Ефект відкладеного гніву

Погляд іззовні на події в Україні, очевидно, об’єктивніший, ніж оцінка ситуації всередині держави, насамперед нинішньою владою, яка постійно трубить про власний «професіоналізм», що забезпечує «стабілізацію» і «покращення».

Яку стабільність країні несуть мовні нововведення? Російська  «Независимая газета» пише, що Україні загрожує хвиля міжрегіональної і міжетнічної нетерпимості, яка може вийти на рівень «політичного цунамі». Німецька  Neue Zіrcher Zeitung у своїй редакційній статті «Мова і політичний розрахунок» вважає, що задля стабільності України як держави не можна підривати її фундаменту, яким є українська національна ідентичність, і українська мова як елемент цієї ідентичності: «Мовний закон може принести Януковичу короткострокову політичну вигоду, але у довгостроковій перспективі веде до розпаду фундаменту держави. …Право на звертання до органів влади мовою власної меншини відповідає західним стандартам, коли йдеться про такі меншини, як татари чи угорці, але не коли йдеться про росіян.  …Російській мові нічого не загрожує, і вона не потребує захисту, навіть якщо російськомовним прибічникам нового закону здається, що їх дискримінують».

Прикриваючись документом «Європейська хартія регіональних мов або мов меншин» та посилаючись на висновок Венеціанської комісії стосовно проекту закону «Про засади державної мовної політики», народні депутати від ПР досягли бажаної мети: примусили суспільство жити за їхніми правилами. Примусили, незважаючи на те, що ці правила дуже далекі і від конституційних норм, і від норм моралі. Бо чи можна назвати конституційним той спосіб, у який був 3 липня ц.р. прийнятий (вірніше — протягнутий) мовний законопроект? Чи має хоча б натяк на мораль сам процес голосування за цей документ? 

Стосовно Європейської хартії, то відповідно до висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради, «попри декларації про рівні мовні права усіх громадян України, законопроект закладає норму про функціональну нерів­ність мов, відповідно до якої мови слід використовувати «з урахуванням стану кожної мови» (стаття 5, частина друга, пункт 3 проекту закону), що суперечить Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, яка призначена передусім для захисту мов, яким загрожує зникнення внаслідок малої кількості носіїв».

Стосовно ж висновку Венеціанської комісії, то лукавство деяких депутатів, котрі запевняли громадськість у повному узгодженні законопроекту з цією європейською структурою, є очевидним. Адже багато зауважень Комісії не враховано!

Зокрема, у пп.45-46 висновку Венеціанської комісії зазначено: «Нарешті, питання також залишається чи проект закону відповідає статті 10 Конституції. Одна з поправок, здається, призначена для підтвердження позиції державної мови. Стаття 6.5 справді говорить: «Жодне положення цього Закону не може тлумачитися як таке, що спрямоване на звуження сфери використання державної мови». У той же час в статті 1 проекту державна мова визначена як «закріплена законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, установах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики тощо» без згадки про індивідуальні права та обов’язки. Однак, із занепокоєнням зазначаємо, що, хоча українська мова повинна розглядатися як єдина державна мова відповідно до статті 10 Конституції, в тій же статті 1 законопроекту, в контексті нового визначення «регіональна мова, або мова меншини» робиться посилання на «та/або відрізняється від офіційної мови (мов) цієї держави». …Здається сумнівним Венеціанській комісії, що паралельне використання державної мови та регіональних мов, а на практиці головним чином російської мови, у значних сферах суспільного життя, а не тільки на місцевому рівні, може вважатися використанням відповідно до статті 10 Конституції…».

За обережною фразою висновку Венеціанської комісії стосовно сумнівності дотримання конституційної норми про єдину державну мову, якою є українська, стоїть реальна невідпо­відність окремих статей нового закону Конституції України. Крім того, окремі статті закону не відповідають одна одній. Так,  стаття 1 закону визначає державну мову як закріплену законодавством мову, «вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, установах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики тощо» (ця норма відповідає Конституції). Але далі, у частині 1 статті 11 Закону йдеться про те, що «у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови),…, в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування може використовуватися регіональна мова (мови). У листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати цю регіональну мову (мови)».

Невже автори закону не помітили цієї невідповідності? І це лише один приклад із багатьох помилок і невідповідностей, виявлених в законопроекті членами профільного комітету ВР та науковими експертами. Але зауваження комітету, всупереч Регламенту Верховної Ради України, так і не були розглянуті.

Цей закон було підписано попри численні акції протесту і голодування громадян, попри звернення представників різних верств населення з проханням не підписувати цей Закон, який несе загрозу єдності українського суспільства і державі Україна.

Закон цей, вочевидь, є тією точкою відліку, з якої має початися стрімке зростання політичної свідомості українців, незалежно від їхнього етнічного походження. Бо що може забезпечувати єдність будь-якої спільноти у першу чергу? За простою людською логікою — розуміння один одного шляхом використання однієї спільної мови. І якщо ця спільнота вирішила будувати свою власну державу, то ця мова має стати  знаряддям спілкування всередині цієї держави між різними етнічними групами та державними структурами, тобто набути статус державної. Якою ж має бути мова в державі Україна, яка б стала таким знаряддям? За тією ж простою логікою — лише українська.

Це — ази науки про будівництво держави. Та ті особи,  котрі розробили і прийняли закон «Про засади державної мовної політики», про ці ази знати не бажають. Як і давно не бажають знати про неприпустимість порушення Конституції України, будуючи всередині держави із назвою «Україна» власну, «регіональну», державу зі своїми власними правилами.

Як свідчать усі попередні двадцять років, влада працює переважно на себе, породивши такого монстра як олігархію, а з нею — корупцію і тотальну  безвідповідальність. Все це дало можливість антиукраїнським і антидержавним силам  проявитися і розпочати наступальні дії. Російсько-імперський шовінізм під різними вивісками — чи то ідеї «російського миру», чи то закону про регіональні мови —  має за мету здолати одну із основ української державності, якою є мова.

Закон  «Про засади державної мовної політики» в теперішній його редакції направлений на руйнацію цієї основи, а той спосіб, у який він був прийнятий у Верховній Раді, доводить: антиукраїнські сили у владних структурах знахабніли до безтями і нині становлять реальну небезпеку для держави.

Тож нинішня влада вже цілком відкрито оголосили свою головну мету, яка нічого спільного не має ні з утвердженням єдиної державної мови, яка є основою і державності, і ідентичності держави, ні зі збереженням мов меншин. 

Наша держава — у небезпеці. Руїну не подолано, а руїна готується. Ми — за крок від втрати української державності. Саме тому Народний комітет захисту України, до якого входять відомі українські письменники та громадські діячі, розповсюдив Заяву у зв’язку із підписанням Президентом «мовного» закону.

Автори Заяви закликають всіх мислячих українців, студентську молодь, усі опозиційні сили до об’єднання. «Ми вважаємо за необхідне негайно створити штаб підготовки до Майдану.

Цією Заявою українська еліта оголосила війну еліті — агресивній, безкультурній, бездуховній. Тій «еліті», що штучно створювалась під впливом політичних віянь, фінансових течій і боїв за посади, котра живе сьогоднішнім днем, вирішуючи лише власні мізерні проблеми.

Громадяни України, незалежно від етнічного походження, суспільного статусу, віку, релігійних поглядів, мають прислухатися до закликів тих, хто здатен не лише розрізнити справедливість і несправедливість, а й організувати боротьбу за життя української держави. 

Любов Чуб