Володимир Сидоренко: «ЛЮБЛЮ ПОЛЮВАННЯ НА ЗАЙЦІВ, ПТАХІВ... І НА ЧЕМПІОНСЬКІ ТРОФЕЇ ТЕЖ»

Те, що українці справді козацького роду, мабуть, найпоказовіше доводять боксери-професіонали. Володимир Сидоренко - один з тих, після ударів якого жоден суперник так і не оговтався. Гіркоти поразок Володимир уже не пам’ятає, адже три роки поспіль виходить з рингу непереможеним.

Володимир Сидоренко. Народився 23 вересня 1976 року в Енергодарі Запорозької області. Заслужений майстер спорту з боксу. Вагова категорія: 53,5 кг. Дворазовий чемпіон Європи 1998 і 2000 років. Віце-чемпіон світу—2001. Бронзовий призер Олімпійських ігор—2000. Професійний дебют: 3 листопада 2001 року. Чемпіон світу серед професіоналів за версією WBA.Тренер: Мікаель Тімм, Володимир Манзуля.

Рівняння — на тата

У сім’ї Сидоренків спортивний дух панував завжди. Голова сімейства був тренером з самбо. Тож і для двох своїх синів-близнюків він став першим учителем спорту. Та згодом тато Володимира і Валерія залишив тренерську діяльність. І брати подалися до секції дзюдо, а через півроку, за порадою однокласників, — на вільну боротьбу. Проте остання за два роки занять так і не стала для Володимира серйозною справою. Та й колектив юних атлетів розпався.

І дванадцятирічні Сидоренки знову за порадою однолітків змінили спеціалізацію. Цього разу — назавжди.

 – Найголовніше – це тренер. Мені сподобався наш наставник.  Він був другом мого батька і ставився до мене як до свого сина. У нас у боксерській секції підібрався чудовий колектив. Ми бігали, плавали, грали в футбол... Це й підкупило мене і я більше не шукав інших секцій.

Як вважає сам Володимир, хоча траплялося всяке, та загалом вони з братом були вихованими хлопчаками, шибайголовами їх не називали. До восьмого класу брати вчилися без трійок. А потім  подорослішали, почали частіше їздити на змагання і збори. Спорт, потіснивши навчання, посів перше місце в житті близнюків. Та батьки й не заперечували. Навпаки, раділи, що в дітей добре все складається зі спортивною кар’єрою.

Справжнім боксером Володимир відчув себе тоді, коли потрапив до збірної України. У 1995 році він уже виступав за дорослу збірну, представляючи Збройні Сили України.

– Тоді проводилася перша Олімпіада серед військовослужбовців, — згадує боксер. — На ній я і брати Клички посіли перші місця. От тоді й усвідомив, що готовий до великих досягнень, що я — чемпіон. Це була моя перша «велика» золота нагорода.

У ранньому дитинстві маленький Володимир завжди  рівнявся на батька: якщо тато працював водієм, то в майбутньому син мріяв опанувати саме цю професію. А от кар’єри професіонального  боксера серед дитячих мрій не було. Ця мрія з’явилася тоді, коли до спортсмена прийшли перші досягнення в любительському боксі, зокрема, перемога на чемпіонаті Європи.

— Тоді фахівці почали відзначати, що моя техніка більше схожа на професіональну, тож мені можна сміливо переходити в професіонали. Однак з любительського боксу важко піти: він затягує і хочеться підкорити нові вершини, — пояснює Володимир.

Олімпійська лотерея

Найбільшим своїм любительським досягненням боксер вважає бронзову олімпійську медаль Сіднея—2000.

— Хоча я розраховував на золоту, — не приховує чемпіон. — Адже на відбіркових турнірах я перемагав усіх сильних боксерів. В олімпійському півфіналі я зустрівся з таїландцем. Не такий вже й сильний він був, хоча в результаті став чемпіоном. Виходячи на цей поєдинок, я вже налаштовувався на фінал. Можливо, трохи недооцінив суперника. Та не допустили мене до боротьби за головну нагороду судді.

Проте через пару днів розчарування минуло. «Медаль з Олімпіади, якою б вона не була, — неабияке досягнення, — вирішив Володимир. — До того ж не годиться капітану команди ходити похмурим». Подібні ситуації, коли не все вдається так, як того хочеться, боксер ніколи не сприймав як катастрофу. З них він робив один висновок: є помилки, над якими треба працювати.

У 2001 році Володимир Сидоренко змінив любительський бокс на професіональний. Чому? Сам спортсмен називає дві причини. По-перше, це фінанси, а по-друге, настав час піднятися на вищий щабель.

— Звісно, я замислювався над тим, що можу здобути  перемогу в Афінах—2004. З іншого боку, прочекавши ще три роки, було б складно перейти в професіонали. Та й любительські нагороди всіх рівнів змагань у мене були. Щоправда, найвищого титулу я не мав. Проте олімпійська відзнака — це лотерея: можна розраховувати на медаль і не отримати її через травму. Я відчував, що повністю себе реалізував у любителях.

Про своє рішення Володимир ніколи не шкодував, адже причин для цього — поразок — ще не було. Перші роки заробітки боксерів-професіоналів невеликі, тому що атлета тільки «ведуть» до  титульних боїв. Однак і ці гроші більші за ті, які має любитель. За словами Володимира, останні можуть заробити великі гроші тільки на Олімпіаді.

Налагодити співпрацю з німецьким клубом «Юніверсумом» Володимиру допомогли брати Клички. Вони посприяли тому, щоб його запросили до Гамбурга на оглядини. Спочатку Сидоренко передав туди касету, а потім поїхав сам. Нині там ціла українська родина. Керівництво клубу вимагає, щоб українці спілкувалися між собою німецькою. Проте:

— У нас це ніяк не виходить, — зізнається чемпіон. — Клуб надає учителя і щосереди та щосуботи ми вчимося. Але я не завжди відвідую ці заняття. Інколи через втому після тренувань, а іноді  знаходимо з хлопцями інші причини. Не можу похвалитися відмінним знанням німецької мови. Проте зробити замовлення в  ресторані можу. Коли місцеві журналісти беруть інтерв’ю, я не все розумію. Тоді вони формулюють свої запитання інакше.

Найважчим боєм у професіональній кар’єрі було лютневе протистояння за звання чемпіона світу за версією WBA з мексиканцем. За словами українця, це був найсильніший суперник з усіх, з ким йому доводилося мірятися силами. Тож відібрати в нього титул було дуже складно і психологічно, і фізично.

— Я був дуже добре підготовлений, тому й переміг, — вважає наш чемпіон. — Плюс правильно вибудована тактика. Ми працювали з тренером над тим, щоб постійно атакувати суперника, давити його, не давати розслабитися, змусити втомитися. Так і вийшло. В останніх раундах мексиканець утомився, а я домінував на рингу.

У те, що він – чемпіон, Володимир повірив одразу, ступивши  на поміст. Як він сам пояснює, це було таке психологічне налаштування: «У себе треба вірити завжди, який суперник перед тобою не стояв би. Інакше — затремтиш і помилишся».

Жорсткий удар і щільний пресинг

Одразу після приходу до «Юніверсума» Володимиру дуже важко давалася кросова підготовка, якій тут приділяють велику увагу. Понеділок – 6 кілометрів, вівторок, четвер і п’ятниця  – 5, середа і  субота – 8 — приблизно так виглядає загартування витривалості. Нині Володимир у режимі ранкової зарядки без проблем долає необхідний кілометраж.

— Темп бігу кожен для себе обирає сам. Інколи швидкість визначає тренер, їдучи перед нами на велосипеді.

Погрози суперників на нашого боксера жодним чином не впливають. На прес-конференції чи зважуванні йому ще ніхто не погрожував.

— Мабуть, це все-таки популярно в Америці. Хоча якось у  Німеччині проводили бої і попросили боксерів штовхнути один одного. Це все робиться для шоу. Мене ніколи про подібне не просили. Я вважаю, що треба з’ясовувати стосунки на рингу, а не поза ним.

У суботу зранку, коли ввечері треба виходити на ринг, Володимир разом з колегами, яким цього дня теж доведеться боксувати, йде на прогулянку. Годинку вони гуляють на свіжому повітрі в парку. Потім чемпіон снідає і лягає на пару годинок спати. Тоді — читає, дивиться телевізор, грає в карти, намагаючись   відволіктися від бою.

— Ніякого мандражу немає, — каже чемпіон. — Це вже не перший поєдинок. Я тримаю свої нерви в кулаці. Адже велике хвилювання спустошить мене і психологічно, і фізично. А я виходжу боксувати 12 раундів, тому повинен бути спокійним, щоб зберегти сили.

Українець вважає себе психологічно стійким. Інакше він не  досягнув би того, що має зараз. Проте на психологічній підготовці боксер старається не зациклюватися. Розминаючись перед боєм, він  думає про те, що добре підготувався і для хвилювання немає жодних причин: «Це моя робота, я повинен показати клас».

Майбутній поєдинок Володимир не моделює. Все робить  залежно від ситуації, уважно слідкуючи за суперником.

— Ясна річ, спортивна злість у мене є, — каже боксер. — Виходячи на ринг, думаю, що переді мною суперник, який не буде мене жаліти, який буде мене бити. Тому треба жаліти себе, а не його. До речі, не вважаю, що бокс робить характер жорсткішим.

Коли поєдинок складається не так, як того хоче сам Володимир, головна надія на тренера, який у перерві між раундами підказує що і як треба змінити. Перебудувати тактику під час бою не просто, але українець за подібної ситуації не впадає в паніку. Адже під час спарингу теж таке трапляється, тому наш спортсмен на рингу готовий до всього.

Вигуки глядачів, які сидять близько до помосту, чемпіона  абсолютно не відволікають від роботи. Навпаки, хтось радить: «Підніми руки!», «Передньою працюй!», і боксер прислухається до  цих слів.

Пропущений удар або не вдала атака викликають у Володимира злість. Інколи під час спарингу він може навіть побитися з суперником.

— Коли я злюся, то й не стараюся себе стримувати. Але не в тому плані, що на когось накинуся з кулаками, — з посмішкою додає чемпіон. — Своє незадоволення виявляю словесно. Коли  востаннє бився на вулиці — вже й не пригадую. А замолоду всяке бувало.

Шаленого виснаження після бою Володимир ніколи не відчував. Він завжди контролює ситуацію. Після поєдинку, як стверджує сам боксер, він почуває себе абсолютно нормально. А були такі двобої, після яких у Сидоренка ще залишалися сили  відбоксувати ще два-три раунди. Після кожного бою організатори влаштовують фуршет, на якому наш спортсмен  розслабляється після виснажливої роботи на рингу.

Своїми козирями Володимир вважає жорсткий удар і манеру ведення щільного бою, за якої він не дає супернику й на мить розслабитися, змушуючи останнього втомитися. «Можливо, саме це і ламає всіх тих боксерів, які виходили проти мене на ринг», — розмірковує українець.

Зі спортом — назавжди

Володимир вважає себе впертим. Проте з тренером ніколи гостро не сперечається, бо  дуже поважає його.

— Рідко буває, коли я не погоджуюся з наставником. Свою думку завжди висловлюю спокійно.

У Німеччині Володимир Сидоренко не такий популярний, як брати Клички, проте там є і його фани. Вони приходять на тренування, де  спеціально для них облаштували місце. Це, до речі, допомагає боксеру звикати до глядачів. Дехто з німців упізнає українця на вулицях, проте в Україні — частіше.

Гамбург для Володимира — це місце роботи. Підготовка до бою триває два місяці — рівно стільки він і живе в Німеччині. В цілому, Сидоренко на рік проводить три поєдинки. Виходить, півроку — в Гамбурзі, півроку — в Севастополі. Та все ж вдома українець буває частіше.

— Сумувати за домівкою особливо немає коли — постійно тренуюся, — каже чемпіон. — А от дружина (до Німеччини ми їздимо разом) дуже сумує, адже всі її  подруги в Україні. Проте ніколи не відмовляє мене від боксу.

Зі своєю життєвою супутницею боксер познайомився влітку  1999 року в Севастополі, куди приїхав до друзів.

— Ми з дружиною чекаємо на дитину, і нині для мене це  найважливіше, — відверто каже чемпіон. — Я хочу сина, мабуть,  боксера. Але й донька — теж чудово, буде помічниця мамі.

Володимир любить грати в більярд, полювати на зайців і птахів. Кілька разів полював на звірів, але невдало. Найбільший його трофей — три зайці, а серед птахів — чотири фазани. «Принесену мною здобич здебільшого готує теща», — говорить боксер.

У своєму житті чемпіон ні про що не жалкує. Вважає, що є  чорні і білі смуги, тому щось виправляти не має сенсу. Адже негаразди й радощі все одно врівноважують одне одного.

Хоча поки що завершувати кар’єру боксер не збирається, однак уже замислювався над тим, чим займатиметься після спорту:

— Хочу залишитися в спорті. Вже сьогодні я президент   «Олімпійського союзу боксерів України», який ми організували разом з багатьма членами національної збірної. На першість України серед молодих боксерів, яка відбулася цього уїк-енду,  ми надали  наші призи. Нині в Севастополі веду переговори з депутатським корпусом, щоб вони виділили гарну ділянку землі, де  за допомоги київських спонсорів хочу побудувати олімпійську базу. На ній зможуть тренуватися будь-якої пори року спортсмени всіх видів спорту. А ще у нас з братом є Фонд допомоги дітям імені братів Сидоренків. До роботи Фонду залучені мої друзі — ми допомагаємо дитячим будинкам.

Коли Володимир тільки почав займатися боксом, він мріяв побувати в інших країнах, подивитися на світ. А коли почав їздити – спочатку Туреччина, потім Данія, Америка — то ще дужче захопився. За стільки років чемпіон усього один раз поїхав за кордон як турист. Минулого року з дружиною вони відвідали Париж. П’ять днів, насичені  екскурсіями, пролетіли, як один. Столиця Франції справила на спортсмена незабутнє враження. Нині найбільше українець хоче поїхати до Японії. Він там ще ніколи не був.

— Коли влітку зірвався поєдинок, який мав проходити саме там, дуже засмутився. Адже всі розповідають, що це незвична країна.

Проте бажання мандрів Японією не обмежуються. Володимиру хотілося б ще раз поїхати до Бангкока. Одного разу він там був разом зі збірною, але не мав можливості детально ознайомитися з тією цивілізацією.

Батьки дивляться всі бої свого сина. Як каже сам чемпіон, батько вже розуміється на боксі як тренер, даючи синові цінні підказки.

Нині в квартирі Сидоренків триває ремонт. Один кутиків помешкання буде відведено під так званий музей, який вміщуватиме всі здобутки Володимира. Найпочесніше місце тут посідатиме чемпіонський пояс WBA. За словами самого майстра шкіряних рукавичок, порівняно з любительським професіональний бокс — це вже вищий пілотаж.

За сіднейську «бронзу» Володимир отримав 20 тисяч доларів. За них він купив авто Аudі-100, решту вклав у ювелірну справу.  Валерій, який сам займається цим бізнесом, допоміг і брату  відкрити в Севастополі магазин. Цією справою опікується дружина Володимира, а коли вони від’їжджають до Гамбурга — її сестра.

— Я мрію про звання абсолютного чемпіона світу. Якщо відбудеться поєдинок в Японії, то після цього можна буде говорити про бій з японцем, чемпіоном світу за версією WBC. Якщо — ні, то  ця справа затягнеться. Тоді буду боксувати з іншим суперником. Однак я все одно йтиму до своєї мети, — рішуче додає Володимир.

Ірина Голінько