Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Чому у нас немає справжньої еліти?

Історичний досвід як далекого так і близького минулого вчить українців, що головне не тільки здобути незалежність, а й утримати та розвинути її. Проте становлення української державності перебуває в сплячому стані.

За 20 років відновленої державності так і не створено інструментів для захисту особистісних та національних інтересів українців від структур, які рвуться до контролю над усіма засобами виробництва, промисловими підприємствами, українськими чорноземами, щоб жати там, де вони не сіяли.

Чому ж українці поки що не стали господарями у власному домі?

Український народ, ослаблений руйнуванням його генетичного коду на протязі багатьох сторіч, поступово ставав маргіналом цивілізації і втрачав активну освічену і цілеспрямовану групу людей, що була хранителькою націєутворюючих цінностей.

Нація породжує свою аристократію (еліту), яка за фактом свого історичного призначення, є провідником нації до розвитку. Якщо ця аристократія виражатиме інтереси лише одного соціального стану, то її місце займе або більш відповідна нації група, або влада перейде іноземцям, тобто з одного національного виміру надміру соціалізований етнос потрапляє до іншого національного виміру, як це трапилося з українцями в ХVІІ ст. після станового розбрату, коли вони опинились у лабетах іншої держави, яка незабаром нав’язала їм, замість українського, московський спосіб життя. Окремий соціум не може існувати поза національним — це закон природи людського буття. Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов у праці «Дух нашої давнини» говорить: «Суть нашої проблеми лежить у питанні формотворчої будівничої правлячої касти. Була та каста мудра, відважна та сильна морально, — була й держава. Була вона слаба або вироджувалася, розкладалася й гинула, — слабла й держава…»

Національна еліта виконує роль голови нації, без ясного стану якої народному тілу не вижити. Практично в кожному суспільстві, а отже в державі, є соціальна група людей, яка в той чи інший момент історії визначає характер цього суспільства або держави, своєю активністю і життєвою енергією спрямовує його, стає основним носієм його ідеї і духу, визначає політичні і геополітичні цілі. В’ячеслав Липинський про це писав: «скрізь і завжди єсть активна меншість, яка організовує, дає провід і править — і єсть пасивна більшість, яку організовують, якій дають провід і якою правлять». Цей прошарок людей може бути надзвичайно тонким, соціально і релігійно різноманітним, але існує він майже завжди. І необхідність у такому прошарку, який називали раніше аристократією, а нині національною елітою, — очевидна. Її функція — підтримувати стабільність у державі, не допустити її руйнування.

Отже розвиток суспільства і держави напряму пов’язаний з наявністю національної еліти. Професор Сенченко М.І. у своїй праці «Хто буде при владі: еліта національна чи ксеноеліта» зазначає: «Еліта і народ існують у рівновазі. Є, на жаль, і третя категорія. Це люмпени — вкрай егоїстична, злодійкувата і некерована частина суспільства. Управління ними здійснюється через насильство. Еліта і народ належать до конструктивного типу людей, націлених на творення (близько 80%), а люмпени — до деструктивного типу (20%). Їх мета — руйнування. Не працювати, а відбирати і ділити». В Україні на протязі тривалого часу більшовики знищували талановитих людей, кидали їх у концтабори, влаштовували голодомори, висилали за кордон. Наприклад, в 30-х роках минулого століття окупаційною владою здійснено «зачистку» української інтелігенції, під час якої знищено понад 300 тисяч її найкращих представників. Після знищення національно свідомої інтелігенції влада взялась за створення т. з. радянської інтелігенції, яку виховували на сфальсифікованій історії, на подвійній комуністичній моралі (коли говорили одне, а робили інше), в дусі меншовартості всього українського і т. п. З цього приводу творець Індійської незалежності Джавахарнал Неру говорив, що інтелігенція, вихована окупантом, може стати ворогом власного народу. Все це супроводжувалось зросійщенням українських міст, людей відривали від рідного коріння, звичаїв та традицій. Так зменшували елітарність українського народу і збільшували кількість люмпенів. Ця своєрідна «селекційна» робота із знищення українського народу і вирощування люмпенів тривала з 1917 по 1991 роки. Коли ж відсоток люмпенів сягає критичної межі, тоді люмпенізація населення може призвести до деградації нації. Звичайно, що це вплинуло на те, що правлячий клас в Україні сформувався в основному з люмпенської псевдоеліти та ксеноліти, що переймаються лише власним збагаченням. 

Всі без винятку національні держави завжди надавали і надають перевагу своїм національним інтересам, то можна стверджувати, що всі вони фактично дотримувалися і дотримуються ідеології й політики націоналізму. Націоналізм є нормальним природним станом будь-якої нації. Держава і суспільство повинні дивитись на всі проблеми і виклики з точки зору українського інтересу. Це називається україноцентризмом і передбачає задоволення українських інтересів як на теренах власної держави, так і поза її межами, опертя на власні сили всюди і завжди, це, насамперед, турбота про утвердження передових позицій України у світовому співтоваристві.

Нам вкрай потрібна життєздатна і національно орієнтована концепція розвитку українського народу і держави в умовах глобалізації, що ґрунтуватиметься на національній ідеології. Існування і розвиток нації неможливі без суспільного сприйняття національної ідеї. Відсутність стратегічного плану та ідеології розвитку української нації і держави приводить до того, що неукраїнська влада штовхає суспільство в обійми лібералізму, «вільного ринку», «суспільства споживачів», основою яких є хаотичний принцип розвитку суспільства за рахунок нищення корінного етносу.

Де-факто, не може бути Україна незалежною, суверенною та соборною, коли значна частина її громадян експлуатуються внутрішньою та зовнішньою олігархією, коли гине українська культура, мова, освіта, коли практично знищено український інформаційний простір та Збройні Сили. Мільйони високопрофесійних, працездатних українців змушені шукати заробіток у чужих світах. Демографічні показники нашого суспільства на межі загальнонаціональної трагедії.

Проте контрольовані місцевими олігархами та з-за кордону засоби масової інформації цього звісно ж, що не помічають, зате  продукують у великих обсягах розважальні і політичні ток-шоу, тримаючи населення у викривленому інформаційному просторі. Багато визначних вітчизняних та зарубіжних вчених, після відновлення української державності у 1991 році, вважали Україну майбутнім «новим світовим Клондайком». Державою, яка за запасами природних ресурсів, науково-технологічним потенціалом та розвитком і освіченістю населення, легко займе своє місце серед 10 провідних розвинутих країн світу!

Україна дійсно стала «новим Клондайком», але лише для мародерів-паразитів, які здійснюють масштабне пограбування природних ресурсів, економіки та населення. За двадцять років вони перетворили Україну на злиденну країну, а український народ на націю жебраків! Невелика купка олігархів, високопосадовців-корупціонерів, бандитів та політиканів обібрала всю країну! Адже за оцінками ООН за межею бідності нині перебуває понад 80 відсотків українців.

І це на найкращих у світі ґрунтах (за різними оцінками від 25 до 40% світових запасів чорнозему), маючи багатющі природні ресурси (після Росії і США за корисними копалинами) і працьовите населення! Особливістю України є те, що бідними вважаються не лише безробітні, але й ті, що працюють, адже наша держава займає останнє місце за рівнем середньої зарплати в Європі. Напрошується висновок, що система управління державою (влада) обслуговує пограбування її ресурсів  купкою нуворишів з прислугою.

Згідно сформованої в Україні моделі, менше ніж 1% населення країни розпоряджається та споживає 85% національних багатств України. Понад 75 відсотків — належить 400 найбагатшим сім’ям! Їх сукупні статки, що виникли через колосальний перерозподіл державної власності, перевищують астрономічну суму в 120 мільярдів доларів США! На решту 99% громадян припадає 15% багатств країни, причому остання цифра постійно зменшується! За оцінками журналу «Кореспондент», пересічному українцю, щоб заробити статки Рената Ахметова, необхідно пропрацювати 7,6 мільйона років, а щоб потрапити до списку ста найбагатших жителів України, потрібно попотіти 1,7 мільйона років. Варто нагадати, що найдавніші люди з’явилися на терені України 1 мільйон років тому… Всі скоробагатьки збагачуються переважно незаконним шляхом. Закон збереження матерії гласить: якщо десь прибуло — то десь відповідно зменшилось.

Тобто ми жебраки — бо вони привласнили наші ресурси, майно та чесно зароблені гроші та відтак, перетворилися на мультимільйонерів та мільярдерів! Тому не дивно, що у значно біднішій  за нас за природніми ресурсами Польщі середня зарплата становить понад 1300 американських доларів, країнах Прибалтики — 1000 дол. США порівняно з нашими 329$, що навіть менше ніж в Китаї. Хоча і ця цифра завищена — у когось мільйонні доходи, а в багатьох до прожиткового мінімуму не дотягує. На жаль, ми дійшли до того, що польські вчителі наймають українських в якості домашньої прислуги. Таким є результат олігархічної політики…

На жаль, основним процесом, що відбувався в Україні у період незалежності була не розбудова державності, а приватизація державного майна. Почали використовуватися досить специфічні схеми «дерибану» державної та комунальної власності, що створювалася наполегливою працею декількох поколінь. Керівники флагманів української промисловості та колективних сільгосппідприємств просто перестали більшу частину прибутків і податків, очолюваних ними державних підприємств, перераховувати до бюджету. Вони припинили виплачувати заробітні плати, скорочували персонал, штучно робили банкрутами ввірені їм підприємства. У такий спосіб вони накопичували кошти для приватизації заводів, фабрик, баз. У цей час буйним цвітом розквітла корупція, адже частину виручених таким чином коштів у кейсах завозили до Києва…

За подібні схеми не садили. Керівникам силових структур «зверху» спустили вказівку: не перешкоджати процесу ринкових перетворень. Згодом деякі представники силових структур самі брали участь у приватизаційних процесах. Для відчуження державної власності широко використовувалися банківські схеми. Наприклад, одне з мініс­терств або державних під­приємств розміщувало вла­сні кошти на рахунках у комерційних банках, а потім банки за ці ж кошти викуповували за значно заниженою вартістю майно в держави. У цей період вся країна отримала ваучери для приватизації, за які неможливо було її провести. Потім окремі ділки викупили їх за вартістю, заниженою у 50-100 разів, скупили «ласі шматки» високоприбуткової державної власності. При цьому активно використовувався капітал кримінального походження.

Щоб не дати простим людям використати власні заощадження для справедливої приватизації державного майна, на початку 90-х років була розкручена галопуюча інфляція, яка їх знищила. Тому державна влас­ність, яка створювалась багатьма поколіннями українців, за короткий час була за безцінь захоплена колишніми представниками партійно-господарської номенклатури, спритниками-шахраями та відвертим криміналітетом. Все це пограбування держави супроводжувалось інформаційним галасом про те, що держава неефективний власник, якого необхідно замінити приватником. У результаті багато високотехнологічних під­при­ємств було розкрадено або знищено, а натомість майже нічого не збудовано. «Прихватизатори» не створювали нового, а лише експлуатували те, що було раніше, і будували не соціально — орієнтовану економічну модель, а кланово-олігархічну державу. Словом, гасло про приватизацію як механізм швидкого зростання економіки і процвітання суспільства, українці відчули на собі сповна.  Влада всіляко сприяла таким «ринковим перетворенням», наприклад, у 1993 році віце-прем’єр з економіки В. Пинзеник підготував, а прем’єр-міністр Л. Кучма підписав Декрет КМУ «Про довірчі товариства», згідно з яким трастовим компаніям відпадала необхідність ліцензування валютних і довірчих операцій, а їхні операції з грошовими вкладами не контролювалися взагалі. Це призвело до розповсюдження в Україні фінансового шахрайства у загрозливих для держави широкомасштабних розмірах і масового пограбування населення. Саме в цей час за рахунок шахрайських схем приватизації були сформовані сучасні фінансово-промислові групи, що належать олігархам і тепер задають тон в економічному житті країни.

Великі українські під­приємства, які раніше утримували всю соціальну сферу країни, перестали платити прибутки до бюджету, їх забирали собі власники. Вони вивезли їх за кордон в офшорні зони нібито з метою «оптимізації». Під цим зручним терміном приховали злісне ухиляння від сплати податків у рідній країні, а відтак, започатковували руйнацію інституту держави, спровокували низькі заробітні плати, пенсії, стипендії, величезне безробіття серед населення.

Паралельно руйнувалися сільськогосподарські колективні підприємства і переважна більшість селян залишилась без засобів обробітку землі, що привело їх до страшного зубожіння. А тепер, зробивши землю товаром, скоробагатьки планують скупити її за безцінь, перепродавши потім іноземцям в десятки разів дорожче. Адже за оцінками міжнародних експертів ринкова вартість українських земель сільськогосподарського призначення становить близько 5500 мільярдів доларів! Німці під час Першої та Другої світових війн ешелонами вивозили безцінний український чорнозем до Німеччини. Надрукувати паперу з водяними знаками можна скільки завгодно, а от прошарок одного сантиметра гумусу з’являється приблизно за сто років. Це майже 42 млн. гектарів сільськогосподарських угідь. Маючи україноцентристську владу, Україна могла б стати однією з провідних держав світу саме завдяки аграрній галузі країни, яка може забезпечувати продуктами харчування понад 320 млн. осіб та приносити щорічно майже 50 млрд. доларів в бюджет. 

Оскільки налагодженням виробництва новоявлені нувориші не займалися і не займаються, то країна перетворилася в сировинний придаток розвинутих країн. Замість модернізації промисловості, інвестування в заміну зношеного та застарілого устаткування вітчизняних підприємств олігархи примудряються отримувати надприбутки попри високу матеріаломісткість та енергоємність виробництва — шляхом скорочення витрат на заробітну плату найманим працівникам. Сьогодні частка заробітної плати у собівартості українських товарів становить 6%, тоді як у країнах Західної Європи сягає аж 45%. Це справжній грабунок працюючих українців! Причому в останні роки спостерігається стала тенденція до зниження частки заробітної плати у собівартості української продукції: у 2009 р це було 7%, у 2010 — 6,5%, у 2011 — 6,0%. Середньомісячна заробітна плата в Україні за 2011 рік становила 2633 грн. (329 $); для порівняння: в Польщі — 1360 $, в Чехії — 1450 $; у Франції 2500 €; в Німеччині — 2800€; в Нідерландах — 3007  €; у Великобританії — 3118 €. Кожний четвертий найманий працівник в Україні знаходиться за межею бідності.

Державу нищить тотальна  корупція. Україна посіла 152 місце в індексі сприйняття корупції, складеному міжнародною правозахисною організацією Transpa­rency International у 2011 році. Україна має лише 2,3 бали і поділяє сходинку разом з Таджикистаном, відстаючи від Росії, Білорусі і Азербайджану (всі 143 місце, 2,4 бали). Україна розташована поруч із такими країнами як Уганда, Того, Республіка Конго, Гвінея-Бісау, Кенія, Лаос тощо. Наведу лише декілька фактів, озвучених в ЗМІ. Вітчизняний стадіон, реконструйований до Євро-2012 в Києві, дорожчий за побудований з «нуля» найбільший в світі стадіон у Нью-Йорку! Приватне підприємство «Лівела» тільки за один рік не заплатило понад 3,5 млрд. гривень податків. Тіньовий продаж спиртних напоїв, якої становить 40% всього обороту алкоголю в країні — це теж декілька мільярдів гривень.  А чого варте  придбання двох плавучих бурових установок з «накруткою» близько 350 млн. доларів США?

Сьогодні ми маємо в Україні класичну «кризову економіку», сутністю якої є постійні економічні стреси та кризи, що поступово і систематично «вбивають» наш  народ, руйнують суспільство та знищують державу. Через високий рівень податків і тотальну корупцію половина економіки знаходиться в тіні — а це не тільки несплачені податки, а й підрив основ державності. Через високу вартість кредитів (від 20% річних) — неможливо розвивати власне виробництво і сільське господарство. Це економічно не вигідно. Тому розвивається лише торгівля і прошарок компрадорської буржуазії. З Китаю, Туреччини та інших країн завозяться дешеві, досить часто низькоякісні товари. Але для того, щоб сплатити банку здирницькі відсотки за вкрай необхідним кредитом, підприємець повинен зробити ці товари дорогими. Тому вартість китайських низькоякісних товарів у нас може бути до 15 разів вище, ніж у Китаї. За подібну економічну політику можновладців ми всі платимо з власної кишені, коли купуємо ці товари! Зважаючи на високий рівень корупції в країні, підприємці намагаються «оптимізувати» податки — попросту їх не сплачувати. Натомість величезні суми йдуть в якості «бакшишу» наповнювати корупційну вертикаль. Відповідно держбюджет і місцеві бюджети недоотримують величезні суми, які в іншому випадку пішли б на розвиток країни та підвищення соціальних стандартів життя населення. Вітчизняний підприємець через високі податки та корупційні побори не може платити високі зарплати — це економічно не вигідно. В свою чергу це призводить до відсутності купівельної спроможності населення та зростання соціальних проблем у сус­піль­стві. Населення не спроможне за свою мізерну заробітну плату купувати вітчизняний товар. Відтак коло замикається, як у відомому українському прислів’ї: «Чому бідний — бо дурний, чому дурний — бо бідний».

Переважання імпорту над експортом, що традиційно ось уже 20 років склалося в економіці України, призводить до постійної девальвації національної валюти, систематично послаблюючи країну. По суті, при величезному ресурсному потенціалі та наявності безробітного працелюбного населення — ми годуємо товаровиробників Китаю, Туреччини, Польщі. Це замість того, щоб, замінюючи імпорт вітчизняним товаром, забезпечити роботою власних людей і таким чином долати бідність в Україні. На жаль, за існуючих обставин підприємцям вигідніше перепродувати чужі товари, а не створювати власний продукт.

В Україні формуються дефіцитні бюджети, і щоб покрити цю недостачу позичаються кошти, які потім просто «проїдаються» і розкрадаються. Росте зовнішній борг, який потрібно виплачувати постійно. Тобто майбутні покоління заганяються в «боргову яму». Проблема дефіциту в тому, що олігархи, лише за останні 2 роки, вивезли за кордон 54 мільярди доларів США без оподаткування. Це більше річного бюджету України. Крім того значну частину коштів «з’їдає» корупція, наприклад, тільки на держзакупівлях розтягується 50 млрд. гривень. У нас сьогодні парадоксальна економічна модель, така ж як латиноамериканська модель дикого феодального капіталізму. Тобто купка сімей в Україні грабує всю країну, це пару тисяч  родин, але їм вже належить 85% національного багатства. І ці кошти ховаються в офшорах. Ще одна проблема, що багаті йдуть в парламент, щоб розподіляти державний бюджет. З 450 нинішніх депутатів 390 мультимільйонери і мільярдери. За кошти бюджету вони надають дотації своїм підприємствам. Тому таке поєднання бізнесу і влади називається корупцією. У нас, на жаль, вважається нормальним, коли великий бізнесмен йде в парламент.

Звідси всі вади деградації суспільства і держави: прогресуюча соціальна нерівність, величезне приховане безробіття, стрімко зростаюча бідність, всеосяжна корупція, жебрацькі зарплати, пенсії і стипендії, різке зниження купівельної спроможності наших громадян, погіршення стану здоров’я населення, епідемії туберкульозу, гепатиту, СНІДу, наркоманії та алкоголізму серед молоді, зменшення середньої тривалості життя, скорочення населення та вимирання нації… Якщо хтось думає, що така ситуація на два-три роки, то помиляється. При функціонуванні цієї моделі  економічного розвитку (латиноамериканський варіант) вона назавжди… Варіантів виходу із цієї тупикової ситуації два: швидкі економічні і політичні реформи або соціальний вибух в країні.

Які ж реформи потрібні? По-перше, держава повинна змусити олігархів платити податки, чого вони не роблять ось уже 20 років.  Припинити розкрадання Державного бюджету та виведення коштів в офшори.

Податками слід обкласти дивіденди від акцій, які олігархи вивозять в офшори та їх депозити в банках від 1 млн. гривень. Цих коштів з лихвою вистачить на повноцінний розвиток країни і нашого народу. 

По-друге, в економічній сфері потрібен, насамперед запуск високотехнологічного, та й не тільки, виробництва в країні. Для цього потрібні кошти. Брати кредити — це не вихід. Інвестиції у корумповану державу не прийдуть. Крім того, європейцям не цікаво приходити до нас з інвестиціями. Нас використовують як сировинний придаток. Але можна обійтись і без інвесторів. Держава  це може зробити самостійно. Гроші, надруковані Нацбанком та вкладені у виробництво та сільське господарство, майже не викликають інфляції. Вони будуть економічно підкріплені, бо будуть вкладені у виробництво. Цю аксіому добре знають фахові економісти. І це призводить до швидкого розвитку держави та різкого зниження безробіття в країні, підвищення соціальних стандартів, купівельної спроможності населення, росту ВВП.  Україні просто необхідні нові сучасні фабрики і заводи, розвиток легкої, переробної та видобувної промисловості. У нас зараз величезне переважання імпорту над експортом. Слід відродити розорене сільське господарство. Величезні площі родючої української землі простоюють. Провідною ідеєю Земельної реформи повинен бути не продаж землі, а дешеві кредити та безкоштовне надання вітчизняним селянам з боку держави сільськогосподарської техніки, будівельних матеріалів, добрив. Держава повинна дотувати дрібного та середнього сільськогосподарського виробника. Уряд повинен взяти на себе контроль за зовнішнім ринком зерна. Тоді збагачуватися будуть не великі зернотрейдери, а державний бюджет країни.  

Світовий досвід показує, що основою розвитку бізнесу, незалежно від того, чи він дрібний, середній чи великий виступає дешеве кредитування. Якщо кредит менше ніж 3-8% річних, то підприємець може успішно розпочати власну справу, систематично сплачувати податки та платити високі заробітні плати персоналу. 

Сьогодні Україна корумпована і пограбована олігархами держава. Товстосуми нахабно перерозподіляють між собою все, що є в країні, лицемірно прикриваючись гаслами про демократію і реформи. Опозиція не є достатньою противагою нинішнім керманичам, бо не має стратегії розвитку країни і достатніх матеріальних ресурсів для протидії владі, або представляють інтереси інших бізнесових груп. Псевдоеліта привела нас до закономірного і сумного результату. За останні 20 років різко знизився рівень життя переважної більшості людей, населення скоротилось на 7-9 млн. осіб. Впала моральність суспільства. Люди не відчувають віри в завтрашній день та не довіряють своїм лідерам. Якщо не змінити цю тривожну тенденцію — ми втратимо майбутнє.

Валерій Самійленко,
заст. директора Волинського інституту ім.В.Липинського МАУП

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com