Православ’я і тамплієри

Рицарі Христа з Храму Соломона не можуть поскаржитися на від­сут­ність уваги до них напередодні семивікового ювілею знищення цього ордену.

Якщо скласти історичну карту тамплієрики, то виникає подив. Дуже детально окреслюються Франція і Британія; строката відмітками Іспанія і Португалія. Італія позначена вже дуже слабо, Німеччина — тільки найзагальнішими контурами. І нічого не сказано про існування Ордену Храму на схід від Рейну. Тим часом, не було серед орденів хрестоносців східнішого по духу і по спрямуваннях, ніж Орден Храму.

Вже через років сорок після виникнення Ордену тамплієри з’явилися в слов’янських землях. У статуті Ордену прийнятому між 1156 і 1169 роками, вже названа в числі інших угорська провінція Храму.

У 1162 або 1163 року васал угорського короля, правитель Боснії бан Борис дарував Ордену землю Жделя на південь від Драви. У 1169 році у володінні Храму виявився монастир св. Георгія біля вільного міста Задар, на березі великого озера Врана. Частіше цей пріорат так і називали — Врана, або Урану. Там оселився магістр Угорщини, правитель тамплієрського Сходу.

Особливо шанував тамплієрів угорський король Андраш II. У 1217 році він передав Ордену гірську фортецю Кліс біля Спліта, в 1219 році — землю Гечке.  Володіння і замки Ордену знаходилися на півдні країни, в межах Славонії і Хорватії, біля найважливіших торговельних і військових доріг. Це були володіння найбільші і найважливіші. 

В основному усі володіння тамплієрів на Адріатиці були зосереджені на узбережжі, біля основних портів, на схрещенні морських і сухопутних доріг. Земля ця в ті часи іменувалася Далмація, або Склавонія. Ці території увійшли до складу сучасної Хорватії. Руїни Врани, залишки укріплень Кліса і зараз є національним надбанням цієї країни.

Тамплієри володіли замками в самій Угорщині, наприклад, біля озера Балатон і на сході королівства, на кордоні Галицької Русі. Вже в 1170-і роки з’явився сильний замок Середнє, найсхідніший в Європі оплот Ордену Храму. Зараз його руїни можна оглянути в Ужгородській області в Україні.

З’явилися тамплієри і у Візантії. У 1204 році хрестоносці розгромили Константинополь, де перебував єдиний тоді для усієї Східної Церкви владика — Вселенський Патріарх. Орден рицарів Храму безпосередньо в розгромі Цареграду чомусь не брав участі. Але коли хрестоносці стали ділити грецькі землі, значні володіння дісталися і тамплієрам. 

У 1309 році папа Климент V зажадав посилити пошуки тамплієрів в Тоскані, в Далмації і в Істрії. Інквізитором в цих країнах був призначений Джано, архієпископ Пізи. Діяв він, як відомо, дуже старанно, але в даному випадку безуспішно. Тамплієри Кліса і Врани немов розтанули, хоча сховатися їм було практично ніде.

У кінці жовтня 1309 року старий Карл II Анжуйский наказав негайно схопити усіх тамплієрів у своїх володіннях. Так само швидко і нещадно діяли два інші королі: його син, Філіп д’Анжу, князь Таранто і Ахайі і Карл Роберт Анжуйський, король Угорщини.

У Греції указом від 11 листопада 1310 року папа доручив конфіскацію майна храмовників архієпископу Патраса. 

У 1309 році Далмація вийшла з-під влади Угорщини і стала венеціанською. На короткий час притулком рицарям Храму могла стати Венеція, вона вже півстоліттям була незмінним головним союзником Ордену.

До літа 1313 року тамплієри вимушені були покинути і Венецію. Але у тамплієрів Адріатики, на відміну від інших їх побратимів, було майже п’ять років на підготовку свого зникнення.

 За легендою, коли в літо 1291 року мусульмани захопили останні прибережні міста Святої Землі, в Назарет з’явилися ангели і перенесли Будинок Діви через Середземне море, в Далмацію. Через три роки — знову диво. У ніч на 10 грудня 1294 року Будинок Марії виявився в Італії, в провінції Реканати, в придорожній церкві біля Лаврового пагорба. Ця легенда з XIV століття увійшла до канонів католицької церкви і не бралася під сумнів.

 У 1921 році в храмі Лорето була сильна пожежа. Розпис загинув, але залишилися фотографії і замальовки. На фресці були лицарі в білому, з червоними чотирикінцевими хрестами на туніках — тамплієри. Фреска датована 1625 роком.

 У другій половині ХХ століття у Ватиканському архіві була виявлена пергаментна грамота від вересня 1294 року. Там повідомлялося, що Никифор I Ангел, деспот Епірський, в посаг своєї дочки, серед іншого, передав «святі камені, узяті з Будинку Пресвятої Володарки нашої Богородиці». Легенда несподівано знайшла підтвердження: перенесенню Будинку Марії через море сприяв Ангел, правда, не крилатий.

Виходить, що під кінець XIII століття у Ордену Храму були особливо близькі стосунки з православним правителем Епіра (нині тут — Албанія і частина Македонії). Адже цьому монархові — та ще й православному — тамплієри піднесли такий дорогоцінний дар, Святий Будинок.