиборства в Росії провадяться давно. Розвідка боєм в Україні це операція «Тузла». Далі — «нафтова криза». Штучно створена, вона вирішує завдання опрацювання вибору способів і засобів інформаційно-психологічного впливу на Україну. Визначається модель ухвалення рішень Президентом держави і Кабміном; вивчаються характер реагування Верховної Ради, її профільних комітетів, ок-ремих фракцій та інших дійових осіб, причетних до вироблення рішення; визначаються впливовість опозиції, роль мас-медіа і громадської думки.

Нафтова криза, та ще напередодні збору врожаю, жахає політичне керівництво. Віктор Ющенко попри намагання уряду Тимошенко (як на думку авторів) демонструє слабкість. Україна поступається на користь російських нафтотрейдерів. Змова залишається не покараною. Геоекономічна атака за дипломатичної та інформаційно-психологічної підтримки виявилася успішною. І цим невдовзі скористається Росія.

Якщо інформаційно-психологічну операцію «Нафтова криза» спрямовано на створення механізмів впливу на особистостей, які ухвалюють рішення, визначення засобів впливу на суспільну свідомість через засоби масової комунікації і особливостей формування громадської думки, то тепер, під час газового протистояння, Росія демонструє неабиякі навички у здійсненні інформаційно-психологічної війни. Російські фахівці уміло поєднують інформаційні атаки на своїй території з інформаційно-психологічною атакою на Україну. У росіян з’являється зовнішній ворог Україна. Та сама Україна, що, за твердженням російських високопосадовців, краде газ. У засобах масової інформації Росії нагнітається історія.

Проте це лише інформаційно-психологічна операція Москви, що передує інформаційно-психологічній війні, яка має вирішити низку завдань, а саме:

дестабілізувати ситуацію в Україні через загрозу економічного колапсу енергомістких підприємств, зруйнувати цілі галузі промисловості; знищити відповідно робочі місця;

дестабілізувати ситуацію в Україні через загозу газової кризи і повязане з нею підвищення тарифів на газ для населення;

дестабілізувати ситуацію в Україні через актуалізацію протистояння -взаємовідносинах вико навчої і законодавчої влади;

послабити В.Ющенка й посилити опозицію, зокрема проросійську;

блокувати вступ Ук-раїни до НАТО, загальмувати інтеграцію України до ЄС;

монополізувати транзит і права експорту газу до Європи, зокрема середньоазійського;

надати можливості Росії дотиснути Україн-щодо приватизації трубо проводів;

забезпечити Росії роль тіньового гравця на парламентських виборах-2006 в Україні;

відволікти населення Росії від нагальних суспільних проблем;

задовольнити імперські амбіції; здійснити реванш Росії на пострадянському просторі зокрема і в усьому світі загалом;

стати Росії ключовою фігурою на міжнародній арені, зокрема в Західній і Центральній Європі.

З чого почали? Вирахували й архітектуру ухвалення рішень, прорахували дійових осіб, їхню ментальність і модель поведінки. Неабияку роль відіграли ЗМІ, передусім українські, які перебувають під російським впливом. Саме вони формували «порядок денний». Іншим нічого не залишалося, як висвітлювати нав’язану їм проблематику. Навала інформаційного та дипломатичного тиску потребувала термінових дій від влади. Європа уклякла в очікувані газового голоду. її позиція була здебільшого невиразною. Проте активізувалися США, напевне, маючи свій, стратегічний, інтерес.

Кінець листопада — початок грудня розпал газового протистояння. Саме тоді, 7 грудня, до Києва приїздить держсекретар США Кондоліза Райс. Завдяки «несанкціонованому» витоку інформації широкій громадськості стало відомо про обговорення питання доступу американців на українські РЛС (радіолокаційні станції) у Севастополі та Мукачевому, що входять до загального російського контуру попередження ракетного нападу. Йдеться про продовження міждержавної угоди з Росією щодо ракетних комплексів 15П118М пускових установок стратегічних ракетних комплексів РС-20, так званих «Сатана».

Особливої уваги потребує «конфіденційне» кількагодинне перебування в Києві голови ЦРУ Портера Госса. Що стало темою обговорення Портера Госса і Віктора Ющенка невідомо.

Наприкінці року газове протистояння сягає апогею. В Україні зрідка можна почути, що інформаційну війну з Росією виграно. Проте 2006-й приніс з собою сюрприз.

4 січня о 2.30 ночі в Москві ВАТ «Газпром» (РФ), НАК «НафтогазУкраїни» і RosUkrEnergo підписали тристоронню «Угоду про регулювання відносин у газовій галузі», відповідно до якої монополія на постачання газу до України переходить до компанії RosUkrEnergo, що під юрисдикцією Швейцарії. Тим самим компанія RosUkrEnergo, на адресу якої не раз лунали обви нувачення в корупції та невідємною частиною назви якої став епітет «непрозора», монополізує газовий енергоринок України і за 37-тисячного статутного фонду починає обертати мільярдними контрактами. Сторони також домовляються про створення не пізніше 1 лютого 2006 року спільного підприємства «Нафтогаз України» і RosUkrEnergo для реалізації на внутрішньому ринку України природного газу, що надходить з території Російської Федерації. Віктор Ющенко заявляє: «Договір складено професіонально. Я володію кожною його позицією». Далі додає: «Мені доводилося на політичному і економічному рівнях кілька разів розмовляти з Володимиром Володимировичем про ті нюанси, які торкаються політиків... Я можу констатувати: і на політичному, і на економічному рівнях було досягнуто здорових компромісів». Голова правління НАК «Нафтогаз України» Олексій Івченко визначає договір як «перемогу української сторони».

За визначенням обізнаних, підписанти з російської сторони примусили своїх українських колег порушити директиву прем’єра Єханурова і першого заступника міністра закордонних справ України Огризка, за якою ціна газу, на яку могла погодитися українська сторона, становила б 80 дол. за 1000 куб. м, а ставка транзиту— 1,75 дол. за 1 000 куб. м за 100 км. Визначально, що й економічне, й правове підґрунтя (йдеться про перевищення своїх повноважень українськими підписантами) не витримують жодної критики, а для України спричиняють одні втрати, навіть коли розглядати цей договір як рамковий. (Цілком можливо, що заслуга в цьому цілковито належить спецслужбам Росії.) Фахівці стверджують, що за умов підписаного документа Україні загрожує цілковита втрата альтернативного російському туркменського газу, а про диверсифікації джерел і шляхів поставки енергоносіїв можна бути говорити лише в неозорому майбутньому.

Безпрецедентна за своїм розмахом інформаційно-психологічна атака, націлена на породження енергетичної фобії всього населення України, передусім на побутовому рівні. За розрахунками російських фахівців з інформаційно-психологічних війн, відчуття зовнішньої загрози мало б бути перенесено та віднесено опозицією на чинну владу. І вони не помилилися. Ми свідки переможної багатоходової комбінації?

Великий бізнес в особі голови корпорації «Індустріальний союз Донбасу» Сергія Тарути стверджує: «Те, що зроблено, — це злочин перед нацією. Цей договір означає колапс для економіки». Тим часом зазначається: «...проблеми галузі багато в чому проблеми не-професіоналізму. За розмірами збитків це найстрашніший документ, підписаний за роки незалежності». Показово звучить заява колишнього міністра закордонних справ Олександра Чалого про те, що це так звана угода як «Перл Харбор для української дипломатичної служби».

Прем’єр Єхануров не може прояснити ситуацію з укладанням угоди, його помова у Верховній Раді вяла і неаргументована. Депутатський корпус у своєї більшості твердить про державну зраду. Лунають заклики про денонсування договору, створюється відповідна слідча комісія. Уряд відправляють у відставку, продовжується термін сесії ще на тиждень для зясування можливих варіантів виправлення ситуації.

Ющенко робить заяву про неконституційність цього рішення , стверджуючи, що «відставка уряду — це зрада політичних і моральних інтересів нації». Він звертається до Верховної Ради з вимогою «скасувати неконституційне рішення про відставку нинішнього уряду». Лунають звинувачення: «Чому Блок Тимошенко, Блок Литвина, Партія регіонів, СДПУ(О) прийняли таке рішення? З однієї причини сформувати нестабільну ситуацію в країні». Звучать запевнення: «Заявляю кожному журналісту: я готовий відповідати за кожен пункт угоди». І одкровення: «Ми вперше поставили там речі, які вигідні нації, і добилися їх».

Дедалі голосніше лунають твердження про системну кризу, розчарування в нинішньому політичному режимі зростає. Ющенко робить заяву: «Я сьогодні відкликаю свій підпис під меморандумом про співпрацю влади й опозиції, який ми підписали у вересні, оскільки протилежна сторона порушила фундаментальний принцип цієї домовленості — співпрацю у виробленні спільних дій щодо стабілізації внутрішньої політичної ситуації в Україні». Знову звучать звинувачення вже конкретно про «дві-три політичні сили»: «Кому війна, а кому мать родная. Єдиний спосіб для них виграти вибори це мати неспокій у країні».

Що ж тепер? Влада в особі гаранта Конституції змушена виправдовуватися. Інакше не назвеш інтерв’ю Віктора Ющенка провідним телевізійним каналам у п’ятницю, 13 січня 2006 року. Спалах побутового патріотизм-змінюється на збентеження. Емоційна згуртованість нації зіткнулася з невизначеністю у ставленні до влади. Загострення політичної ситуації в Україні, спровоковане Росією, набирає обертів.

Проте неоднозначною є ситуація і для самої Росії. Економічний тиск та інформаційно-психологічна війна, розгорнуті проти України, вкрай небезпечні і для неї. Під питанням опиняється далекоглядність російських політиків. Газове протистояння може стати предтечею саморозпаду Російської імперії, спровокувавши суїцидальну пасіонарність поліетнічної і полікультурної Росії. Нині російська економіка вкрай неефективна, загострено відносини центру і регіонів, актуалізовано соціально-економічні суперечності, посилено соціальну й етнорелігійн-конфліктність, сформува лася складна демографічна ситуація. Фактично з призначенням ворогом України (маніпулятивний прийом з впливу на суспільну свідомість через розмежування «свій—чужий», «ми—вони») здійснено замах не тільки на близьку в культурному, мовному й етнічному сенсі країну, а й на конструйовану протягом століть історичну належність росіян до нащадків Київської Русі, Русі Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Щось на кшталт родинної зради. Загалом нівелюється історична пам’ять. Така ситуація сприяє знищенню підмурівка самоідентифікації і сприяє руйнуванню сприйняття загальнонаціонального дискурсу. А тут ще й поліетнічність містить ризик етнічного конфлікту. З розпадом Радянського Союзу конфлікт визнання вийшов на перше місце. У Росії існує неперебутнє тяжіння до «радянської самоідентифікації», щодо України воно підкріплено значною українською діаспорою та наявністю великої кількості родинних російсько-українських зв’язків. Агресивна політика Росії проти України викликатиме невдоволення і провокуватиме у російського громадянина українського походження протиставлення етнічної і національної ідентичності, призведе до деформації національної і громадянської свідомості. А враховуючи наміри російської влади стати ініціатором і законодавцем мод, наступивши на горлянку більшості колишніх радянських республік споживачів російського газу, кількість осередків потенційної смути значно збільшиться. Нині спровоковано антиросійську політизацію української меншини в Росії. На черзі етнічні молдовани, грузини, вірмени й азербайджанці... У перспективу демократичного розвитку Московської імперії вже ніхто в світі не вірить. У світлі агресивної зовнішньої і внутрішньої політики вся географічна протяжність Російської Федерації сповнена всепроникливою неоднорідністю, яка проявляється в політичних, соціально-економічних, культурних, релігійних і ментальних відмінностях та несе загрозу внутрішньосуспільних конфліктів.

Неогеополітична стратегія Росії всупереч уявній перемозі втілюється у конкретну антиросійську політику і зростання антиімперських настроїв. Як наслідок, Росію очікує перспектива не тільки перебудови економічних звязків, структури оборони тощо головне, з чим зіткнеться Росія, то це загроза саморозпаду. Росія провадить краплені переговори, грала і продовжує грати крапленими картами. Однак чомусь переслідує думка, що Росією теж грають. І доволі вдало.

Валентин ЛИСЕНКО,
Віктор ВІРНИЙ

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com