Психологія національної гордості

Лев Толстой писав: «Немає такого народу, який не шукав би у своєму житті утвердження національної гордості». Ось і ми, українці, свідомо чи несвідомо шукали такого утвердження у групових матчах збірної України з футболу.

Шукали і все ж таки знайшли. Попри слабку гру з французами, наша команда героїчно здолала Швецію і гідно боролася з англійцями.  Не треба забувати, що українська збірна грала в одному з найсильніших квартетів чемпіонату. Головне, що нам, на відміну від росіян, за свою команду не соромно. Хоч ми й залишилися за бортом чвертьфіналу, нам є чим гордитися.

Але національна гор­дість – не те саме, що патріотизм. Останній передбачає любов до батьківщини, ту любов, яка «вірить у все, сподівається всього, усе терпить»... Тобто альтруїстичне почуття, яке не шукає взаємності. Патріоту не потрібно стверджуватися у своїй любові до батьківщини, він її любить не за щось, а попри все.

А ось у національній гордості часом багато природної самості та егоцентризму. Це високий (але не завжди завищений) рівень національної самооцінки і самоповаги. Як і у випадку з психологією окремо взятої персони, для цього потрібні приводи, стимули, причини.

Гідний виступ футбольної збірної команди – це приклад одноразових предметів національної гордості. Але в ситуації з незалежною Україною, яку вітчизняні політики люблять розколювати на Захід і Схід, значення таких перемог виходить далеко за межі спорту і розважального видовища.

Після голів Андрія Шевченка у ворота шведів і фінального свистка матчу національну гордість відчували і кияни, і львів’яни, й донеччани. Захід і Центр були єдині зі Сходом та Півднем країни. Ми були разом, відчуваючи під шкірою, що таке українська самосвідомість. Коли ми програли Франції, сумували теж усі разом. Після матчу з Англією нас об’єднали й сум, і національна гордість, і дружні претензії до суддівства.

Однак усе це не скасовує проблем повсякденного патріотизму в Південно-Східних регіонах країни. Саме тому тутешнім мешканцям потрібні хоча б спортивні перемоги, які чудово розвивають національну самооцінку і самоповагу. Нехай у цьому буде багато самості. Але для зростання патріотизму на Сході ліпшої підмоги, ніж національна гордість, сьогодні, мабуть, не знайти.

Ніколи у Донецьку так масово не одягалися в українські національні кольори і з таким надривом не скандували «Україна!», як напередодні матчів нашої збірної. Особливо напередодні донецьких матчів. Місто було жовто-синім. З одно боку, це було закономірно; з іншого – дивно. Дивно і приємно.

Але окремі українські опозиціонери, начебто демонструючи свій завзятий патріотизм, виявили цинічне ставлення до проблисків колективного почуття національної гордості у Донецьку під час групових матчів української збірної. Замість радіти підйому національного духу в буцімто «неукраїнській» шахтарській столиці у дні чемпіонату, деякі політики шукали і малювали проблеми у донецькій фан-зоні, тутешній підтримці збірної команди, у стадіоні тощо. Таке ставлення знову грає на регіональний розкол країни, а не на її моральне об’єднання, яке в ті дні все же таки відбувалося. Ці опозиціонери використовують ті ж методи мобілізації своїх регіональних електоратів, як і їх опоненти.

Я живу в Донецьку. Я знаю, як вболівали за Україну в місцевій фан-зоні. Був на матчі нашої збірної з французами і бачив, як співають гімн і щиро підтримують національну команду. І коли депутат Володимир Ар’єв напередодні донецького матчу України з Англією пише у Facebook, що українська збірна гратимете на «чужому полі», він ображає донеччан, які вболівали за свою Батьківщину. 

Я не буду виправдовувати те, що донецькі трибуни засвистували збірну після поразки від Франції. Та коли «Шахтар» погано грає у домашніх матчах, його теж засвистують. Мій друг, який відвідує кожний матч «Шахтаря», казав мені, що такої сильної підтримки вболівальників, яка була на матчі українців з французами, він ще не бачив у жодному матчі «гірників» на Донбас-Арені.

Чемпіонат Європи з футболу знову ставить на порядок денний питання про те, чи можна вважати футбол українською національною ідеєю. Наприклад, Сергій Жадан в книзі «Тотальний футбол» пише, що «спорту номер один» вдалося стати над політиками та олігархами, замінивши собою національну ідею. Як на мене, футбол може бути об’єднавчим предметом національної гордості, як було показано вище. Але ні національною ідеєю, ні її заміною він бути не може.

Національна ідея – це сенс життя нації. Сенс, якого в Україні досі немає, бо нема єдиного погляду на історичне призначення на­ції. «Національна ідея – це не те, що народ думає про себе в часі, а те, що Бог задумав про цей народ у вічності», – говорив російський філософ Володимир Соловйов. Біда в тому, що український народ досі не розібрався в тому, що він думає про себе в часі, не кажучи вже про вічність.

Ліпити з футболу національну ідею не можна. Це втеча від реальності. Штучно національним сенсом можна призначити багато чого. Можна з предмету гордості зробити ідею. Можна засіб перетворити на мету. Але все це – шлях безперспективний і помилковий. Зрозуміло, що національна ідея має бути ширша і глибша, але при цьому залишатися прив’язаною до соціальної дійсності.

Для сучасної України сенсом національного існування може бути євроінтеграція, але бачити свою країну в ЄС наразі хоче лише половина українців, а не переважна більшість. Звичайно, є серйозні проблеми з європейською самосвідомістю серед мешканців Схід­ної України. У цих умовах футбольний чемпіонат сприяє не тільки зростанню українського, а й європейського патріотизму.

Як Євро-2012 може вплинути на політичну свідомість мешканців українського Сходу і Півдня? Тут є кілька сценаріїв.

Сценарій № 1. Посилення національно-патріотичних мотивацій, зростання підтримки політичних сил, які позиціонують себе як націонал-демократи.

Громадянин N, який проживає в Донбасі і звик голосувати за традицією, після ЧЄ поступово починає усвідомлювати, що в глибині душі він є справжнім патріотом незалежної України. І відтепер йому хочеться, щоб його батьківщиною керували такі ж національно свідомі люди, а не люди, які люблять спекулювати на темі регіонального патріотизму. Громадянин N досі противиться українській опозиції, але вже не з такою силою, як досі. Тепер він ставиться до політичних сил, які позиціонують себе як націонал-демократи, з більшою терпимістю, а часом навіть і з повагою. 

Сценарій № 2. Зростання поваги до чинної влади, за якої відбулося футбольне свято життя.

Донецький громадянин N після Євро-2012 починає поважати Партію регіонів ще більше. Тому що саме її представники зробили футбольне свято, все організували, все побудували і запустили в дію. Громадянин N, відчуваючи національну гордість за перемоги збірної команди, більше акцентує увагу не на тому, що разом з ним радів киянин і львів’янин, а на те, як на стадіоні відкрито демонстрував ті ж самі емоції Віктор Федорович. Це буде такий собі український патріотизм з індустріальним південно-східним відтінком, для якого дуже важливо, щоб на чолі державної влади стояли «свої». Саме такого соціально-політичного ефекту сьогодні домагається команда Януковича, розуміючи ЧЄ як одну з потенційних можливостей мобілізації власного електорату.

Сценарій № 3. Ніяк не вплине, все залишиться на своїх місцях, футбольний патріотизм на політичних орієнтаціях не позначиться.

Громадянин N з Донбасу не змішуватиме культуру і політику, спорт і політику. Які б почуття в нього не були в період Євро-2012, його електоральний вибір від цього чинника не залежатиме. Якщо він проголосує за Партію регіонів, футбольне свято тут ні до чого. Ні  до чого буде Чемпіонат Європи і в разі, якщо донецький громадянин N зважиться віддати свій голос на парламентських виборах якій-небудь опозиційній силі. Спрацюють інші, більш глибинні мотивації: а) вибір на користь Партії регіонів стане черговим виявом електоральної звички; б) підтримка опозиції символізуватиме електоральне покарання «своєї» влади.

Безперечно, згадані сценарії трохи гіпертрофовані і в чистому вигляді навряд чи хоч один з них реалізується. Тут доречніше говорити про помірний змішаний варіант. А саме те, що національно-патріотичні мотивації мешканців Східної України після Євро-2012 все ж таки повинні посилитися. Але масово голосувати за опозицію з такого приводу тут не підуть. Масової підтримки за організацію Євро-2012, судячи з усього, не отримає й Партія регіонів. Але навіть того рівня підтримки, який ПР отримає, все одно надовго не вистачить. Тому що Чемпіонат Європи з футболу закінчиться, а старі глобальні проблеми залишаться: корупція, соціально-економічний занепад, політичні репресії та міжнародна ізоляція.

Євген Стратієвський, Донецьк
ZAXID.NET