Справжній упир

«...Кожне слово в моїй книзі — правда, підтверджена документально» (О. Бузина, «Упир Тарас Шевченко або Підробний Кобзар», — К.: «Арій», 2009, стор. 276)

Продовжуємо друкувати окремі фрагменти реакції читача на книгу О.Бузини «Упир Тарас Шевченко, або Підробний Кобзар».

Друга назва книги — «Підробний Кобзар». В розділі X на с. 214 пан Бузина пише про статтю «Підробний Кобзар», яка з’явилася 17 листопада 1909 р. в додатку до петербурзької газети «Новий час».

Автор цієї статті, грунтуючись на книзі відомого історика Д.Яворницького  «Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка» порівняв справжню автобіографію поета і її відредагований варіант, який «довів до розуму» Куліш. Висновок був однозначним: «...автобіографія Шевченка... підроблена». А тому п. Бузина робить такий висновок, але вже чомусь про біографію поета: «Підроблена біографія Тараса досі гуляє по Україні, починаючи з перших класів школи і закінчуючи академічними інститутами».

Цікаво, а спогади про Т.Г. Шевченка, зроблені майже сотнею сучасників поета, п. Бузина теж вважає підробленими? Адже саме на них і побудована біографія поета, яку ми вивчаємо.

Т.Г.Шевченко все життя мріяв про відміну кріпацтва. У ті далекі часи не було теперішніх інформаційних можливостей, щоб зрозуміти дсправжній стан речей, і тому логіку рядків вірша Т.Г.Шевченко «Юродивий»: «Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом»? — можна зрозуміти.

А от як зрозуміти посвяту, написану п. Бузиною на першій сторінці книги: «Присвячується благородному малоросійському панству та плантаторам американських штатів, звідки, як і в часи Шевченка, чекаємо на нового Вашингтона».

Я не впевнений в правильності тлумачення цієї посвяти і тому наводити своє тлумачення не вважаю за потрібне. На с. 217 під наведеною вище цитатою з вірша «Юродивий» п. Бузина пише: «Дався ж йому цей Вашингтон! І чому Тарас такий упевнений, що закон його неодмінно «праведний»?

Дуже хочеться таке саме питання поставити п. Бузині відносно його посвяти, а також отримати конкретні відповіді на запитання: що і кого Бузина має на увазі у своїй посвяті. Взагалі автором у посвяті завжди закладається особливий, глибокий сенс. Зазвичай посвяти стоять перед кращими, найдорожчими для письменника творами.

На с. 2 і с. 119 своєї книги (тобто двічі) п. Бузина розмістив малюнок (можливо, шарж), який зображує голого чоловіка, що йде. За яким правом під цим малюнком на с. 2 зроблений підпис «Шевченко. Автопортрет 1848—1849 рр., намальований поетом «на засланні»; під таким же малюнком на с. 119 підпис «Ексгібіціоністський автопортрет Шевченка, що реалістично зображує усі «тяготи» армійського життя, які випали на його долю»; а на с. 4 видавництво «Арій» цинічно висловлює подяку Тарасу Шевченку за чудові ілюстрації (і за цю теж), люб’язно надані їм для тексту цієї книги і її обкладинки.

Деякі відомості про існування цього малюнка з’явилися зовсім нещодавно, і тому ніхто ще по-справжньому не досліджував питання: хто, коли, кого і навіщо малював, оригінал це або майстерна підробка? Усі ці запитання вимагають серйозного дослідження. Я не розумію, як у популярному виданні цей малюнок можна було опублікувати, пов’язуючи його з Т.Г.Шевченком, і до того ж, в тексті глумитися зі зображеного.

У анотації до книги п.Бузини, наведеній на с. 4, говориться про Т.Г.Шевченка як про захисника моральності, що шпигує за дружиною друга; як про революціонера, що кається і випрошує прощення; як про невдалого ловеласа, який відбирає у колишньої нареченої подарунки, і як про алкоголіка, тобто представлена суть книги: коло питань, якими автор прагне зацікавити і притягнути увагу читача.

Трактування Бузиною подій в житті Т.Г.Шевченка нерідко здається мені дивним і упередженим. Це стосується так само проживання Т.Г.Шевченка в квартирі свого оренбурзького друга, штабного офіцера Карла Герна. Коли дружина Герна стала зраджувати чоловіка з прапорщиком Ісаєвим, про це знали усі, окрім самого Герна. П. Бузина на с. 48 пише про це: «Поведінкою пані Герн Шевченко обурювався до сказу і погрожував, що не дасть їй «безкарно ганьбити чесне ім’я шанованої людини». Чудово розуміючи, що оскільки Ісаєв — офіцер, а він — тільки солдат, що його чекають великі неприємності з боку начальства, Т.Г.Шевченко, переконавшись у зраді, все одно повідомляє свого друга Герна про побачення.

Упереджений п. Бузина пише на с. 49: «По суті, це було стукачество, але жоден з біографів Кобзаря досі не наважився назвати речі своїми іменами». Невже філолог Бузина не знає, що стукачество (або донос) — це таємне доведення до відома начальства інформації про чиї-небудь недозволені на їх погляд вчинки, і припускає особисту зацікавленість або особисту неприязнь. У даному випадку цю ситуацію ми не можемо класифікувати за вказаними ознаками. А на такий вчинок треба ще й мужність мати!

Донос же справді мав місце, але тільки з боку прапорщика І.М.Ісаєва на ім’я командира Оренбурзького окремого корпусу Обручова В.О. про те, що Шевченко Т. Г. порушує волю царя: ходить у цивільному одязі, малює і пише вірші. Під час обшуку  у Т.Г.Шевченка були знайдені листи, вірші і малюнки. Т. Г. Шевченко на три тижні був посаджений на гауптвахту, а потім відправлений з Оренбурга в Новопетрівський форт, віддалений і глухий район, де пробув сім років.

Усі солдати і офіцери були обурені доносом Ісаєва, а Обручов В.О. висловився серед своїх близьких про Ісаєва таким чином: «Мерзотник!.. падлюка!.. але... що робити? Я упевнений, що цей негідник і на мене послав донос у Петербург». Так і сталося.

У справжніх друзів немає недомовок. Дуже влучно про дружбу висловився В.Г.Бє­лінський: «Друг мені той, кому можу говорити про все».

Дружба ж К.І.Герна і Т.Г.Шевченка тільки зміцніла. Ось що написав після смерті поета К.І.Герн у листі до М.М.Лазаревського (журнал «Російський архів», 1898, кн. III, вип. 12, грудень, с. 550-555): «Що за дивна душа у цього Тараса! І помер же! Видно, не варті ми, поганці, того, щоб він жив між нами»!

Навісивши на Т.Г.Шевченка бірку «незграбного ловеласа, що відібрав у колишньої нареченої подарунки», п. Бузина як завжди пише з пристрастю, безпідставно обливаючи поета брудом.

Що тут «такого ганебного, що 46-річний поет хоче одружитися? Так, йому сподобалася, за словами Тургенєва, молода неотесана дівка, не дуже гарна, але по-своєму приваблива. Лікера Полусмакова була привезена з Ніжина в Петербург і віддана у служниці дружині Куліша. Чому п. Бузина глузливо дорікає Т.Г.Шевченкові в тому, що він посватався до молодої? Адже Лікера приймає його залицяння і кокетує з ним. Багато хто у той час мав молоденьких, красивих дружин. П.Бузина сам згадує про відомого вченого Максимовича М. О., який в 1853 році, у віці 49-ти років, одружився з молоденькою красунею Товбич М.В., дочкою збіднілого поміщика і про сонм молоденьких коханок немолодого поміщика Енгельгардта.

Лікера «була дуже ледачою» і меркантильною; і, як потім виявилось, «не дуже берегла свою дівочу честь, плутаючись з ким попало» (с. 63). А на с. 64 захоплена з вчителем на гарячому, наречена зухвало кинула: «Хіба ж би я за тебе, такого старого та поганого пішла, коли б не подарунки, та не щоб панією бути». До речі, книга п.Бузини недбала не лише за змістом, але й за формою. Як я можу вірити змісту, якщо зустрічаю такі описки за формою. На цій же с.64 через десять рядків після слів «палких обіймів вчителя» автор пише: «за іншою версією коханцем «ніжинської відьмочки» виявився не лакей, а домашній вчитель спеціально найнятий поетом для підвищення освітнього рівня майбутньої дружини». Звідки взявся лакей? Чому повтор про вчителя? Ці факти недбалості в тексті говорять про ставлення автора до читача і роботи взагалі.

Підлість і меркантиль­ність так обурили Т.Г.Шевченка, що він вирішив покарати Лікеру. Як людина мудра, він розумів, що єдине і найстрашніше покарання для такої меркантильної людини — це повернення подарунків, що і було наказано їй зробити у присутності хазяїв. Речі ці Т.Г.Шевченкові були не потрібні, реалізовувати він їх не збирався, так і залишилися вони валятися без потреби до його смерті. Але й тут п.Бузина, на с. 57, залишився вірним собі, описуючи дуже детально цей «чималий дамський гардероб», наведений у списку майна Т.Г.Шевченка після його смерті і цинічно міркуючи: «Може, він був трансвеститом і, втомившись від безперервного революційного горіння, розслаблявся, розгулюючи наодинці з собою в панчохах, чумарці і в одному з вищезгаданих пальт» і так далі і тому подібне, смакуючи подробиці своєї фантазії. Читаючи усе це, найменше, що я відчуваю до п. Бузини — це почуття глибокої відрази.

А тепер про те, що любить смакувати не лише п. Бузина: про ставлення Т.Г.Шевченка до алкоголю.

В середині XIX століття про згубну дію алкоголю на організм людини було відомо набагато менше, ніж зараз. Пияцтво було дуже поширеним явищем в широких прошарках суспільства. Одні пили через безпросвітне, повне нестатків і горя життя, інші — від достатку. Не обминули цієї долі і люди осві­чені, а тим більше художники і поети, які, при легкому сп’янінні, черпали натхнення. Не обминула доля і творчого наставника Т.Г.Шевченка художника Карла Брюллова. Рівень падіння людини в безодню пияцтва визначався волею людини. Немає сенсу звертатися до книги п. Бузини. Звернімося краще до свідчень людей, які були поряд з поетом тривалий час. У статті «Із спогадів О.M.Лазаревского про Т.Г.Шевченко» («Київська старовина», книга II, від. I, с. 160, 1899 р.) говориться: «Мене приводять в обурення розповіді про неподобства Шевченка в нетверезому стані. Випивав він, правда, іноді досить, але кожна чарка робила його тільки більш розкутим і натхненним, надавала більшої задушевності і неймовірної симпатичності. Душа його завжди знала міру». І це головне, оскільки причин для споживання алкогольних напоїв було багато: відчуття себе кріпаком, нелегке життя, безстрокове перебування в армії, п’ючі друзі і так далі. У будь-якому місці Т. Г. Шевченко був душею товариства, не було кінця його жартам і гострослів’ю. Пісні, танці, дотепні розповіді. Усі любили його і запрошували на різні розважальні заходи. Часто ці заходи супроводжувалися застіллям.

У армії іноді Т. Г. Шевченко був вимушений, не бажаючи того, приєднуватися до компанії офіцерів, щоб уникнути гауптвахти «з блохами і клопами».

Проживши всього 47 років, велика частина яких була підневільною, Т.Г.Шевченко встиг створити багато чудових літературних (понад 200) і художніх (понад 800) робіт. Це свідчить про його постійну тверезість. Випивка була лише епізодом.

Я торкнувся тільки чотирьох перших сторінок цієї «правдивої» книжки. Відкриваю частину першу «Упир». Знову епіграф «Я від природи вийшов якийсь незакінчений» (Тарас Шевченко. Лист до С.С.Гулак-Артемовського від 15 червня 1853 року). На с. 12 в розділі II п. Бузина пояснює: «Недаремно ж сам Тарас одного дня зізнався: «Я від природи вийшов якийсь незакінчений». Тільки в шкільні підручники ця фраза досі не потрапила. І ми штампуємо «незакінчених» далі, уявляючи, що мітимо їх мало не знаком якості».

А тепер відкриваємо текст цього дуже душевного довгого листа з Новопетрівського укріплення, в якому Т.Г.Шевченко описує, як він зараз займається скульптурою «в казармах, де розміщується рота солдатів, а про модель і говорити нічого»; ділиться своїми планами «влаштувати собі невеличкий гальванопластичний апарат, так що ж! у великому місті Астрахані, окрім кумису і тарані, нічого дістати не можна, навіть немуравленного горщика, який при цій справі потрібний, а про мідний дріт і не чула Астрахань».

«Я ще прошу К.І., — пише Тарас Григорович далі, — чи не повідомить він своїх простих практичних засобів відносно гальванопластики, тому що я, окрім фізики Писаревського, нічого не маю, а в ній говориться про цей предмет занадто лаконічно..

А то посивів, оголомозів, дурню, та і заходився вчиться фізики. Не думаю, щоб з цього що вийшло, тому щоя від природи вийшов якийсь незакінчений, вчився живопису і не до­вчився, пробував писати — і вийшов з мене солдат».

На цій же с. 12, на початку розділу II теж стоїть епіграф «Спробував було вірші писати, але така погань полізла з пера... (лист Т.Шевченка до Аркадія і Надії Родзянко)». Отже, зрозуміло, що на відміну від Т.Г.Шевченка п. Бузина пише свої твори без правок, сходу, завжди добре і безапеляційно. А ще ці рядки говорять про безмежну скромність Т.Г.Шевченка і вимогливість до себе.

Та що це у Бузини усі епіграфи такі? Нумо, візьму через один. Беру епіграф над розділом IV «В обіймах фортуни»: «Тепер мені тільки не дістає столиці» (лист Т. Шевченка до полковника Ускова). Дати, звичайно, немає. Відкриваю лист Т. Г. Шевченка до І.А.Ускова 12.11.1857 р.  з Нижнього Новгорода: «...Я, колишній художник, маю право оселитися, де мені завгодно, в межах Російської Імперії, окрім столиць, а біля столиць навіть мимо проїздити заборонено... А книгами і журналами з милості моїх нових друзів, уся кімната завалена, просто купаєшся в читанні. Тепер мені тільки не дістає столиці, а то усе, слава богу, маю, починаючи із здоров’я. Столицю я не раніше надіюся побачити, як через рік». У щоденнику ж Т.Г.Шевченко пише більше: «...мені забороняється в’їзд до обох столиць і що я знаходжуся під секретним наглядом поліції».

Може, просто перейти з частини першої «Упир» до частини другої книги під назвою «Ангел»? Переходжу. У епіграфі до цієї частини книги говориться про «брехню Тараса». Але це витяг з вірша Йосипа Бродського, який десь відкопав п. Бузина. Епіграфом же до розділу І узяті слова не Т.Г.Шевченка, а М. Хвильового. А ось до розділу II «Хохленя в москальскій колисці» епіграфом узята цитата з листа Т. Шевченка Якову Кухаренку від 31.01.1843 р.: «На Україну я не надіюсь, там чортма людей».

«Зате обожнювали його росіяни»! — продовжує у своєму дусі п. Бузина на початку розділу. Дивлюся лист. Виявляється, Т.Г.Шевченко робив на замовлення Я.Г.Кухаренка малюнок, що зображував кошового отамана Чорноморського Козачого війська Головатого А.А. на тлі Петропавловської фортеці, але були проблеми із зображенням костюма Головатого А.А. До того ж Т.Г.Шевченко запропонував зробити не один малюнок, а 200 літографій в Парижі, на що потрібна була тисяча карбованців асигнаціями. «Спитайте у своїх, чи багато їх найдеться таких, що хотять мати у собі Головатого, — пише Т.Г.Шевченко. — Поміркуйте самі, як це краще зробить, бо мені самому дуже хочеться кликнути на світ Головатого, на Україну я не надіюсь, там чортма людей, німці прокляті — більш нічого», тобто тут говориться про людей, які мають бажання і можливості заплатити за виготовлення гравюр (тобто про передоплату).

Отже, з епіграфами усе зрозуміло. Повертаюся до тексту книги. Розділ I. З перших рядків абсурдна упередженість, словами Бузини, «досягла піку»: «До революції сквер, в якому стоїть пам’ятник, називався Миколаївським — на честь імператора Миколи I». А далі «Монумент Шевченка стирчить тепер в Шевченківському сквері» і так далі. Якась постійна патологічна упередженість!

Я не бачу сенсу продовжувати огляд цієї книги надалі, оскільки подібні підтасовування і авторська упередженість в ній — звичайна справа.

Своїми заключними фразами в книзі (с. 287) п. Бузина залишається вірним собі: «Тарас Шевченко — мій кріпосний мужик. Пан Енгельгардт його звільнив, а я знову покріпачив — повернув, так би мовити, у природний стан».     

Що можна сказати з цього приводу? Як відповідь можна навести слова самого п. Бузини: «А тут і до діагнозу недалеко!» (с. 106), «Матеріал для психоаналітика — і не більше» (с. 13), «Я не охочий нав’язувати свою думку. Вирішуйте самі» (с. 87).

Вирішуйте самі, дорогі читачі — «хто є хто», а головне, насолоджуйтеся творчістю Т.Г.Шевченка. Вона того варта.

І ще: п.Бузина на с. 271 пише: «Писали всі. Навіть перший президент України Леонід Кравчук, який дав своєму опусу назву «Не під силу карликові зрушити велетня». Далі на с. 272: «Але я тріумфував. «Карлик» дуже багато що може, якщо він рішучий і хоробрий».

Я розумію, що це порівняння було наведене, щоб підкреслити ту прірву в значущості творчості, яка існує між творчими доробками п.Бузини і Т.Г.Шевченка, тобто подібно до вагової категорії в спорті. Карлик — така ж людина, як усі люди, і може зробити багато речей, перевершуючи можливості усіх інших. Тому у своїй відповіді Л.М.Кравчуку на с. 272 п. Бузина має рацію. Навіть якщо навести порівняння за ваговою категорією з мікробом, то і тоді п. Бузина зміг би захиститися, оскільки якщо мікроб виявиться хвороботворним і розмножиться, то звалить будь-якого велетня.

Я пишу про це, тому що мене дуже схвилювало останнє речення книги — тривожний прогноз газети «Вечірній Київ»: «Настав час Бузини». Ці слова, написані збільшеними літерами, п.Бузина гордо помістив на останній сторінці.

Неодноразове перевидання цієї книги зі збільшенням майже в два рази її обсягу, а також виникнення нових літматеріалів, які плюндрують нашу історію, дуже пригнічує.

Шановні читачі! Будьте ласкаві, висловіть свою думку про книжку п. Бузини і про подібну «літературу» теж. Будьте активні і пильні! Адже хворобу легше попередити, ніж лікувати.

Деякі, правда, вважають, що потрібно піддати книгу п. Бузини замовчуванню, оскільки, мовляв, антиреклама — це теж реклама. Але вони забувають, що у кінці 2011 року в магазинах з’явилося четверте видання цієї книги і що мовчання споконвіку сприймається, як знак згоди.

П. Бузині ж я раджу вилучити свою книгу «Упир Тарас Шевченко...» з продажу і в періодиці принести свої вибачення читачам, для яких Т. Г. Шевченко завжди був і залишається вельмишановним і улюбленим поетом.

Борис Токарчук