Соляна шахта вєлічка, як приклад успішного бізнес-проекту

Закинута соляна шахта в маленькому польському містечку Вєлічка могла стати ще одним постіндустріальним сюрреалістичним монстром, яких багато в нашому Донбасі. Понівечені наземні конструкції, напівзавалені штольні, занедбані будівлі управління, гори відпрацьованої породи. Все це до болю знайоме пересічному уродженцю Сходу України.

 Але у Польщі так не сталося через унікальну винахідливість поляків і їх невгамовне бажання заробляти гроші на будь-чому. Тому наш екскурсовод відразу наголосила на тому, що справжнім золотом для нинішніх власників закинутої шахти є зовсім не сіль, а туристи. Щороку їх тут буває... кілька мільйонів. І це попри досить високу ціну за вхід. В цілому організована екскурсія з гідом обходиться у 300 гривень для кожного допитливого. На вході до шахти, яка, до речі, занесена до списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО, вишикувалася велика черга з «диких» туристів. Тут можна почути китайську, японську, італійську, іспанську, чеську, російську мови. Досить багато туристичних груп і з України. Організовані групи туристів, які записалися на екскурсію заздалегідь і на певний час, проводять окремим ходом.

Сіль у шахті почали добувати ще 2000 років тому. Справа в тому, що в доісторичні часи на цьому місці було море. Коли воно висохло через тектонічні зсуви і рух материків, на його місці утворилися багатосотметрові поклади кам’яної солі. Очевидно древні люди натрапили на них випадково і поступово у пошуках солі занурювалися дедалі глибше у надра. А спочатку дуже солону воду просто варили у великих чанах — вода випаровувалася, а сіль залишалася. Такий спосіб був трудоємним і згодом відбувся технологічний прорив — сіль почали видубувати глибами. Справжній розквіт шахта переживала у добу Середньовіччя, коли сіль стала справжнім солоним золотом Польщі. Палаци, замки, фортеці, які ми бачимо сьогодні в історичних місцях навколо Кракова, — результат дуже прибуткового соляного бізнесу. Щоб зрозуміти це, варто навести кілька фактів. За багато століть під землею утворилося понад дві тисячі вироблених, рукотворних печер, які розташовані на 9 рівнях і з’єднані між собою тонелями протяжністю у сотні кілометрів. Печеру, яку можна порівняти за об’ємом з Михайлівським собором у Києві, копачі солі формували десь 50 років. Сіль видобували кірками, формуючи з глиб щось на зразок діжок-болванок. Це для того, щоб їх зручно було перекочувати тонелями до виходу. Подрібнену сіль завантажували у діжки. За одну болванку солі, яка зображена внизу на фото, у Середньовіччя можна було купити... ціле село разом з людьми і тваринами!

Вєлічківське родовище солі має певну специфіку. Ближче до поверхні сіль лежить у великих глибах, а нижче вона розташована пластами, які чергуються з шарами мулу або піска. В шахті віднайдено чимало відбитків рослин, тварин і комах, які законсервувалися тут ще з прадавніх часів. Поступово запаси солі в шахті вичерпувалися, а над містечком нависла загроза провалитися під землю. Тому ще за часів Австро-Угорської імперію шахту почали поступово  консервувати. Величезна кількість тонелів і печер була заповнена відпрацьованою породою. Печери і тонелі, що були ближче до поверхні, почали пристосовувати під екскурсійні тури. Спочатку вони були дорогі — їх могли собі дозволити лише грошовиті клієнти. Тому допитливі проникали в шахту нелегальну. На початку ХХ ст. тут заблудилася група туристів-нелегалів, яких ледве врятували. А от п’яні німецькі солдати (початок ХХ ст.), які вирішили побешкетувати на плоту серед соляного каналу, загинули, захлинувшись у солоній ропі. Після цього туристам уже не пропонують покататися на плотах великими соляними озерами, які  колись навмисне сформували копачі солі. Воду насичували сіллю і транспортували на гору. Там сіль відділяли від води і знову закачували під землю для насичення сіллю.

В соляній шахті під час видобування солі гинув кожен 10-й копач. Метан скупчувався і отруював людей або навіть вибухав. Щоб не допустити цього, спеціальні бригади ще у давнину смолоскипами випалювали метан з-під склепінь рукотворних печер. Це була дуже небезпечна робота, бо невелика помилка у визначенні об’ємів метану призводила не до його горіння, а до вибуху.

Коли рухаєшся тонелями шахти, то не полишає подив від колосальності затраченої тут людської праці. Але копачі солі були не лише простими чорноробами. У шахті збереглося чимало свідчень того, що люди навіть в таких важких умовах намагалися прикрасити і урізноманітнити свій робочий простір. Тут є чи ненайперша у світі підземна каплиця Св. Антонія, який покровительствував гірникам і вказував їм, де шукати сіль. Перше богослужіння тут відбулося аж у 1693 р. Дивно, як за цей час в умовах високого рівня вологості збереглися статуї святого і Діви Марії з Христом, які вирізані із суцільних глиб солі невідомим майстром-аматором.

Коли крокував тонелями, зовсім не відчував страху перед завалами. Уже понад 100 років тут дбають про безпеку гірників і туристів. Склепіння печер і тонелів укріплені потужними балками, які за багато років насичилися сіллю і законсервувалися. Тому дерево тут може зберігатися дуже довго.

В цілому відвідання соляної копальні навело на думку: а чому у нас в Україні не можна започаткувати пдібний бізнес-проект  і не прорекламувати його на всю Європу. Знайти якусь безпечну шахту в Донбасі. Обладнати всілякими туристичними цікавинками, зробити підземний музей з автентичними експонатами, розшарувати підземелля на рівні, що відповідають царській, радянській, сучасній епосі. Вкласти гроші в наземну інфраструктуру з музеями, ресторанами, фаст-фудами, сувенірними крамницями. Можна створити невеликий кінотеатр, де демонструватимуть хроніку про нелегку працю вугільних шахтарів.

До речі, на поверхні у Вєлічках теж дуже цікаво і весело можна провести час у чудовому старовинному парку із сучасним дизайнерськими доповненнями. Подивитися на старовинні металеві механізми, які не переплавили, а залишили на поверхні для огляду. Все це привертає увагу туристів і приносить немалий прибуток містечку і бюджету Польщі в цілому. Люди в цій країні звикли працювати не лише руками, а й головою. Саме тому Польща зробила такий феноменальний стрибок після розпаду Радянської імперії. Про достаток місцевих мешканців говорять насамперед їхні будинки і подвір’я. У нас в Україні такий смак, певну розкіш, дизайн побутового і релаксійного простору в обійстях можна побачити лише в елітних містечках скоробагатьків.  Хоча полякі далекі від того, щоб хизуватися один перед одним квадратними метрами своїх «палаців». Все тут робиться в міру і зі смаком. Лише побіжного погляду досить, щоб зрозуміти, що вступ Польщі в ЄС приніс їй більше вигід ніж втрат.

Андрій ГУСЄВ.
Фото автора