Громадянська війна на хуторі (з приводу дискусії, що не відбулася)

Замість вступу:

Один із уже добре немолодих відомих українських письменників дав вітчизняній політиці знущальну характеристику: «Громадянська війна на хуторі, де основний аргумент — кілком по голові з-за рогу». Дошкульно, але факт. Маємо політику і політиків суто хуторянського штибу, на додачу — непрофесіоналів. Звісно, їх, тих, котрі віддають перевагу «кілком по голові з-за рогу», від загальної кількості українців — сутня мізерія. Але ж, даруйте, шкоди від них — як від тхора в курнику. Бо саме вони своєю наполегливою працею примудрилися політизувати на хуторянський копил навіть те, що, здавалося б, політизації не підлягає.

 

Суть справи:

Не так давно один із національних телеканалів власним коштом (наголошуємо!) створив проект під назвою «ДНК. Портрет нації». Про що конкретно йшлося? Спочатку вчені-генетики з дотриманням належних методик зібрали по всій Україні зразки ДНК у громадян нашої держави. Окрім пересічних жителів до участі в експерименті залучили групу відомих особистостей. Одразу зауважимо: йшлося не про коефіцієнти інтелекту, а знаність максимальній кількості телеглядачів каналу. Хто міг передбачити, що саме ця обставина викличе вищезгаданий пароксизм хуторянства серед певної групи людей, тих, від яких, здавалося б, цього годі чекати.

Однак — по порядку. Генетичний матеріал був переданий в одну з найавторитетніших у світі дослідницьких лабораторій на території Німеччини. Зауважимо від себе, що й саме збирання зразків, й особливо їхній аналіз — то процедура дуже недешева. Відтак, попри симпатії чи антипатії до вищезгаданого каналу, віддамо належне його власникам. Щось не пригадується нам в останні роки чи навіть десятиріччя аналогічна акція на будь-якому з теле- і радіоканалів, що гордо йменують себе національними.

Аби дотриматися принципів наукової коректності, до участі у фільмі, що базувався на результатах досліджень, залучили вчених, котрі представляють різні наукові школи, а відповідно й погляди на проблему ґенези українців та української нації.

Щоб не повертатися до цього надалі, зазначимо: рекламу і самого проекту, і фільму, і ток-шоу обговорення побаченого — у прямому ефірі, перед телекамерами, одразу після прем’єри — проводили у відповідності з правилами жанру сучасних мас-медіа , а отже і телебачення. Та що поробиш, якщо сучасна телеаудиторія відрізняється від учасників щорічного зібрання членів та член-кореспондентів Національної Академії Наук. Так склалося. І автори мусять на це зважати, хоча б тому, що канал фінансується не з державного бюджету.

Напередодні прем’єри автори проекту повідомили громадськість, що вони передають усі наукові результати генетичних досліджень українським науковцям для подальшої поглибленої роботи вже за тими правилами, які диктує сучасна наука.

Свята простота!

Замість ґречного «дякуємо» телевізійники одержали від д.ін-ів і кін-ів (докторів та кандидатів історичних наук, — авт.), задіяних, до речі, у проекті, таке, що…

 

Але не будемо забігати наперед.

Спочатку — про результати, бо далеко не кожен українець 9-го листопада цього року дивився по телевізору саме програму «ДНК. Портрет нації». Наші коментарі по можливості максимально враховують наукову позицію Інституту археології НАН України, викладену у тритомнику «Давня історія України» (Київ, 1997-2000 рр.). Отже:

— Кожний 15-й українець — учасник дослідження — носить у своїй ДНК гени КЕЛЬТІВ. Тобто — має родичів по крові серед гордовитих і відважних жителів британських островів, зокрема шотландців та ірландців. І в цьому немає ніякої сенсації для посвячених. Бо ж відомо, що кельти, котрі у другій половині І-го тисячоліття до Різдва Христового успішно конкурували з Римом за право володіння Північною і Центральною Європою, ще за 300 років до РХ будували свої міста в Карпатах і на Прикарпатті. Вражає інше: за 2 тисячі років по тому, як прадавні кельти пішли з території нинішньої України, їхні нащадки — на генному рівні і за місцем проживання — залишились тут приблизно в тій же пропорції, що й на рубежі епох.

— Кожний шостий українець носить у собі гени північних, балтійських слов’ян. Цей пасіонарний народ називали по-різному. Науковці — норманами, письменники та журналісти — варягами, а часом просто скандинавами. Власне балтій­ські слов’яни приходили у Придніпров’я двічі. Спочатку в І-Ш столітті нашої ери східні готи створили прадержаву Ойуму — від гирла Вісли до Чорного моря. Потім у ІV-му столітті їх потіснили гунни, а в ІХ-му до Києва прибув обмежений контингент варягів-норманів на чолі з польовим командиром Олегом і малолітнім сином головного ватага Рюрика на ім’я Ігор. Історія добре відома і описана ще Нестором.

— Дивно інше: у сивій глибині тисячоліть ховається історія народу, відкритого для сучасників славетним Вікентієм Хвойкою. Це народ без назви, бо вчені мужі (котрі не могли змиритися з усякими там «дилетантами», що намагаються перекапустити їм найголовніше — КОНЦЕПЦІЮ!!!) обізвали цей народ презирливим прізвиськом: «представники Трипільської культури». Як це перегукується з радянським міфом про те, що український народ об’явився лише після підписання Богданом Хмельницьким Переяславських угод. Або вже нинішнім новотвором «ліца кавказской национальності». Так от — проект, про який йдеться, підтвердив гіпотезу Вікентія Хвойки про те, що трипільці нікуди не зникали. Бо й досі кожний п’ятий українець має в своїй ДНК їхній ген!

— Якщо говорити про сенсацію то вона полягає не в генетичному підтвердженні прихованих та замовчуваних історичних фактів. Інформація й справді незвична, вона вимагає спокійного ґрунтовного вивчення і осмислення, а не тої суто бабської базарної істерики, яку здійняли деякі «Діни і кіни». З’ясувалося, що в ДНК українського жіноцтва і виключно жіноцтва є ген якогось древнього народу щонайменше вдвічі старшого і від аріїв-скотарів, і від кімерійців, і навіть від трипільців. Такий от таємничий жіночий ген, що впродовж тисячоліть передається від матері до дочки.

— І нарешті — ще одна несподіванка, котра просто таки зносить під корінь деякі усталені історичні стереотипи. Більше того, стереотипи свідомості. У ДНК учасників експерименту не знайдено генів групи народів, яких і досі некоректно обзивають «татаро-монголами». То що ж виходить? Чи були насправді оті жорстокі масові наїзди з грабунками і поголовним ґвалтуванням, які зі знанням справи детально описує колишній офіцер контррозвідки Колчака Васілій Янчевський, він же провідний радянський письменник, лауреат Сталінської премії В.Ян у своїй трилогії про Чингізхана та його горезвісне «іго”? І мимоволі напрошується наступне запитання: а чи було це «іго» взагалі? Принаймні для наших предків, українців? Чи це ще одна чергова баєчка, вигадана московськими несторами і розтиражована згодом радянськими «дінами, кінами» та членами Спілки радянських письменників?

 

“Що то було?”

Маємо на увазі реакцію на фільм і наступне ток-шоу з його обговоренням. Якщо орієнтуватися на аудиторію Інтернету як мобільнішу і освіченішу, ніж консервативний телеглядач, то ситуація виглядає непогано. У Яндексі на сьогодні понад 150 тисяч запитів, відгуків та посилань. Для передачі і фільму такого плану це більш ніж добре. Відтак — наші поздоровлення колегам-телевізійникам.

Кепсько склалося з наступним наміром авторів проекту — передати матеріали дослідження науковцям Академії Наук України для глибокого професійного вивчення і відповідної дискусії. Бо невдовзі після прем’єри фільму «ДНК. Портрет нації» деякі українські ЗМІ оприлюднили «Колективну відповідь на фільм». Призабута, але вже знайома стилістика так званих «колективних відповідей, заяв та просто листів радянських трудящих» з приводу і без оного. Підписаний реальними прізвищами та отими таємничими абревіатурами «дін» та «кін», над якими ми дозволили собі дещо покепкувати. Зрештою, суть не в цьому, а в тому, що професійні історики, працівники Інституту археології НАН України, котрі неодноразово наголошують, що «вони також викладачі Національного Університету «Києво-Могилянська академія», практично жодного посилання на оприлюднені у ФІЛЬМІ результати не-на-во-дять! Зате, знову ж таки, неодноразово декларують своє обурення.

І що ж так збурило свідомість авторів колективного листа?

По-перше, те, що обговорення серйозної проблеми перетворили на «політичне ток-шоу». Запитання від наївного дослідника: а це добре чи погано, оте «ток-шоу”? Чи тут підхід диференційований: якщо телебачення запрошує близьких вам за поглядами політиків, то це добре, а коли ефір надають вашим науковим опонентам, то це погано?

Відповіді немає. Зате є стандартний набір остогидлих ще з радянських часів ярликів. Пояснимо для молоді: це коли опонент за визначенням не може бути фахівцем, а лише «так званим» фахівцем. У конкретному випадку до цієї категорії втрапив навіть перший президент України. Ну знову не пощастило сердезі! Ще один вельми дієвий прийом: обізвати серйозного вченого «міфотворцем», а його наукову гіпотезу — «фантастико-публіцистичним жанром». Що то вчені люди! І не обматюкали начебто, і навіть не обгавкали, а сидиш, як обпльований.

Та досить про політичні ярлики та іншу радянську псевдонаукову ахінею. Не без певних зусиль вдалося встановити справжню причину гніву «колективу авторів». Творча група фільму запросила їх коротко викласти перед камерами свої точки зору на проблеми етногенези українців. Тут ключове слово — «коротко». Регламент існує не лише у Верховній Раді. Вельми поважане авторське товариство з’явилося на запис, за власним визнанням, маючи при собі ґрунтовні доповіді хронометражем на цілу годину часу, а то й більше. Кожен. Ще раз вклонимося колегам за їхню нелюдську витримку і рідкісну в наші часи вихованість. Вони відзняли всі ці відеозвіти до останнього слова, а вже потім, спалюючи власні нерви і дорогу техніку, вибрали короткі фрагменти, які відповідали формату фільму. А оскільки йдеться про відеострічку, призначену для масової аудиторії, то, відповідно, довелося пожертвувати високонауковою стилістикою аби глядач не перемкнув канал на який-небудь футбольний матч команд двадцять третьої ліги.

Пояснимо дохідливіше: кожен вид людської діяльності має свої «закони жанру». Не можна вимагати віртуозності Паганіні від циркового акробата, котрий грає на скрипці, при цьому висячи під куполом цирку без страховки та ще й догори ногами. Бо це — цирк. З іншого боку, тільки ідіот зажадає аби президент поважаної європейської академії наук проголосив свою щорічну звітну доповідь у стилі реп та ще й при цьому пританцьовував. Бо це — Академія Наук.

Тож, як казав колись незабутній Юрій Тимошенко-Тарапунька: «Давайте не будемо». Давайте не будемо зводити всю проблему до особистої образи групи поза сумнівами високопрофесійних науковців, котрі забули, що у кожному монастирі діє свій статут. Справа серйозніша. За власним визнанням, автори «колективного протесту» повторюють уже не першій генерації своїх студентів — істориків та археологів Києво-Могилянської академії, що «етнічність, перш за все, в голові, а не в крові».

І далі — в розвиток цієї тези: «Якщо українська етнічність жорстко визначається нашим геномом, то чому мільйони українців стали росіянами, а до того поляками?» Маленьке уточнення: коректніше було би сформулювати це запитання так: «Чому мільйони українців ЗМУСИЛИ стати росіянами, а до того поляками?» Але об’єктивна відповідь у цьому разі, погоджуємося, виходить за межі того навчального предмету, на лекціях з якого лунають цитовані вище постулати. Маємо на увазі палеонтологію. А проблеми насильницької асиміляції підкорених народів — то вже політологія. Чи усвідомлюють автори Листа цю підміну понять? Напевне ж. Більше того, вони навіть хизуються цим: «У нашій крові є гени скіфів, трипільців, кроманьйонців, пітекантропів і навіть динозаврів. То може почнемо україногенез з пітекантропів чи динозаврів?»

Ну якби це бовкнув який-небудь черговий «бузина”… але коли таке дозволяють собі співробітники Національної Академії Наук і заразом викладачі одного з найпрестижніших українських університетів, то мимоволі напрошується думка, що певно не всі пітекантропи вимерли. Дехто з них вдало замаскувався під представників одного потужного державотворчого етносу. Але не будемо розвивати цю тему аби, як кажуть телевізійники, не вийти з формату.

Якщо етногенез — то лише «демографічний потенціал», себто така собі сировина, з якої обрані на суто демократичних засадах лідери формують нації, то чому у США, цьому тиглі народів, кількість уроджених генетичних психічних захворювань на порядок вища, ніж у старій Європі, де поняття «голос крові» ще не є порожнім звуком? Чому народна євгеніка, котра сформувалась задовго до появи генетики як науки, виробила свої чіткі правила збереження здорового генокоду нації як фундаментальну основу її існування?

Питання можна множити і, звісно, шукати на них відповіді, а не відбуватися образами і ярликами. Бо чого доброго іноземні спонсори придивляться, з яким демографічним матеріалом вони мають справу у стінах одного дуже престижного українського університету, і… свят-свят-свят, згинь-згинь-згинь! — уріжуть пайки.

Ми свідомо залишили до наступної оказії свої численні міркування, які виникли під час ознайомлення з проектом «ДНК. Портрет нації». Давайте ми краще розповімо вам одну історію про голос крові, асиміляцію і дисиміляцію, себто, відродження. Історію з життя.

Наприкінці 50-х років минулого століття в одному з великих міст на Уралі жив молодик із суто російськими прізвищем, іменем та по батькові. Він працював ливарником на одному з металургійних гігантів. І то не простим, а найвищої кваліфікації. Вироби надзвичайно складної конфігурації та ще й з рідкісних сплавів відливав з такою точністю, що вони не потребували подальшої механічної обробки.

За такий талант, як кажуть, від Бога, майстер попри молодість мав не лише найвищий тарифний розряд, зарплату, вищу, ніж у начальника його цеху, а й окрему квартиру у заводському житловому будинку, що на ті часи прирівнювалося до ордена. Одне слово, перспективи були світлими, життя чудовим. Як кажуть, чого ще людині треба? Щоправда, була в його біографії таємниця: Майстер не знав своїх батьків і виріс у дитбудинку, звідки через ремісниче училище втрапив на завод. Але ж Велика Війна закінчилася порівняно недавно і сиріт серед його ровесників було чи не половина.

Та от одного дня Майстра розшукала немолода вже жінка, як з’ясувалося, єдина близька родичка, що вціліла у тарапатах радянської історії. Тітка, сестра батька, генерала (комбрига) Червоної Армії, учасника громадянської війни, репресованого і знищеного в 1935-му році, ще до того, як червоне колесо терору пішло в рознос. Опускаємо суто детективну історію про те, як родичі маленького хлопчика рятували його від тавра «сина ворога народу», міняючи прізвище та адреси, як гинули один за одним, але майбутнього Майстра вберегли.

Репресований комбриг походив із родини відомих українських просвітителів, проте поглядів свого славетного батька не розділяв. В юності прибився до більшовиків, швидко русифікувався, бездумно вбивав таких же, як він, українців — але петлюрівців та махновців. Одне слово — був стовідсотково радянською людиною, яку наполегливо створювали шляхом насильницької асиміляції кремлівські сатрапи. Здається, він і помер з іменем Сталіна на устах.

Що зробив Майстер? Він не тільки повернув собі свої справжні ім’я та прізвище, він переїхав в Україну, вивчив рідну мову діда, успішно закінчив відділення української філології Київського Університету — він усе життя поклав на справу збереження духовності і культури свого народу.

Чому ми не називаємо його прізвища? Сам просив. Бо вважав, що то не заслуга, а природній порух. Поклик крові.

В.Н.