ЗА ДВІСТІ КРОКІВ ВІД ДОМУ

Вже більше року, як вийшла чудова книга Василя Шкляра «Залишенець. Чорний Ворон». Цікаво було ознайомитися з відгуками про неї у «Інтернеті». Розумних коментарів книги зі сторони ворогів України фактично немає, що і закономірно. Дуже багато ненависті до вільних козаків, захистників України. Притому пишуть організовано, по команді диригентів, з багатьох країн, навіть «українські» втікачі з Канади та Німеччини. Отже, автора можна привітатиз великим творчим успіхом!

Один найманець з Харкова, який хизується службовими відрядженнями за кордон в багато країн, просто слинить ненавистю до України. Після ознайомлення з його «коментарями» стало зрозуміло, чому Радянський Союз втратив позиції на міжнародній арені, а потім і взагалі зник — їздили у вигідні відрядження не розумні спеціалісти, а спритні і безсовісні партійні пристосуванці. Сьогодні той «спеціаліст з високих технологій» в чужих підривних центрах заробляє пристойні гонорари за оббріхування українських патріотів, а журналісти з українських видань взагалі втрачають роботу, бо газети та журнали закриваються чужаками.

Я не хотів би навіть згадувати ті заказні «писання», тим більше, що українці їх якщо і читають, то гидливо не коментують. Ми звикли жити в ворожому оточенні! Нехай собі лютують, а Україна йде вперед до омріяної мети і буде вільною, українською.

Мені стало смішно, що Василя Шкляра звинувачують в зображенні вільних козаків як казкових героїв, а пригнаних в Україну чужинців — як маленьких і бридких, хворих та негарних. Треба сказати, що так воно і було.

Вільні козаки — то роботящі селяни, які завжди багато працювали, тому були сильними і здоровими фізично і морально, мали вдосталь їжі, мали що одягнути. На фронтах війни вони стали умілими і відважними воїнами. Подивіться на фотографії тих часів — там зображені дійсно красиві і здорові люди.

Кого ж привозили в Україну насаджувати «пролетарскую диктатуру”? Добровільно в Красну Армію ніхто не йшов, достатньо послухати пісню придворного хохла Дем’яна Бєдного, пролетарського писаки: «… без тебя большевички обойдутся!». В ті роки економіка Російської імперії була навмисне розвалена, 600 мільйонів царських золотих рублів опинилися в американському банку Шіффа, а мільйони людей не мали ні шматка хліба, ні одягу. Звідки там могли взятися здорові люди? Я бачив фото російських білогвардійських офіцерів тих часів — навіть вони були одягнені в дрантя.

Отже, «красні» комплектували армію для окупації непокірної і багатої України насильно, гонячи під козацькі кулі та безжальні шаблі холодноярців хворих та голодних чоловіків з російської глибинки. А яке безробіття було в той час у розваленому війною Петрограді! Тисячі робітників, втративши роботу тікали на села, де їх, як правило, не дуже чекали. Поступово вони перетворювалися на волоцюг, які втрачали сенс життя. Тому вербування до Червоної армії і відправка у все ще багату на харчі Україну була для них єдиним шансом для порятунку. Втім, тих же нещасних голодних росіян комісари гнали і проти селян російської Тамбовщини, таких же здорових та гарних, як і українці. «Персонал Плюс» уже писав розлогу статтю про те, як було придушено повстання вільних селян на Тамбовщині. Як «доблесні» червоні командири Тухачевський і його підлеглий Жуков труїли повстанців газами. У них і брова не смикнулася від жалю. Тож мені не дивно, що «знаменитий» Георгій Жуков, якому по всій Росії стоять пам’ятники, вважав за військову доцільність форсувати Дніпро поблизу Києва восени 1943 «по трупам хохлов». Тобто буквально гнати українців у воду, де їх трупи мали утворювати дамби з тіл. І це вдало було втілено: Дніпро дійсно зупиняв свою течію через завали з людських тіл, які опустившись на дно, утворювали «дамби». А нам увесь цей жах подають як «визволення» столиці України.

Зрештою «героїчні» придушувачі народних повстань,  так само повелися з українськими «ізмєнніками» — погнали з дрючками на кулемети.

До речі, у сибірських селах, мабуть, ще й сьогодні проклинають «хохлів», яких пригнали з України на упокорення російської глибинки столичні комісари.

Злочинна думка про стравлювання різних етносів у процесі червоного терору і насильницького розкуркулення була присутня апріорі, і авторами її були далеко не слов’яни.

Чужинці українців не здолали, та ніколи і не переможуть. Треба знати психологію українців — вони тільки роблять вигляд, що підкорюються. А коли дозволяють обставини, обов’язково повстають і роблять все по-своєму. Наприклад, німці називали радянських партизанів «бандитами» — те ж саме на людях говорили і українці, а партизанам допомагали всіма силами. Так було у нашому районі, зокрема, де партизани дійсно виступали за народ, жертвували життям аби хоч якось протистояти жорстокостям німців. Може, в інших областях України було по-іншому, але у нас на Кіровоградщині — так.

«Красні» комісари тимчасово перемогли селян у 1920-х підлістю та підступністю. Читайте уважно Шкляра. Він добре описав методи, якими досягалася та перемога. Це: розстріли заручників, терор проти повстанських сіл, їх удушення через блокади, катування полоненних. Саме такі методи будуть застосовані червоними бандитами у Західній Україні через 40 років проти бандерівців, які були теж нашими гайдамаками.

У 1920-х для повноти смаку «перемоги» червоні влаштовували театралізовані страти «бунтовщиків», покаяння ватажків, липові «амнестії». Все це закінчилося голодомором як «він­цем» людиноненависницької комуністичної ідеології.

І знову спливають в пам’я­ті розповіді моїх рідних та односельців, які нічого не забули і зробили багато, щоб правду знали і внуки, і правнуки.

Запекла боротьба точилася довго навіть у такому мирному селі, як наша Любомирка. Голова «комбіду» швиденько отримав кулю в лоба, бо почав дуже вже старатися, щоб догодити новій владі. Кругом села вештались бандити, банди і бандочки. Дія законів Республіки Чорного Лісу та Холодноярської Республіки на Любомирку не розповсюджувалася, бо в селянських хатах був розквартирований гарнізон «красних». Дивно, але комісари не поспішали перестріляти «деклассированных», а ті почувалися впевнено і поводились нахабно. Чи комісари збиралися перевиховати тих «пролетарів»? Насправді їх не чіпали для того, щоб очорнити вільних козаків, в селах яких кримінальних злочинців швидко розстрілювали.

Моєму батькові було 15 років, і йому доводилося пасти корову, бо посилати молодших сестер було лячно. Там над пастухами знущався злодюжка Софрон, озброєний револьвером нероба, який вештався в лісі і примушував селян його годувати. Він не гребував відбирати у пастухів то окраєць хліба, то печену картоплину або буряк. Красний комендант і комісар у «шкурі» дивилися на ті витівки злодія крізь пальці.

Мабуть, про того озброєного здирника узнали в сусідній Матвіївці, яка була під владою холодноярців. Софрон швиденько кудись зник, і ніхто не знає, коли і як це сталося. Це показово.

Одного разу пастухи погнали  худобу до самого хутора Дяківка. Вони помітили двох підозрілих чоловіків, які тинялися в лісі і, неначе, когось чекали. Ті «пролетарі» були обірвані і неохайні, а один розмовляв з явним російським акцентом. Було видно, що брудна одежа в латках на них з чужого плеча.

На лісовій дорозі з’явився якийсь чоловік. Він ледве плентався, і було видно, що чоловік хворий чи стомлений. З лісу на дорогу вийшли ті два незнайомці. «Кто такой? Пачєму околачіваєшься на границе Республікі?»

Чоловік відповів, що він іде додому з полону, і ще нічого не знає про республіку. «Шпіонішь?»

Спантеличений чоловік знову повторив, що декілька років був у полоні, він хворий і йому немає діла ні до республіки, ні до шпигування.

“Харашо! А что ты несьошь в вещмешке? Падєлісь с представітєлямі восставшєго украінского трудового народа!”

“Нема в мене нічого! І я вже три дні нічого не їв!» — відповів чоловік, зняв з плечей і витрусив пусту торбу. «Я йду додому. Он моя хата, і он моя жінка розвішує випрану білизну. Давайте підійдемо до неї, вона і сусіди підтвердять, що в останні роки дома я не був!”

Мерзотник вийняв із-за пояса револьвер, і спокійно вистрілив в груди тому нещасному чоловікові. Пастухи бачили і чули все, як на виставі.

Від пострілу жінка здригнулася, і випустила з рук білу випрану чоловічу сорочку-вишиванку. Вона побачила свого чоловіка, який схопився руками за груди, і зробив крок до неї. Потім чоловік повільно впав, лицем вперед, у напрямку до дружини. Його руки гребли землю, він і в останню мить свого нещасливого життя прагнув додому.

Жінка страшно закричала. Бігла, спотикалася і падала, вставала і знову бігла. Дивитися та ту трагедію було страшно! Волосся на головах дітей стало дибки.

Страшенно перелякані пастухи потурлили худобу до села. Звістка, що бандити вбили чоловіка, який йшов з полону і не дійшов додому якихось двісті кроків, блискавкою облетіла село. «А чего вы хатели от бандитов с Холодного Яра?» — відповідали красні «захисники».

Мій батько після вбивства ніколи не бачив тих проклятих волоцюг, «представителей восставшего украинского трудового народа». Побачений жах і безгуздість та нелюдська жорстокість вбивства змученої людини відключили свідомість та здоровий глузд, тому в селі повірили, що ті нелюди були з Холодного Яру. Село зловісно затихло, холодноярців зненавиділи.

«А чого ти не подумав, що то був спектакль, спеціально розіграний перед пастухами? Дорослих там не було, а діти — то є діти», — спитав я батька, коли вперше почув від нього ту страшну розповідь. «Чого б тим селянам-повстанцям бути брудними та неохайними, вони ж жили в своїх хатах разом з сім’ями. І навіщо їм було вбивати змореного і хворого чоловіка? І чому вбивця говорив не по-українському?». Батько задумався. Колись він повірив у той ганебний спектакль. Навіть написав вірші проти Чучупаки, один з яких надрукували в районній газеті. Батько не знав, що братів Чучупаків було п’ятеро, і вони всі загинули за волю України. А в селі ще довго співали про куркуля Чучупаку і його синка (!) глузливих пісеньок, які хтось завбачливо підсовував людям.

Не так уже і важко здогадатися, хто розробив сценарій тих спектаклів. Виконавцями були, звичайно, чекісти — «шкури» по-нашому. Чоловік приїхав на залізничну станцію, у нього перевірили документи і допитали. Отже, чекісти знали, хто він і куди піде. Залишилось вислати наперед на конях або підводі виконавців того злочину. Вони десь в лісі заховали коней, переодягнулися у лахміття, і прийшли до пастухів, щоб вбити ні в чому не винного чоловіка на їх очах.

От так «кувалась» та «пабєда над бандітами». Кувалась старанно, підло, з прицілом і на прийдешні покоління. Аякже, сам Троцький-Бронштейн на бронепоїзді приїзджав до кордонів справді народних республік, і залишив у нас найпідліших «шкур».

Схожі «методи» уже набагато ширше і досконаліше впроваджувалися у життя і на Західній Україні у 1944-1961 рр., коли українців масово нищили спецвійська НКВД-МГБ-КДБ. Тому не дивуюся, коли читаю про нововіднайдені масові захоронення трупів жінок та дітей у церковному підпіллі у Жовкві, що під Львовом. То були заручники. Той самий почерк, ті самі закривавлені по лікті руки «шкур»...

Та не вийшло!  Україна все одно постала як незалежна держава і заслуга у цьому насамперед тих, хто, відкинувши страх і сумнів, збройно протистояв зайдам і людиноненависникам на­віть в умовах безнадії. Я гордий за своїх земляків, які не підкорилися, не опустили голову, а подали приклад як треба відстоювати власні інтереси та інтереси національної держави.

Володимир РЕПАЛО