Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Кіно — це правда!

Так, кіно — це правда. Двадцять чотири кадри правди в секунду. Принаймні так вважали в минулому столітті, коли всі фільми знімали на плівку і геніальний винахід братів Люм’єрів — маленька залізячка у кінокамерах і кінопроекторах, що називалася обтюратором, — допомагала оживити реальний світ на полотні екрану.

Це сьогодні звідкись об’явилося іродове плем’я, котре дивиться кіно виключно для того, щоб знайти в ньому бодай один ляп — справжній чи нафантазований — аби здійняти на всіх Інтернет-форумах вереск, що сценарій, режисура, операторська робота і гра акторів — то суцільна шняга. А тоді кіно любили. І вірили в те, що на екрані бачать віддзеркалення справжніх подій. На це купився навіть головний цензор і глядач номер один тов. Сталін Йосип Віссаріонович. У все ще голодному повоєнному 1949-му році студія «Мосфільм» відзняла кінокартину «Кубанские казаки», там-таки на розореній війною Кубані. За сценарієм один із важливих для сюжету епізодів розгортався на тлі розкішного, відверто багатого сільського ярмарку. Та от біда — коли приїхали на місце натурних зйомок, то дізналися, що в цих краях, колишній житниці імперії, ярмарків не пам’ятають ще з часів колективізації.

Довелося будувати з нуля відповідні декорації, а оскільки існувало обґрунтоване побоювання, що зголодніла масовка з місцевих жителів розмете і з’їсть відповідну бутафорію, то все, від овочів і фруктів, до фаршированих поросят і обсмалених качок, зробили з штучних матеріалів.

Відзняли, змонтували, прикрасили чудовою музикою нашого земляка Ісака Дунаєвського — і, звісно, показали в Кремлі особисто тов. Сталіну. Він підміни не помітив. Більше того, повернувся до Хрущова і сказав десь таке: от ти мені нидиш, що у нас у колгоспах справи кепські, що народ голодує, а бачиш, НАСПРАВДІ колгоспники непогано живуть!

Маленька, але суттєва подробиця: Микита Сергійович наважився публічно розповісти про це тільки через три роки після смерті Сталіна. І через сім років після тої горезвісної прем’єри.

Про те, що кіно — це правда, і про двадцять чотири кадри в секунду придумали не ми, а геній Франції Жан Люк Годар. Дослівно ця думка звучала так: «Фотографія — це правда. Кіно — це правда двадцять чотири кадри в секунду».

В Радянському Союзу цей вислів безкарно приписав собі один із метрів соцреалізму Сергій Юткевич, автор вікопомного шедевру «Ленін в Польщі», котрий породив у глядацькій масі один, зате геніальний політичний анекдот на цю тему.

Та ми не про анекдоти. Ми про те, чому безкарно вкрав. Та тому, що Жан Люк Годар «чомусь» не любив СРСР, комуністичну партію Радянського Союзу та радянське кіномистецтво у версії всіляких там юткевичів та ін. Відтак наш глядач не бачив фактично жодного його фільму і не читав жодної статті чи книги. Висмикуй, хапай, переписуй, налітай, доки меткіші за тебе не вкрали!

Але у простого народу, як ми вже згадували в наших оповістях, було своє ставлення і до кіно, і до правди у ньому. От вам нате — чергову історію.

Рання золота осінь року 1964-го. Надвечір’я, ліхтарі ще не горять. Спраглі чоловічі душі вимагають, як тоді жартували, «позичить, але випить!». Краще пива. Дешевше, ніж горілка і не розвезе, доки дотеліпаєшся від місця прийняття на душу до свого спального району, де набагато більше шансів дістати у темному підворітті в морду, ніж десь культурно посидіти десь самому чи разом із родиною.

Хочете вірте, хочете — ні, але на весь історичний центр столиці радянської України, від Княжої гори до Подолу в 1964-му році пиво подавали в одній-єдиній точці: на Андріївському узвозі. Праворуч, трошки нижче повороту на Кецховелі.

Це зараз Андріївський узвіз дещо самовпевнено порівнюють з паризьким Монмартром. А може і не самовпевнено. Бо ті, хто був і там, і там, авторитетно стверджують, що на Монмартрі собачого лайна більше, ніж виставлених там картин, гравюр і сувенірів.

Але в 1964-му році Узвіз був глухою київською вуличкою зі старезними дореволюційними будинками, котрі не знали ремонту від часів залпу «Аврори». Над ним майже цілодобово клубочилися пахощі пошинкованих на форшмак оселедців і розігрітого борщу тридобової давності. Жоден художник не бовванів на тротуарах і нормальне в тодішньому розумінні слова життя вирувало тільки у вищезгаданій пивниці.

І от — осінь, надвечір’я, за столами повний розслабон, народ перемиває кісточки щойно відставленому Микиті Хрущову (певно, бідоласі так гикалося від того поминання його незлим тихим словом, що й пива не вип’єш) і всі розмови зводяться до класичного «а що буде з того роя?». Мається на увазі нове керівництво і обґрунтовані підозри, що цей рій теж не гуде. З тих же самих причин.

І тут, якраз під питаннячко якогось однорукого інваліда: «А що ж Америка?» знадвору, конкретно — ближче до Красної площі, котра тепер знову Контрактова, лунає… стрілянина! І то не міліцейська «раз-два — і тиша», а справжня. Бо з автоматів. Потім кулемет заговорив, грубо так і аргументовано. І нарешті пару разів гармата ляснула, аж шиби задрижали.

І тиша! Анішелесь. І ніяких «мертвих з косами», бо цього фільму на той час іще не відзняли.

Народ — хто поставив кухлі на столи, хто так і застиг із ними в руках — мовчить, перезирається. Потім отой інвалід, котрому з усіх найважче, бо доводиться однією рукою і пити, і розмовляти, подав голос:

- Невже лягаві Деху ловлять?

Пояснюємо: Деха — один із київських блатних авторитетів, котрий у ті часи царював на Подолі. І хоча мав свій власний герб: тризубу корону, але сам себе називав єврейським Чапаєвим. Андріївський узвіз і Гончарівку «тримав» інший авторитет Додік. Тому наступна репліка сама просилася:

- Ти ще скажи, що то Додік Деху з Подолу вибиває… ги-ги!

- А потім, коли це міліція шмаляла по блатним з кулеметів і гармат? — докинув ще хтось. — Я, наприклад, такого навіть у війну не бачив.

- А може, маньоври? — почулося з кутка.

- Цить, салаго! Які маньоври в центрі Києва?

- А може, салют? — не вгавав салага.

- В календар подивися, зелень пузата! Сьогодні день не підсалютний.

- Ти ще скажи, що німці знову прийшли! — гукнув якийсь дотепник під загальний регіт. Та за секунду сміх застряг, як сухий кусень у сухій горлянці. Двері знадвору розчинились і до пивниці увійшов… патруль німецької польової жандармерії! Двоє гевалів у рогатих шоломах, з автоматами на шиях і жандармськими бляхами на грудях. Від них тхнуло міцним потом, пороховим димом і недобрими намірами.

Загальний параліч тривав недовго. Ветерани ще свіжопам’ятної війни, їх власне, тільки з того року й почали називати ветеранами, блискавично викинулись у єдине прочинене вікно, що виходило надвір. Ще за секунду вони вже котилися, ламаючи кущі, по схилу на Поділ. Комуністи вправно зачали підкидати свої партквитки під сусідні столи. Однорукий розігнався підскочити з криком «Хайль Гітлер!» та в останню мить збагнув, що не пам’ятає, якою саме рукою треба віддавати салют — тою, що у нього є, чи тою, що Гітлер же й забрав? А раптом сприймуть, як блюзрінство?

Ще хтось, екаючи та мекаючи, намагався склепати із жалюгідних залишків шкільних спогадів про німецьку мову бодай якусь подобу хоч коротюсінького речення. Але в голову вперто лізло лише «хенде хох», що в даній ситуації було рівнозначно самогубству.

І тільки стара, як теща Тутанхамона, буфетниця загорлала зі свого поста за шинквасом:

- Шо стоїте, як Богдан Хмельницький на коні? Кажіть, скіки наливать, бо ви зі своїм кіном мені вже половину клієнтів розігнали!

Старший з фельджандармів спочатку показав на пальцях, а потім переклав нормальною нашою мовою:

- По два бокали. Поки.

І поліз до кишені кітеля по гаманець.

Народ перевів подих, заворушився, комуністи кинулися шпортати під столами, шукаючи свої «хлібні картки», а буфетниця після перших пари ковтків загнала псевдожандармів у повний аут:

- Скажіть вашому, хто там у вас за це відповідає, шо в окупації вас справжній патруль пов’язав би через п’ять хвилин, як переодягнених партизанів. Або й на місці пристрелив би. Який адійот на вас танкістські куртки нап’яв і сорочки з галстуками? Жандарми хрінові, бодай вам!

Ті, котрі хрінові, закліпали очима, послалися на те, що вони лише статисти і за цілий день біганини ледь-ледь на пару пива заробляють. А потім попитали у буфетниці:

- А звідки ви про все знаєте?

- Якби, синки, я про все не знала, то я би тут пива давно уже не наливала. А так оце, хвалити Бога, з двадцять четвертого року на оцьому-от місці. Без перерви на колективізацію і війну. Жити хочете — вчіться! Бо буде у вас не життя, а суцільне кіно.

Минуло багато-багато-багато років і ми якось зайшли до тої колишньої пивниці на Узвозі, переробленої, до речі, не найкраще, у стилі старої містечкової архітектури. Зникли бочки з пивом і старий шинквас — ровесник двадцятого століття, зате з’явилися дубові столи і лави, а в асортименті закусі — канапки з червоною ікрою, про які в 64-му ми могли тільки мріяти. Але народ, як і тоді, сидів та й гудів собі про політику.

Але часи змінилися. І коли розчинилися двері і через поріг переступив… тевтонський лицар у блясі з голови до ніг і з довжелезним дворучним мечем під пахвою, ніхто не подивувався і тим більше не кинувся сторч головою у вікна. Тільки хтось поцікавився:

— Що, кіно знімають чи толкієністи бавляться?

Валерій і Наталя Лапікури
Розділи з книги «Фільм. Фільм? Фільм!»

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com