ВЕЛИЧ ПЕРЕМОГИ І ЗАГРОЗА СУСПІЛЬНОЇ ЕЙФОРІЇ

Так було багато разів в історії різних народів: революційний романтизм, ідеалізація результатів довгоочікуваної, жаданої перемоги над суспільним злом поступово змінювалася розчаруванням за обставин головним чином незреалізованих соціальних перетворень, заради яких, власне, страждали і боролися тисячі найкращих синів і доньок конкретного етносу.

      Отож і нині, не применшуючи видатного значення в історії новітньої України унікальної перемоги Помаранчевої революції, маємо потребу все ж загострити увагу на парадоксі нинішньої суспільно-політичної ситуації, суть якого полягає в тому, що за усієї рожевої ейфорії переможців — більшості народу, яка прагне принципово іншого життя, — завтрашній день бачиться аж надто туманним. Як нам здається, немає чіткої картини майбутнього і в багатьох наших лідерів демократичної революції, та й переймаються вони дещо іншими проблемами дня.
     Окремі гасла, ідеї, заяви, яких було достатньо впродовж тривалого протистояння, боротьби, передусім у лідерів опозиції, яка, на щастя, врешті перемогла, аж ніяк не дають чіткого уявлення про доленосне — куди ж саме і як рухатиметься наше суспільство, якими будуть надалі основні пріоритети, де основні важелі успіху на шляху бажаного суспільного прогресу. Така ситуація, погодьмося, не є випадковою — вона цілком закономірна за кількох обставин, про які варто сказати детальніше.
      Хоч як це парадоксально, але на чотирнадцятому році творення самостійної суверенної держави дається взнаки глибока ідеологічна криза, точніше криза теоретичного обгрунтування моделі, концепції подальшого процесу державотворення в Україні. Навіть далекій від теоретичних засад політології людині зрозуміло: боротьба за найвищу посаду в державі була боротьбою за людину, що уособлювала найважливіші чесноти — наш загальнонародний потяг до справедливості, демократії, — за ту політичну, державотворчу ідею (політичну програму), яку підтримує більшість. Що ми, власне, мали і на чому головним чином базувалися президентські перегони? Це боротьба Добра і Зла, це суцільний спротив панівному кримінальному режиму. Наразі виникає потреба трішки повернутися назад, до самих президентських перегонів, до їх, найперше, змістової частини. Тут є багато цікавого, проектованого на сьогодні, такого, що потрібно нині врахувати. У програмових засадах фактично всіх кандидатів у президенти багато основних суспільно-політичних орієнтирів повторювалися, часом майже ідентично, що робило такі засади не просто сумнівними, а й взагалі безперспективними. Вони й понині є такими: невдоволеність тією державою, яку маємо на чотирнадцятому році існування: від звинувачення, що це олігархічна, коруп-ційна, кланова держава, до голослівних тверджень — мовляв, це має бути «вільна країна для вільних людей». Парадокс не лише в тому, що більшість громадян України — недавніх кандидатів на найвищу посаду в державі — надто вже зневажливо ставиться до своєї держави, а й у тому, що майже не було і немає жодної цілісної концепції (програми), як зробити, щоб «українська нація не була внутрішньою колонією у власній державі»; спекуляція на старих, заїжджених проблемах і закликах: усі кандидати на пост президента писали й вимагали захистити дітей, жінок, пенсіонерів, подбати про медицину, кардинально змінити ситуацію в культурі, освіті тощо. 
      Злиденність ідей проглядалася чітко; відсутність у кандидатів у президенти ідеології для подальшого процесу державотворення. На тлі бодай штучного політичного плюралізму (десятки політичних партій, сил, велика кількість громадських організацій) це видавалося безглуздим, оскільки ідеологічно індиферентною держава аж ніяк не може бути, і найперше тому, що не може бути аполітичним ні її гарант Конституції, ні, першою чергою, виконавча влада. В Україні ми робимо унікальне «відкриття», коли політичні сили свою участь у президентських перегонах зводять до декларування про підтримку того чи іншого кандидата. Світова ж практика дедалі переконливіше доводить, що на виборах перемагає не так окрема особистість, як та політична сила (партія), яка приводить цю особистість до влади. І найголовніше: така політична сила потім сповна відповідальна за реалізацію запропонованого суспільно-політичного курсу, політичних, економічних, соціальних реформ. Оскільки ж ми бачимо в Україні не що інше, як політичне убозтво, ідеологічне старцювання, то голосувати багатьом громадянам довелося не за ідеологію державотворення, не за політичну програму, не за стратегію соціально-економічних реформ, а за особистість. І голосували громадяни інтуїтивно, з прогнозом, очікуванням, що саме така особистість:

а)  навчиться процесу державотворення з часом;
б)   буде   підтримана саме  конструктивними, пронаціональними,  про-державними силами.

      Тож перемогу яких цінностей ми святкуємо
сьогодні? Відповідь — демократії, свободи, справедливості — досить загальна, це аморфне визначення, яким аж ніяк не можна задовольнитися, бо це ті характеристики, які потребують конкретизації. Наприклад, є демократія як теорія, як концепції, врешті, просто як гасла. Однак є демократія справи, що передбачає спосіб, у який вона буде зреалізована у суспільстві, якими механізмами, засобами. Те ж саме можна говорити і про такі поняття, як «справедливість», «свобода» та ін.
      Щоб не вступити усім нам, українському суспільству, вибачте, у черговий етап великих ілюзій (за чотирнадцять років незалежності у нас було достатньо таких етапів), варто ще раз нагадати: президентські вибори 2004 року відбувалися не на основі пропаганди і змагання певних, нехай теоретичних, однак очікуваних політичних програм — курсів суспільного розвитку, а на змаганні фактично двох особистостей: Януковича, який уособлює кланово-корпоративну, авторитар-но-криміналізовану, сіоні-зовану модель розвитку України, яку майже десять років, на горе Україні, вперто сповідував, розпродуючи державу, Л.Кучма, і Ющенка — уособлення більшої порядності, демократизму.
      Трактування змін, що відбулися лише за два — три місяці у свідомості українства, тривіально спрощеним висновком про народження нової української нації свідчить про цілковите нерозуміння того, що, власне, насправді відбулося. Суть у тому, що значна частина (далеко не більша) українського народу врешті не просто дистанціювалася, а різко відмежувалася від формальної, корумпованої, криміналізованої, антинародної влади. Та немає суспільств саморегульованих — треба знову формувати владу. То ж чи буде вона кращою за ту, яку тер-піли ми усі ці більш як тринадцять років? Наскільки вона буде чесною і відданою народові, до якого апелювали переможці Помаранчевої революції і завдяки якому перемогли, завдяки якому нині вже починають чубитися за пости і портфелі. Ситуація навколо прем'єрства Ю.Тимошенко, зокрема поведінка П.Порошенка, Р.Безсмертного та інших прибічників В.Ющенка, які ось-ось, здавалося, перекинуться до лав опозиції, яскраво свідчить, що, на жаль, серед помаранчевих є ті, для кого доля власного бізнесу незрівнянно вища за долю народу і країни.
      Нас хвилює не тільки те, що являтиме собою опозиція, яка нині формується в Україні, а й те, якого вона буде спрямування, яка в неї буде мета. По-перше, лідерами української опозиції на п'ятнадцятому році незалежності далеко не раптом стають ті, кого українство і навіть світ ще донедавна називали і вважали за зразок демократії. Подивіться бодай на сучасний образ Л.Кравчука. Найімовірніше, він і у 80—90-х роках був тим, ким є нині — блискучий зразок політичної мімікрії, де немає й натяку на любов до власного народу, патріотизм. Та й взагалі, опозиція Кравчука, Медведчука, Шуфрича— проти кого вона спрямована, який у неї курс, що вона пропонує своєму народу? Це не запитання видається смішним: опозиції просто потрібна влада, бо це — недоторканність, безкарність, можливість й надалі ошукувати народ, як це вони успішно робили більш як десять років, оптом і вроздріб скуповуючи гіганти індустрії, землю, природні ресурси.
      Боже, який галас зчинився між цими ненажерливими злодюгами, коли предметом дискусії став навіть не сам процес, а слово «люстрація»! А й справді, хіба народ, працею якого створено все національне багатство, не може запитати: чому більшість національних багатств нині належать десятку родів - кланів, передусім трьом основним — донецькому, дніпропетровському і київському на чолі з блискучим інтриганом, містифікатором, безпардонним злодієм, нарешті, екс-лідером нації. Видаючи з себе людей віруючих, спотикаючись перед святим хрестом, вони тепер переходять в опозицію. Опозиція до кого — до власного народу? Сподіватися на те, що «нова» опозиція запропонує бодай якоюсь мірою альтернативний, привабливіший за нинішній курс державного будівництва, зреалізує волю і вікопомні мрії народу жити у цивілізованому, чесному, духовно відкритому суспільстві — справа більш ніж марна. А тому більшій частині гідних переможців Помаранчевої революції нічого не залишається, як йти до кінця у формуванні влади, владних структур на засадах не лояльності новообраному Президенту України чи його сімейству, а відданості народу України.
      Помаранчева революція, її результат потребує уважного погляду на внутрішню і особливо на зовнішню політику України. У внутрішній політиці — це, як і раніше, проблема влади: якою мірою вона українська, народна, а потім вже й демократична. У зовнішній політиці це два основних вектори: Росія і Європа. З іншим світом розібратися не так важко. Щодо Європи нашу позицію новий Президент вже задекларував, зокрема у виступі в Раді Європи, в Давосі. Вона чітка: ми нічого не просимо від ЄС, окрім врахування того, що ми гідна, самостійна і самодостатня держава. А ось з Росією, на жаль, важче. Тут треба зуміти розмежувати Росію демократичну і Росію лужкових, павловських, маркових, які і в ході революції повчали нас, як жити нам у нашому ж домі (Лужков безпосередньо участю у зібраннях прихильників В.Януковича в Донецьку; Марков і Павловський в Києві відкрито працювали на команду В.Януковича). Хоч би що тепер говорив офіційний Кремль, він, безумовно, помилився, коли зробив ставку на Януковича.
      До речі, цілком можна погодитися з точкою зору окремих московських аналітиків, що цілком виправдалися побоювання керівної політичної еліти Росії щодо відсутності в неї чіткої, виваженої політики не лише стосовно України, а й до всього пострадянського простору.
      Основу політики офіційної Росії стосовно України становлять бізнесові, економічні інтереси: економічний, військово-економічний (Чорноморський флот) комплекс, вступ України до НАТО, де-русифікація України. Тепер, після свого прорахунку, Кремль спробує зреалізувати цю політику за Президента В.Ющенка. Новій владі доведеться бути готовою чітко задекларувати свою політику щодо Росії загалом, але й враховуючи інтереси російського бізнесу. Очевидно, треба наразі враховувати ту об'єктивну обставину, що фактично Росія на пострадянському просторі вже не має монополії на владу. Цю владу їй поступово доведеться ділити з країнами Заходу, а в разі евентуального об'єднання Європи (нехай спочатку і формального — єдина територія, єдині гроші, єдиний уряд) питання стане руба — або Росія, або Європа. І це питання однаково турбує і Росію, і Україну. Воно досить швидко майже однозначно постане і перед Президентом В.Ющенком.
Стосовно ж нового Президента України В.Ющенка, то тут також виникає чимало запитань. За великим рахунком, йому ще належить багато зробити, щоб перемогти і стати не тільки духовним лідером, а й політичним. Він переміг як духовний лідер, бо очолив боротьбу проти влади, що потонула в корупції, брехні, ошуканстві власного народу. Як політичний лідер він остаточно переможе, коли сформує сильну пронаціональну, продержавну вертикаль і структуру влади, чітко визначить і максимально зреалізує курс подальшого державотворення, що відповідає інтересам більшості українського народу.
      Завершуючи розгляд кардинальних питань Помаранчевої революції, треба сказати про найголовніше: чудове досягнення переможців президентських перегонів у тому, що вони врешті навчилися цивілізовано, об'єктивно і грамотно захищати свою позицію — як це було на київському Майдані та подібних майданах в Україні, в судах, ЦВК, у засобах інформації. Саме це, а не просто активні дії, наступальність і незалежність протестного електорату, підтверджує потужне становлення в Україні громадянського суспільства.
      Яскравою ознакою громадянського суспільства є і те, що на Майдані головною дійовою особою був народ, свідомі громадяни, тобто немає жодних підстав говорити, що то був «помаранчевий шабаш», зібрання покидьків. Це надто важливо, оскільки найбільші революції, зокрема і 1917 року, творив максимально, а то й повністю люмпенізований клас, про високу громадянську свідомість якого годі й говорити. Згадаймо хоч би пихато-хамські зауваження «революціонерів» 1917-го — мовляв, «ми університетів не закінчували».

      Висновок. Щоб, піддаючись революційній ейфорії, не наламати дров, не зрадити очікування мільйонів громадян у власній країні і далеко поза її межами, нова українська влада, Президент мають діяти максимально виважено, свідомо, прогнозовано, до того ж, прагматичне.