Справжній упир

«...Кожне слово в моїй книзі — правда, підтверджена документально» (О. Бузина, «Упир Тарас Шевченко або Підробний Кобзар», — К.: «Арій», 2009, стор. 276)

О.Бузина продовжує поповнювати книжковий ринок своїми творами. Одна тільки книга «Упир Тарас Шевченко або Підробний Кобзар» видана ним вже чотири рази. А чого варта ця книга?

Я невипадково розмістив цитату з книги пана Бузини на найвиднішому місці. У книзі п.Бузини суть цього речення у різній формі подачі зустрічається досить часто. Бідний читач! Йому залишається тільки повірити. Можна, звичайно, перевірити. Але перевірка потребує багато часу і сил. А де їх узяти у сучасному, повному негараздів і турбот, житті?

Кількість книжок подібних авторів (у тому числі псевдовчених) збіль­шуєть­ся, як кількість грибів після дощу. Автори цих книжок процвітають. Наш народ любить читати про сенсаційні речі і звик довіряти друкованому слову.

Два місяці тому я купив цю книгу на звичайному ринку випадково з рук за п’ять гривен. Коли дочитав її до кінця, то дійшов висновку, що вона не заслуговує на увагу. Щоб переконатися в правильності свого висновку, я вирішив ознайомитися в бібліотеці з першоджерелами і написати в газету, щоб застерегти інших людей від втрати найціннішого в нашому житті — часі.

Автор будує свої упереджені, нелогічні, а іноді взагалі дикі домисли про Т.Г.Ше­вченко, спираючись, в основному, на дореволюційну періодику, автори статей якої використовували частенько дуже сумнівні неперевірені матеріали, достовірність багатьох з них і до цього дня не встановлена. Навіть у публікації листів часто траплялися неточності і пропуски. Не є таємницею, що ставлення царської влади до творчості і постаті Т.Г. Шевченка було надто негативним. А звідси і ставлення деяких писак — адже пасквілів і на той час вистачало.

Навіть після смерті Т.Г.Шевченка його ім’я викликало у царського уряду страх і ненависть. Твори Т.Г.Шевченка заборонялися і спотворювалися цензурою.

Тарас Григорович Шевченко — один з моїх улюблених поетів. Ця книжка п. Бузини викликала у мене і, можливо, не лише у мене, почуття обурення і відрази до її автора, який вважає себе дослідником. Я вимагаю, щоб автор пояснив: за яким правом він залучає до словесного портрету талановитої шанованої людини неприпустимі епітети, брутальні прізвиська, обурливі образи. Ними буквально пістрявить уся книжка. Я наведу тільки деякі з них: «Наш невтомний павіан”; «параноїдально акцентуйований тип», «сексуально незадоволений графоман», «бовдур», «старий обманщик», «наш упир», «плутаник», «справ­жній карний злочинець», «істинний хам», «чудовисько», «біснуватий Тарас», «провінційний маляр з каламутними від сивухи очима», «звіряче лице Шевченка», «може, він був трансвеститом»,  «за що взагалі годувалося і поїлося це протиприродне чудовисько», «банальний обпивало і об’їдало», «на подив малокультурна й безвільна людина», «страждав на комплекс сексуальної неповноцінності», «вусате опудало з насупленими бровами», «грав у панському колі роль добровільного блазня», «нероба-поет наїдав пузо у коменданта фортеці», «а тут і до діагнозу недалеко», «та чимало крові і на вусах Тараса Григоровича», «пристрасне захоплення автопортретуванням свідчить про явний нарцисизм»...

А ось що пише п. Бузина про літературну творчість поета: «усе ходульно, дико і неприродно», «дика нісенітниця», «повне безглуздя», «марення не цілком нормальної людини, схибленої на жорстокості», «матеріал для психоаналітиків — і не більше того», «чесав, що на думку спаде», «брехня Тараса», «таке враження, що цей тип просто сперечається сам з собою, як це властиво божевільним, плутаючись у думках, спотикаючись на кожному кроці і блазнючи перед дзеркалом», «мораль? Жодної моралі, як завжди у Шевченка» тощо.

Порушуючи логічні і стильові канони, Бузина перестрибує від одного висловлювання до іншого.

Дісталося в книзі й іншим видатним майстрам художнього слова, славетним літераторам у вигляді не дуже тонкого, часом грубуватого гумору: Пушкіну О.С., Лермонтову М. Ю., Толстому Л.М., Некрасову М.О. та ін.

Щоб моє звинувачення не виглядало безпідставним, наведу цитати, наприклад, про Пушкіна О.С.: «Узяти того ж Пушкіна. Цар його не просто обласкав. Навіть у камер-юнкери призначив. І це неробу, що протирала зад в основному за картковим, а не чиновницьким столом! Але «нащадок негрів потворних» образився» (стор. 139).

Ті, що опоганюють могили і навіть дрібні хулігани, що пишуть мерзотні вирази на будинках і міських парканах, роблять це потаємно, бо знають, що будуть за це покарані. А тут, відверто глузуючи з поета, книгу п. Бузини друкують та ще в безлічі екземплярів!

Перші чотири сторінки містять присвяту, малюнок, дві назви книги, підзаголовок і анотацію. Оскільки назва книги і підзаголовок охоплюють ключові питання, порушені в книзі, має сенс почати з них.

Розглянемо підзаголовок книги: «Правдива оповідь про сина селянина, якого підозрювали в тому, що він є незаконнонародженим нащадком поміщика Василя Енгельгардта».

Щодо правдивості книжки і про те, що він (автор) борець за істину, п. Бузина пише неодноразово. У наведеному нижче прикладі я проілюструю вам, що означає для нього правда і істина. Без яких-небудь підстав на стор. 24 своєї книги п. Бузина пише, що Т. Г. Шевченко «перепробував скільки зміг кріпосних дівок з прислуги княжни (Рєпніної) в Яготині».

Розділ VIII «В кігтях у кріпосних помпадурш» містить деякі моменти особистого життя поета. Епіграфом до глави Бузина взяв цитату з листа Т. Г. Шевченко поміщикові Тарновському: «Я чув, що у вас є молоденькі дівчата» (тут і далі виділене Б.Т.). Оскільки епіграф, тобто коротка цитата або вислів зазвичай характеризує провідну ідею, то після таких слів епіграфа аморальність поета і його ставлення до молоденьких кріпосних дівчат у читача зазвичай не викликає сумніву. Але слова-то ці з тексту листа вихоплені.

Лист же свідчить про доньок самого Тарновського: «Трохи-трохи був не забув. Я чув, що у вас є молоденькі дівчата. Не давайте їм, будьте ласкаві, і не показуйте мої «Гайдамаки», бо там є багато такого, що аж самому сором.. Нехай трошки підождуть, я їм пришлю «Чорницю Мар’яну».

Ну й хитрун п. Бузина! Дату листа 26.03.1842 р. і ініціали поміщика Г. С. автор навмисно опускає. Хто ж захоче шукати цього листа, якщо Т. Г. Шевченко писав чотирьом Тарновським: В.В. (молодшому), В.В. (старшому), Г. С. і Я.В., та й не одного листа! Тим паче, що ми звикли вірити друкованому слову. І не думайте, що тільки в одному місці така «правда» — таких місць чимало у книзі. У міру мого «просування» по сторінках книжки, ви самі переконаєтеся в цьому.

Тобто Бузина постійно вихоплює з контексту шматочки, і на них будує якусь власну «логічну концепцію», дуже далеку від тексту оригіналу і абсолютно з ним несумісну. На сторінках 175-178 книжки п. Бузина розмірковує над плітками про батька поета: «В жилах Тараса могла текти і панська кров, не дивлячись на те, що усе життя він вважав себе сином трудового народу». Для п. Бузини це дуже важливо. П. Бузина жалкує, що в Україні не цікавляться правдою: «Усього-то справ, розрити могилу Тараса в Каневі і провести порівняльний аналіз його ДНК з відповідними зразками з поховань офіційних батьків і гіпотетичних родичів з роду Енгельгардтів».

Продовжуємо розгляд підзаголовок назви книги «Правдива оповідь про сина селянина, який звіль­нений з кріпосного стану за царським повелінням и став художником, одначе віддячив своєму добродію малюванням порнографічних карикатур на його дружину...»

Про участь цариці і царської сім’ї у викупі Т.Г.Шевченка на сьогодні існують декілька версій (Моренця М.І., Жура П. В. та ін.). Всі вони єдині в тому, що ідея викупу Т.Г.Шевченка у поміщика Енгельгардта за гроші, отримані від лотереї, належить К.П.Брюллову, В.А. Жуковському і М.Ю.Вієльгорському. К.Брюллов повинен був закінчити портрет В.А.Жуковського і розіграти його в лотереї із залученням царської сім’ї, оскільки В.А.Жуковський був вихователем спадкоємця престолу.

П. Бузина скористався давньою версією, нав’язаною реакційними біографами поета, які поширювали безглузді плітки, ніби Т.Г.Шевченко був звільнений з кріпосного стану за рахунок царя. Т. Г.Шевченка дуже обурювала ця байка, підтримана жандармерією. На с. 27 п.Бузина пише: «14 квітня 1839 р. у Царському Селі сталася ця чудова  подія».

А ось що пише дослідник життя і творчості поета П.В.Жур, «відпускна була підписана 22 квітня 1838 р., а на той час царська сім’я за лотерейні білети ще ні рубля не заплатила. Тарас отримав відпускну раніше, ніж царська сім’я збиралася сплатити за портрет Жуковського. Енгельгардт отримав гроші до 22 квітня», і внесли їх друзі T.Г.Шевченка — швидше за все, це було тріо — К.П.Брюллов, В.А.Жуковський і М.Ю. Вієльгорський. Як свідчить художник Мокрицький А.М., портрет Жуковського перебував у майстерні Брюллова і в травні 1838 р.

Портрет дуже довго знаходився в майстерні Брюллова. «Бачили його там і в 1839 р., і в 1849 р., тобто через 11 років після лотереї» (Жур П. В.). А «дослідник» п. Бузина пише: «...звільненому з кріпосного стану по царському повелінню». Та царській сім’ї було абсолютно байдуже, кого викуповує К.Брюллов! Дослідники життя і творчості Т. Г. Шевченко, докладно розглянувши документи, дійшли висновку, що поет був звільнений не за гроші, отримані від лотереї, проведеної в царській родині. А тому Т. Г. Шевченко нічим не зобов’язаний цар­ській сім’ї, і, тим більше, не зобов’язаний змінювати напрям своєї творчості, спрямованої на боротьбу з самодержавством і кріпацтвом.

Щодо порнографічних малюнків на царицю п.Бузина знову злукавив. Не малював їх Т.Г.Шевченко, і це повинно бути відомо п. Бузині. Т.Г.Шевченко часто дивувався з приводу карикатур на імператора Миколу I, його дружину і близьких. Він запевняв, що ніколи карикатур не малював, окрім карикатур «віршами». І це правда. Наводжу дослівно доказ, що підтверджує це, а саме — підписану генерал-лейтенантом Дубельтом і завірену графом Орловим, «всеподданейшу» доповідь «Про рядового Шевченка» Миколі I (9 грудня 1849 року), в якій фігурує наступне: «Беручи до уваги, з одного боку, схвальний відгук нинішнього начальства про поведінку Шевченка, а з іншою, що рядовий цей і в колишній час неблагонадійність свою виявляв у написанні віршів, малюнків же подібного змісту не було між його паперами, я наважуюся просити, чи не зволите найвище дозволити йому займатися малюванням, з тим, проте ж, щоб він твори свої представляв на перегляд оренбурзького військового губернатора». Отже пізніша заява Дубельта (в 1862 р., тобто через 13 років) в його «Нотатках» про те, що нібито в 1847 році у вилучених у Шевченка паперах, були знайдені «карикатури на осіб імераторської фамілії і, особливо, на государиню імператрицю», є просто поліцейським домислом «post factum».

Проте, знаючи усе це, п.Бузина для переконливості навіть наводить ці малюнки на сторінках 143—144 своєї книги. На двох малюнках контурною лінією намальовані оголені поситаті жінок-натурниць у досить пристойних позах. Одна навіть з маленькою дитиною. Персональна подібність до цариці не простежується навіть контурно, скоріше, з жінками з картин Рубенса. Виходить, що Бузина учинив навмисний підлог, написавши про малюнки, вмістивши їх у книзі і зробивши до них підписи, до того ж приховавши брехню Дубельта.

Повернімося до підзаголовку: »...і став художником». Художником п. Бузина назвав Т. Г. Шевченка, тому що йому потрібно було «навісити» на нього порномалюнки, про які я написав вище. Але потім п. Бузина пожалкував з приводу високої оцінки  Т. Г. Шевченка як художника. Викривати так викривати! І ось він вже строчить розділ IV «Грантоїд і гусекрад», в якому розвінчує Т.Г.Шевченка як художника. На с. 116 він пише: «Та і чи був він цим самим процвітаючим живописцем»? І сам же відповідає: «Звичайний підмайстерок живописного цеху», а на с. 118 пише «про шедеври» з творчої спадщини генія» таким чином: «Нікому, окрім професійних шевченкоманів, вони не потрібні. Навіть музейним злодіям. Але віддамо належне Тарасу. На відміну від його брехливих посмертних хвалителів, обмеженість свого дарування він добре розумів. «Я і раніше не був навіть і посереднім живописцем», — запише він (Т.Г.Шевченко) в щоденнику 26 червня 1857 г». І смакуючи цю фразу, п. Бузина зробив її епіграфом до цього розділу.

Знову підвела вас неуважність, п. Бузина! Під епіграфом дату втаїли, а в тексті обмовилися. Подивимося запис у щоденнику за 26 червня 1857 р.: «Про живопис мені тепер і думати нічого. Це було б схоже на віру, що на вербі виростуть груші. Я і раніше не був навіть і посереднім живописцем (Зверніть увагу на слові «живописцем» — прим. Б.Т.), а тепер і поготів. Десять років невправи в змозі зробити і з великого віртуоза найзвичайнішого кабашного балалаєшника. Отже, мені про живопис і думати нічого. А я думаю присвятити себе неподільно гравюрі акватинта. Для цього я вважаю обмежити своє матеріальне існування до крайньої можливості і наполегливо займатися цим мистецтвом.. Бути хорошим гравером, означає бути розповсюджувачем прекрасного і повчального в суспільстві».

Адже Т.Г.Шевченко добре знав, наскільки шкідлива для здоров’я ця робота. Ось що пише у своїх спогадах про зустріч з поетом в 1860 році А.С.Афанасьєв (Чужбинський): «...Я застав його за роботою: він гравіював. Я кинувся було обійняти його, але він завважив по-російськи: «Не підходьте — тут шкідливі кислоти». Незрозуміло, чому п.Бузина не знає, що в 1860 році Т.Г.Шевченко отримав звання академіка гравюри.

Повертаємося до підзаголовку: «Правдива оповідь про сина селянина призначеного у солдати з правом вислуги в офіцери...».

Як огидно читати теревені п. Бузини про принади служби Т.Г.Шевченка у царській армії: місце майже курортне, вдень — сон в городі досхочу, вечором — пиятики з офіцерами. Але на с. 254 сам же випадково обмовився, що Новопетрівське укріплення, в якому Т.Г.Шевченко перебував упродовж 7 років, розташоване у випаленому сонцем степу: «кругом голий степ і жодної ознаки рослинності».

Про тих, з ким йому довелося служити, Т.Шевченко відгукнувся в щоденнику так: «Робочий будинок, в’язниця, кайдани, батіг і несходимий Сибір — ось місце для цих потворних тварин, але ніяк не солдатські казарми, в яких і без них багато всякої сволоти...».

Ось у яких умовах доводилося служити поетові. І те, що він, завдяки розуму, такту і праці зумів змінити ситуацію на краще: здобув пошану офіцерів і солдатів, одержав практичну можливість писати і малювати — повністю його заслуга.

Основна назва книги — «Упир Тарас Шевченко...». Чому вона так названа?

На с. 15 своєї книги п. Бузина цитує рядки поеми Т.Г.Шевченка «Гайдамаки”: «Крові мені, крові! Шляхецької крові, бо хочеться пить, хочеться дивитись, як вона чорніє — хочеться напитись». Це кричить вождь гайдамацько-селянського повстання І. Гонта, в якого, як вважає п. Бузина, «немов вселилася душа упиря». Далі п. Бузина уточнює своє припущення: «Тільки чия це душа увійшла до плоті нещасного уманського сотника? Та Шевченка ж! Адже не різав історичний Гонта своїх синів! Це йому Тарас Григорович від себе приписав і мову йому вклав з самих темних надр СВОГО єства! Підробку, просто кажучи, зробив. Так хто ж тоді справжній упир? Виходить, що добрячок Тарас Григорович».

І ні слова про те, що саме польська шляхта покоління за поколеним пила кров українського селянства, що Т.Г.Шевченко писав свою поему в наступному після «колі­ївщини» столітті, будуючи сюжет «Гайдамаків» на підставі народних переказів, розповідей повстанців, «Історії русів» і книги Михала Чайковського «Вернигора» польською мовою. Поза сумнівом, вираз «пити кров», який у наш час вважається фразеологізмом, у цих джерелах зустрічався йому неодноразово.

У своїй книзі п.Бузина дуже непослідовний. Якщо на с. 15 він написав: «Адже не різав історичний Гонта своїх синів. Це йому Тарас Григорович від себе приписав.»., то потрібно спокійно читати далі і на с. 172 ви раптом виявите щось інше, а саме, що це не вигадка Т. Г. Шевченка, а що цю «фантастичну розповідь про Гонту, що зарізав своїх дітей, Тарас запозичив саме з роману М. Чайковського «Вернигора». Щоб переконатися в цьому, я прочитав уривок книжки М.Чайковського видання тих років, що стосується узяття гайдамаками Умані.

Отже слово «упир» зовсім не клеїться до Т. Г. Шевченка, швидше — до деяких поль­сь­ких поміщиків, нелюдей, що стратили Гонту. Усі знали і, звичайно, знав Т.Г.Шевченко про ту нелюдяну страту Гонти, яку вчинила польська шляхта: Гонті відрізали язик і праву руку, поклали голого на розжарені бруски заліза, потім протягом двох тижнів кат повинен був повільно вирізувати «ремені» з шкіри його спини, потім поступово протягом чотирьох днів відрубати йому кінцівки, що залишилися, потім вирвати серце і лише тоді відрубати голову. Гонта помер на третій день, решта частина страти все одно була здійснена над його трупом.

Безумовно, уся ця інформація про жорстокі страти повсталих вплинула на Т.Г.Шевченка. Але про це мовчить п. Бузина.

Поезія Т.Г.Шевченка увійшла до плоті й крові україн­ського народу, і той, хто намагається позбавити народ цієї поезії, тобто, знекровити народ, і є не міфічним, а справжнім упирем.

(Далі буде)

Борис Токарчук