Анатолій Зленко: «УКРАЇНА ПОВИННА ОТРИМАТИ СИГНАЛ ВІД ЄС»

Гостем програми «Вражіння» на Громадському радіо був Анатолій Зленко, колишній міністр закордонних справ України, який і донині є діючою фігурою у дипломатії — не лише українській, а й світовій. Недавно його обрали віце-головою комісії ООН з прав людини. Тож, зрозуміло, темою розмови у студії була зовнішня політика України.

   Ігор Слісаренко: Хотілося б передусім повернутися до недавніх подій в Україні, відомих тепер уже як Помаранчева революція, і, зокрема, до дій українських дипломатів. Маю на увазі їхній відомий демарш, коли вони висловили свою незгоду з фальсифікацією результатів виборів. Яка ваша думка з цього приводу? Чи є тут проблема — громадянська позиція і виконання дипломатичних обов'язків?

   Анатолій Зленко: Щодо демаршу українських дипломатів, то я дуже високо оцінюю цей крок. Повинен сказати, що дипломати завжди були в авангарді цих процесів, і все те, що відбувалося протягом останніх 13 років, підтягувало нашу державу до загальних цінностей. Вважаю, що розуміння місця і значення нашої держави у світі, міжнародних відносинах якраз і сприяло тому, що українські дипломати дали поштовх процесам, сконцентрованим в Україні напередодні президентських виборів. Тому я й сказав одному з українських дипломатів, безпосередньо причетному до цих акцій, що пишаюся ними і бажаю їм успіхів на цьому шляху. Надзвичайно приємно, що нині є свідомі, патріотично налаштовані люди, які докладатимуть зусиль і в майбутньому, щоб наша держава та дипломатія були на рівні світових вимог.

   Ігор Слісаренко: Пане Анатолію, зараз уже активно коментують призначення нового міністра закордонних справ Бориса Тарасюка. Зазвичай схвалюють такий вибір. Ось, скажімо, колишній перший заступник міністра закордонних справ Олександр Чалий заявив, що це справжній патріот, висококваліфікований фахівець. Як ви оцінюєте кандидатуру Бориса Тарасюка, завдання, які перед ним постануть? Чи можна назвати його вашим вихованцем?

   Анатолій Зленко: Навряд чи можна назвати його моїм вихованцем, бо ми змолоду познайомилися з Борисом Івановичем Тарасюком, коли ще працювали в різних напрямках. Однак, справді, наші шляхи потім перетнулися, уже після проголошення незалежності України. І я запросив Бориса Івановича працювати в моїй команді. Це було правильне рішення. Ми діяли надзвичайно активно вже на перших етапах становлення зовнішньої політики. Борис Іванович докладав багато зусиль. Він спочатку очолював мій секретаріат, потім — управління, після управління став заступником міністра, а затим — першим заступником, послом і так далі. Він пройшов чудову школу на дипломатичній ниві. Понад те, працював і за кордоном. Ще в молоді роки працював у Постійному представництві України при ООН, був першим заступником міністра, послом у країнах Бенілюксу і при НАТО, очолював місію НАТО. А вже потім і міністром закордонних справ став. Це один з фахівців, який може якнайкраще забезпечити активну зовнішньополітичну діяльність нашої держави. 

   Ігор Слісаренко: Ми й досі не маємо рішення, але є припущення, різні повідомлення, є і самопро-голошення. Маю на увазі відому заяву народного депутата, близького до Віктора Ющенка, Олега Рибачука. Він заявив, що буде віце-прем'єр-міні-стром і міністром з європейської інтеграції, тобто створить нове міністерство. То чи не виникне конфлікту інтересів між двома міністерствами і, відповідно, між двома міністрами: зовнішньополітичне відомство і міністерство європейської інтеграції?

   Анатолій Зленко: На це запитання можна відповісти позитивно, хоча із застереженням. Справді, нам потрібна структура, яка взяла б на себе відповідальність щодо координуючих моментів, пов'язаних з європейською інтеграцією. З іншого боку, нам, звісно, необхідний і певний сигнал від Європейського Союзу, бо ми можемо створити необхідну кількість відповідних структур і не стати членом ЄС. Тому я за створення такого агентства чи то комітету. Пригадую, коли обіймав посаду міністра, одним з головних питань під час переговорів у країнах, які визначали свій шлях до ЄС, було питання їхньої зррганізованості. До вирішення цього питання були різні підходи. Наприклад, у Словаччині ввели посаду віце-прем'єра, який відповідав за процеси євроінтеграції. І водночас був координатор з виконання зобов'язань країни-кандидата на вступ до ЄС. В інших країнах, скажімо Угорщині, також була посада при Міністерстві закордонних справ, яка відповідала за ці процеси.
   Тобто тут нічого нового немає. Однак цим державам уже дали були сигнал, вони вже працювали над своїми домашніми завданнями. Отож ми зараз дискутуємо в кулуарах про можливість подання заявки України до Європейського Союзу.

   Ігор Слісаренко: Уже оголошено, що найближчим часом буде подано таку заявку. І навіть є реакція, що така заявка завчасна...

   Анатолій Зленко: Тут, як кажуть, палиця з двома кінцями. Ми підійшли до цього питання з урахуванням наших суспільно-політичних процесів. З урахуванням незмінного бажання наблизитися до ЄС не лише на основі нової європейської концепції сусідства. У цьому контексті ми можемо дати заявку, і мені не хотілося б, щоб з цією заявкою зволікали стільки, як з асоційованим членством Туреччини в Європейському Союзі: тільки тепер починаються переговори з цього приводу. Отож є і позитив, і негатив. І все ж, щоб підтвердити, що ми справді налаштовані на ЄС, на євроатлантичні структури, нам потрібно зробити цю заявку, яка сприятиме максимальній мобілізації нашого політичного істеблішменту, прискорить отримання відповідного сигналу. Звісно, ми повинні виконувати наше домашнє завдання. Воно нами самими визначене, тобто — наш європейський вибір. По-перше, мусимо якнайшвидше виконати євро-стандарти, яких повинні дотримуватися. По-друге, маємо приєднатися до СОТ, визначити зони вільної торгівлі, отримати статус країни з ринковою економікою. Для нас важливо, щоб ЄС усе-таки підтверджував, що ми серед тих країн, для яких двері Європейського Союзу завжди відчинені. Тільки тоді ми зможемо продовжувати активну роботу. У рамках нової концепції «європейське сусідство», виходячи з нових завдань, наближатимемося до ЄС. І третє (вважаю тепер це за головне): ми повинні отримати сигнал від Європейського Союзу.

   Ігор Слісаренко: Зараз точиться багато дискусій про те, як використати «помаранчевий бренд» у Європейському Союзі, в Європі загалом...

   Анатолій Зленко: По-перше, дуже важливо з погляду наших євроінтег-раційних процесів, що відбулися серйозні зміни на користь демократичних процесів. Зокрема Україна наблизилася до демократичних цінностей. По-друге: ми дистанціювали-ся від радянського минулого. І це дуже важлива політична тенденція. По-третє, так званий помаранчевий бренд сколихнув глибинні прошарки суспільства. Глибинні, бо все почалося знизу. У масовій свідомості визріла необхідність суттєвих змін. Зокрема на користь реалізації основного пріоритету або стратегічного курсу України в Європу. Я вважаю, що це надзвичайно важливо. Помаранчева революція дала змогу побачити паростки появи нової політичної нації. Вона прискорила формування громадянського суспільства. У нас почалася ейфорія — мовляв, це суспільство вже створено. Ні, звісно — його ще немає. Однак суттєвий крок у цьому напрямку зроблено, і це дуже важливо. Після Помаранчевої революції люди стали політичне зрілішими, здатними свідомо робити свій вибір, активніше брати участь у політичному житті України. Оскільки ми напередодні майбутніх парламентських виборів, думаю, тут теж буде відчутною активна громадянська позиція. І мені дуже приємно, що український народ показав себе надзвичайно толерантним, розумним, здатним орієнтуватися в динамічному розвитку світових процесів.
   Новий Президент і уряд мають докласти значних зусиль для стабілізації політичного життя, закріплення позитивних результатів активної участі громадян України в суспільно-політичному житті. Чого сьогодні передусім чекають люди? Соціально-економічних зрушень. Гадаю, новій владі важливо виходити з необхідності визначення чітких пріоритетів для подальшої трансформації суспільства на демократичних і ринкових засадах (у цьому має бути досягнутий необхідний політичний консенсус між різними силами). І нарешті, на чому я хотів би наголосити в такому контексті, то це на формуванні пріоритетних завдань у зовнішній політиці, їх сформульовано, але треба розставити певні акценти. У практичну площину мають бути переведені питання європейського вибору України. Зокрема прагматичний підхід до співробітництва з Євросоюзом. Те, про що ви говорили: інтенсифікація нашої роботи на натовському напрямі з необхідним розумінням виконання процедур для вступу до Альянсу. Йдеться про досягнення певних євроатлантичних стандартів. Важливо також налагодити співпрацю з європейськими структурами, які займаються питаннями безпеки, зовнішньої політики і оборони.

   Ігор Слісаренко: Пане Анатолію, коли ви були міністром, то проголосили курс на економізацію зовнішньої політики. Йшлося про те, щоб зовнішня політика давала реальну економічну віддачу. Пригадую, деякі газети в Україні обурювалися — що, мовляв, собі дозволяє міністр Зленко: провів перше засідання міжурядової українсько-суданської комісії з економічного співробітництва, пропонує дружбу ворогу Сполучених Штатів. Малося на увазі — Судану. Країна з величезним потенціалом, ресурсами. Інша річ, яка там нині ситуація — без перебільшення, громадянська війна. Та знову ж таки, це ваше рішення цілком відповідало національним інтересам України, і саме у контексті проголошеної вами економізації. Нині це завдання так само стоїть перед вашим відомством. Може, потрібна певна реорганізація міністерства? Може, зробити його Міністерством закордонних справ і зовнішньоекономічної діяльності — за прикладом Канади, Швейцарії?

   Анатолій Зленко: Це питання стояло перед зовнішньополітичним відомством від перших років незалежності. Ми виходили з того, що зовнішньополітична діяльність передусім повинна сприяти внутрішньому розвитку нашої держави. І тому робили все можливе, аби капітал стікався до України, залучали відповідних експертів для створення спільних підприємств тощо. Усе це разом і є економізацією зовнішньої політики України. Мої попередники — і пан Удовенко, і пан Тара-сюк — також працювали в цьому напрямі. І коли я удруге прийшов на посаду міністра, це питання постало переді мною з ще більшою силою. Однак Президент ставив завдання, дипломати брали їх до уваги, а конкретних кроків ніхто не робив. Тому було створено консультативну раду між Міністерством закордонних справ і Міністерством економіки. Ми розробили план, почали проводити засідання, активно проштовхували цю концепцію. Вважаю, ця практика була виправданою, бо паралельно з політичними переговорами тривали переговори на рівні економічних експертів. Що ж до міжурядової українсько-суданської комісії, то якраз суданська делегація під час виборів України до Ради безпеки надзвичайно активно працювала з нашою місією при ООН і допомагала вирішити питання нашого членства. Було непросто, бо з'явилися суперники. Дуже серйозним суперником була Словаччина. Пригадую, тодішній постійний представник при ООН Володимир Єльченко, маючи досить тісні контакти з послом Судану, проводив надзвичайно велику роботу у своїй регіональній групі, щоб її схилити на бік України. Тоді в Судані не було гострих конфліктних ситуацій. Ми вирішували конкретні питання економічної співпраці. Згадана вами комісія, на мій погляд, відбулася, саме виходячи з економізації зовнішньої політики України. Та потім почалися відповідні процеси, було здійснено резолюцію Ради безпеки ООН із Судану, введено санкції тощо. Звісно, така співпраця не мала продовження.
Взагалі, я завжди виходив з поєднання зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності. Це важка ноша, але її можна звалити на свої плечі за належної реорганізації, коли забрати відповідні кадри з інших міністерств і дати можливість МЗС виконувати його головну функцію — координуючого органу. Є укази щодо координуючої ролі МЗС, які, на жаль, не виконували — завжди з'являлися структури, які перебирали цю роль.

   Ігор Слісаренко: Як ви оцінюєте перші кроки Ющенка як Президента? Маю на увазі його поїздку до Москви, Страсбурга, зустрічі з деякими європейськими лідерами.

   Анатолій Зленко: Віктор Андрійович добре розуміється на здійсненні зовнішньої політики України. Він почав з виконання своїх обіцянок, а людина, яка виконує дані нею обіцянки, заслуговує на повагу. Вважаю візит до Росії надзвичайно важливим, оскільки це наш вічний стратегічний партнер і вічний сусід. Візитом до Страсбурга, де ми мали весь час проблеми з ПАРЄ, було розставлено крапки над «і».
   І я бажаю успіхів Президентові Вікторові Ющенку в реалізації зовнішньополітичних завдань нашої держави.