ПОЧУТИ ГЕНІЯ...

Кожний народ має своїх охоронців. Необхідно тільки назвати два або три, або чотири імені, і їхній зірковий світ скаже, що цей народ не помре і душа його дієва і благородна.

Хто хоче сказати Еллада, той скаже Гомер і Есхіл, Геракліт і Платон. Хто скаже Данте, Леонардо, Рафаель, Мікеланджело, на того погляне не тільки золото і блакить італійської мрії, але і вся громадянська міць Італії.

Кальдерон і Сервантес, Греко і Веласкес охороняють віками Іспанію набагато надійніше, ніж її охороняли війська всіх іспанських королів. 

Генії-охоронці України — Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський, Л. Українка — власне наші славетні класики, які, як ніхто, усвідомлювали історичну значність своєї праці для зневоленої України.  Т.Шевченка залишив свій геніальний слід на нашій землі, який потомки ще і досі не спромоглися до кінця прочитати і наслідувати, тупцюючи біля підніжжя його Голгофи. Адже, хто читав Шевченка і здібний відчувати і мислити, той знає, що після прочитання його поезії людська душа бачить нові обриси в старих предметах і совість набуває ту гостроту, яка виникає у вперто відточуванім лезі. Тарас Шевченко з бігом часу став у нас поетом, пошана до якого перетворилася на всенаціональну. «Це він помітно перетворив і далі перетворює український народ на політично й національно дозрілу націю, це він дав усім національну і політичну ідеологію», — писав Іван Огієнко.

Саме Шевченкові дісталася найбільша слава і це справедливо. У якійсь мірі він навіть сильніший від своїх європейських ровесників, тому, що він не тільки письменник, а геніального розмаху людина. Кожний його вірш, поема, кожна його сторінка є новий крок його знудьгованої душі за новим.

Поезія Т. Шевченка на зорі нової епохи і ювілею має не просто бути почута навіть лінивим слухом, не тільки народом України, його благими серцями, але і нинішніми можновладцями.  

«Він був сином мужика, і став володарем в царстві духа, він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури… Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори» — пророче писав І. Франко.

Очевидно, що «крига скресла» і не тільки на владному Олімпі.

Президент В.Янукович нещодавно вже оголосив, що 2014 рік в Україні — буде роком Т. Шевченка. Це має стати поштовхом не тільки до шевченкознавства, але і до вивчення української мови, як важливих чинників державотворення і народостворення.

Безумовно, що з повною підставою Організація Об’єд­наних Націй з питань освіти, науки і культури — ЮНЕСКО — теж прийме рішення про відзначення 200-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка в усьому світі -як вшанування пам’яті славного сина українського народу, одного з великих діячів всесвітнього прогресу.

Разом з поетичним генієм Шевченко сприйняв від свого талановитого народу ще й талант художника-живописця. Віщі перо і пензель гармонійно поєдналися в його творчій індивідуальності, бо він був органічним виявленням і втіленням великої і багатогранної обдарованості народу.

Про багатьох письменників і художників, пов’язаних у своїй творчості з народом, ми говоримо: «Він поставив своє перо на службу народу». Про Шевченка так говорити мало. Не він поставив свій талант на службу народу, — це сам народ висунув його і його могутнім голосом і співом, словесно-художнім і живописним образом висловив свої одвічні соціальні і національні болі, спричинені кайданами крі­пацтва, царського свавілля, які висушували, спустошували не тільки тіло, а й душу українського народу. Сам народ нагадав про свою героїчну історію, про звитяжні змагання своїх синів і дочок у боротьбі проти татаро-турецького варварства і рабства на галерах, проти шляхетсько-ієзуїтських звірств «на палю», «пся крев», середньовічної чорної інквізиції, царських сатрапів і панської сваволі, що прагнула сплюндрувати український народ, вибити, винищити з його пам’яті навіть згадку про його самосвідомість, його мову, високу духовну культуру.

І, нарешті, його, Шевченковим словом український народ показав і показує світові свою прекрасну нев’янучу мову, з якої хижаки не випили за багато років, за багато століть «живущої крові», свою багату мову — засіб виразу дум і прагнень народу, його боротьби і страждань, зльотів творчого генія, джерела його втіхи і радощів в тій спадщині, яку народ залишив своїм прийдешнім поколінням.

Тарас Шевченко завжди прагнув братерського духовного єднання не тільки українців, але і всіх слов’ян. І чи знає сьогодні молодь саме такого Шевченка у школах, коледжах, вишах?! Адже багато чого у цьому контексті актуально і нині в Україні вже на двадцять першому році незалежності ХХІ століття, на зорі нової епохи.  Як і в першій половині ХІХ століття в умовах поглиблення розкладу і кризи кріпосницької системи і наближення панування капіталістичної, як це відбувається вже нині, після розпаду СРСР, там теж завершувався процес складання української буржуазійної нації. Він був підготовлений тоді, як і нині, усім попереднім ходом історичного розвитку, визріванням усіх тих характерних особливостей, які в своєму комплексі створюють з народності більш стійку історичну форму спільності людей — націю. Як відомо, в числі цих першорядних особливостей чи ознак таких історичних перетворень є національна мова, основою якої є жива розмовна мова народу. Здійснений Шевченком в диких умовах окупації творчий синтез української літературної мови, визнання українським народом мови Шевченка, як своєї національної літературної мови, піднесення її до рівня розвинених літературних мов світу не тільки дають підстави вважати Т.Г. Шевченка основоположником української літературної мови на широкій основі живої народної мови, тобто так званої нової української літературної мови, але також вважати його державотворцем, народотворцем, що стало громадянським подвигом Кобзаря на всі часи. Але чому ми не враховуємо нині той негатив, що відбувався і в часи дикої капіталізації за царату, і всі жахи більшовицького червоного терору. Хто за цим стоїть?

Дивує інше, що скинувши лабета більшовицької імперії і отримавши незалежність, Україна впродовж 20-ти років все ще знаходиться в полоні так званого «перехідного періоду», який почався ще з 1917 року. На тлі «дикої капіталізації» відбувається не тільки поглиблення політичної, економічної, соціальної кризи в державі, але і мовної. Відбувається стрімке розшарування суспільства по «клондайківському» сценарію на занадто багатих товстосумів і надто зубожіючу більшість українців. Адже статки олігархів подвоюються і потроюються щороку. Транші МВФ також не порятують, коли процвітає тіньова економіка і корупція в державі. У країні створюється ситуація накопичення, монополізація капіталу у верхів, які не можуть і не здатні щось змінити при таких обставинах і підходах, а низи не хочуть терпіти і миритися з цими безвідповідальними порушеннями демократичних прав. Хіба такою мріяв бачити Т. Шевченко Україну? Все це є також підґрунтям для інспірованого зсередини і зовні надуманого мовного питання в державі, зотлілі жарини якого штучно роздмуховуються і особливо перед черговими парламентськими виборами чиновницькою братією і народними обранцями, багато з яких ще і досі не опанували державну українську мову, таким чином виявляючи неповагу не тільки до неї, але і до автохтонного населення. Але це неповага і до того ж таки Шевченка, 200-річчя з дня народження якого збираються, як відомо, відзначати і на владному Олімпі і на всіх теренах України. Як можна творити закони України без знання державної мови? Як можна проводити Президентські реформи, які і так пробуксовують, без народу, який мігрує і вимирає? Мова — то є держава. І це мають нині усвідомити всі, від Президента і до пересічного українця, створюючи гідні умови для життя, а не виживання мільйонів громадян. І не тільки піаритися нашим чиновникам на телебаченні знанням деяких віршів Шевченка, навіть російськомовних, до його ювілею, перетворюючи все це в компанійщину, а зробити все без фамільярності і фарсу, щоб ця історична видатна і знаменна дата 2014 року, пов’язана з 200-літтям з дня народження великого українського поета Т.Г. Шевченка — нашого славного Кобзаря, Пророка і Прометея, державотворця, народотворця і мовотворця — стала б не тільки загальнонаціональним святом, а також дороговказом, візитівкою України на шляху інтеграції до світової спільноти.