«ТЕЗИ» І «АНТИТЕЗИ» ВІКТОРА МЕДВЕДЧУКА
«Я — адвокат, і за часів Радянського Союзу мені довелося захищати в суді українського дисидента Василя Стуса. Як виглядала адвокатура в радянські часи — добре відомо. Для тих, хто забув або не знає, нагадаю. Адвокат, крім своєї, так званої приватної практики, зобов'язаний був вести також і справи «за рознарядкою». Так я став адвокатом на процесі Василя Стуса...»
Ці слова Віктора Володимировича цитує його персональний інформаційний сервер у розділі «Міфи про Медведчука».
Поганий адвокат гірший за прокурора*
Утім, автори цього веб-ресурсу не розповіли про ще одну справу, де також фігурував адвокат Медведчук: судилище над ще одним дисидентом, членом Української Гельсінської групи, соратником Василя Стуса Юрієм Литвином у грудні 1979 року. Невинно засуджений Литвин, звинувачений у тому, що, «будучи у нетверезому стані та порушуючи громадський порядок, вчинив спротив працівникам міліції з використанням насильства», у своєму останньому слові сказав: «Пасивність мого адвоката Медведчука зумовлена не його професійною непридатністю, а тими вказівками, які він отримав від свого керівництва». Звідси виникає запитання: а чи не надто часто Віктор Мед-ведчук отримував «рознарядки» на політичні процеси?
Відповідь на це намагався знайти український журналіст і публіцист, колишній народний депутат України Дмитро Чобіт у своїй книжці «Нарцис. Штрихи до політичного портрету Віктора Медведчука», де він розкривав досі невідомі аспекти діяльності головного «есдека». Зрозуміло, останнього це не дуже втішило. І тому свого часу він подав відповідний позов на автора до суду (про цей процес «Персонал Плюс» писав не раз). До речі, вагоме місце в цьому позові займали пункти, в яких Медведчук вважав брехливою розповідь Чобота про процес над Стусом. Наразі, як повідомляє сайт «Елітпрофі», сам Медведчук стверджує, що за 4 місяці 1980 року написав близько 18 пояснень до КДБ щодо своєї поведінки і того, як він насмілився захищати ворогів радянської влади. Цікаво, чи ж не спеціально йому доручили справу Василя Стуса, щоб він мав можливість «реабілітуватися» в очах радянської влади?
Звісно, лукавить Віктор Володимирович, коли каже, що «такі справи спускалися за рознарядкою». Як стверджувала відома московська захисниця Діна Камінська, яка в 60-ті роки брала участь у кількох політичних процесах, «до справ, які розслідував КДБ, допускали лише тих адвокатів, які отримали спеціальний дозвіл...»
Ця практика існувала не лише у 60—70-х рр...
Заарештували Василя Стуса 14 травня 1980 року за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді. А точніше — за його вірші та листи до академіка Андрія Сахарова, Левка Лук'яненка, генерала Петра Григоренка, київських друзів, а також заяви в прокуратуру з приводу репресій проти українського правозахисника Миколи Горбаля. Під час обшуку вдома вилучили вірші, записні книжки, листи, документи про становище політв'язнів, виклик на виїзд до Сполучених Штатів. У протоколі обшуку зазначено, що Стус його не підписав — мовляв, «з представниками кривавої організації жодних розмов вести не хоче». На попередньому слідстві Василь Стус відмовився давати будь-які свідчення. 29 вересня Київський міський суд під головуванням П.І.Фещенка розпочав розгляд справи члена Української Гельсінської групи Василя Стуса. Обвинувачем призначили прокурора Аржанова. Був серед учасників цього закритого процесу і молодий адвокат Київської колегії адвокатів Віктор Медведчук.
Наразі Василь Стус категорично відмовлявся від послуг нав'язаного йому адвоката Медведчука і вже на першій зустрічі у слідчому ізоляторі КДБ не захотів з ним розмовляти. Вочевидь, знав, як той «захищав» Юрія Литвина. Його друг, український дисидент і правозахисник Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката». І не даремно. Хоча Віктор Володимирович і відхрещується від того, що він був агентом радянських спецслужб, але варто пригадати мельниченківські записи розмов екс-президента Кучми з колишнім головою СБУ Леонідом Деркачем, у якій, зокрема, йшлося і про певні пункти в біографії Медведчука. Так, Леонід Деркач розповів, що головний «есдек» на той час мав прізвисько «Соколовський». Проте офіційних документів, які б це підтвердили, вже не існує. Свого часу за розпорядженням колишнього голови СБУ Євгена Марчука їх знищили. Хоча, ймовірно, все ж певну їх частину зберегли і, можливо, колись-таки вони випливуть на світ білий. Однак повернімося до судового процесу над Василем Стусом.
По суті, адвокат став помічником прокурора.
«У той час, як судові слухання у справі поета тривали вже два дні, адвокат не повідомив про це його родичам, зокрема дружині Валентині», — розповідає Дмитро Чобіт. — Валентина дізналася про судилище завдяки Михайлині Коцюбинській і Світлані Кириченко, які отримали повістки на цей процес.
Промова ж Віктора Медведчука зводилася до того, що, мовляв, «усі злочини Стуса заслуговують на покарання». Проте просив врахувати «найгуманніший суд у світі», що його підзахисний, працюючи у 1979—1980 роках на підприємствах Києва, виконував норми, до того ж переніс операцію на шлунку.
По суті, роль захисників взяли на себе Михайлина Коцюбинська та Світлана Кириченко. Остання, як пише Д.Чобіт, на початку допиту звернулася до суду: «Прошу суд запитати у Василя Стуса, чи визнає він цей судовий процес законним?» На що Василь відповів: «Не визнаю!» — «У такому разі і я відмовляюся брати участь у цьому процесі». У відповідь на вимоги прокурора притягти до кримінальної відповідальності за відмову від надання свідчень і на аналогічні погрози судді Світлана Кириченко відповіла: «Даватиму покази на тому суді, де Василь Стус звинувачуватиме, а не сидітиме на лаві підсудних». Дві жінки на неправедному суді захищали не лише Василя Стуса — вони рятували честь України. Віктор Медведчук навіть не намагався цього зробити — у нього були зовсім інші думки і завдання. Жодної реакції у нього не викликала і заява підсудного про те, що його піддають тортурам. Як пише Дмитро Чобіт, 2 жовтня 1980 року засідання почалося відразу із зачитування вироку. Таким чином, Василя Стуса було незаконно позбавлено права на останнє слово. Незважаючи на протести поета, їх не підтримав адвокат В. Медведчук...
Десять років таборів особливого режиму і п'ять років вислання — такий вердикт виніс суд поету. До речі, це було максимальне покарання. Таке саме, яке до цього було присуджено Юрію Литвину.
Та, по суті, це був і вирок самому Медведчуку як професійно непридатному юристові, який, замість полегшити долю своїх підзахисних, своїми недолугими виступами тільки погіршив її. Однак напрошується запитання: справи Литвина і Стуса були відвертими «зливами» чи все ж таки не той фах обрав Віктор Володимирович?
Утім, не можна не погодитися з його тезою про те, що «рішення приймалися не в суді, а в партійних інстанціях і КДБ». І, мовляв, адвокати нічого не могли вдіяти. Однак знову ж таки, невже Медведчуку не вистачило процесу над Юрієм Литвином, що він згодився взятися і за справу Василя Стуса? Адже ж можна було знайти бодай хоч одну причину, щоб від неї відмовитися. Та й не всі адвокати того часу були такими безхребетними. Український журналіст Вахтанг Кіпіані у своєму матеріалі «АдвоКАТИ й Жертва» ( www.kipiani.org ) наводить слова члена Української Гельсінської групи, політв'язня 1973—1977, 1979—1988 рр. Василя Овсієнка, які перегукуються з уже згадуваними словами Діни Камінської:
— У ті роки існував список адвокатів, з-поміж яких той, хто проходив у політичній справі, міг вибрати собі захисника. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КДБ так званий «допуск» до справ такого штибу. Та в цих списках були й винятки. Наприклад, Сергій Макарович Мартиш. Він мав такий «допуск». Оксана Яківна Мешко попросила його написати касаційну заяву в справі захисту її сина Олеся Сергієнка, також заарештованого за політичною статтею. Мартиш написав її настільки блискуче, що його відразу викреслили з того переліку обраних... Після цього він міг захищати лише кримінальних злочинців. Коли 1979 року мене звинуватили, ніби я напав на працівника міліції і повідривав у нього ґудзики, Мешко порадила мені скористатися послугами Мартиша. І він добре мене захищав. Він запропонував судді закрити кримінальну справу, звільнити мене за відсутністю складу злочину, натомість покарати міліціонерів, які сфальсифікували справу. Прокурор аж зайшовся від люті! Та попросив суддю надіслати до адвокатської колегії Дарницького району Києва заяву «о неполном служебном соответствии» Мартиша.
Мабуть, не нам судити Віктора Медведчука. Для цього є вищі сили. Однак з позиції гуманізму хочеться побажати, щоб на найголовнішому СУДІ йому дістався справді професійний адвокат, а не за «рознарядкою».
Богдан Довнич