Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
ПРАВО НА ІДЕНТИЧНІСТЬВарто підкреслити, що держава не може бути компетентною в питаннях віри. Блаженніший Митрополит Володимир Зі здобуттям Україною незалежності ми стали свідками не лише позитивних досягнень демократії: свободи слова, відродження власної історії, культури, але й руйнівних процесів в економіці, соціальній політиці та краху багатьох життєво необхідних систем розвитку сучасного суспільства. На тлі боротьби за національну свідомість в церковне життя проникла політична спекуляція патріотів-імітаторів, національна ворожнеча агресивних та хворих людей, ненависть фашистів, діяльність яких і стала підвалиною багатьох розкольницьких рухів, навколоцерковних об’єднань та братств. Не виправдовуючись та нікого не засуджуючи, треба лише зазначити, що у багатьох християнських громадах питання політичної боротьби стали першочерговими. Не треба проводити соціологічних досліджень, щоб з’ясувати, що питання мови, нації, політичної доцільності, геополітичних стратегій більше цікавлять людей, ніж питання Євангелія, Євхаристії, богослов’я, молитви та духовного зростання. А це, з точки зору самої Церкви, свідчить лише про одне, що християни, до речі, різних конфесій, відступивши від Христа, вклонилися Кесарю, тобто гріховному світові з його інтересами, пороками та звабленнями. Господь, не залишаючи людини, закликає її на шлях навернення до Істини, говорячи словами святого апостола Павла: «До чужого ярма не впрягайтесь з невірними; бо що спільного між праведністю та беззаконням, або яка спільність у світла з темрявою? Яка згода в Христа з белійяаром? Або яка частка вірного з невірним? Або яка згода поміж Божим храмом та ідолами? Бо ви храм Бога Живого, як Бог прорік: Поселюсь серед них і ходитиму, і буду їм Богом, а вони будуть народом Моїм! Вийдіть тому з-поміж них та й відлучіться, каже Господь, і не торкайтесь нечистого, і Я вас прийму, і буду Я вам за Отця, а ви за синів і дочок Мені будете, говорить Господь Вседержитель! (2 Кор. 6:14-18). Ця богословська проблема ще не всіма осмислена, але вона має велике значення у формуванні основ християнської місії у сучасному світі. Підвищення якості богословської освіти, укоріненість у животворящій Традиції Церкви, зокрема в літургійній, вимагає іншого ставлення до проблем суспільства. Шлях конфесійної злагоди починається із занурення у власну релігійну традицію. З вивчення основ віри, молитви та богослужіння. Не маючи твердих богословських переконань, людина може легко стати жертвою чергової маніпуляції та омани. Нерідко вчорашні атеїсти, будівники «світлого майбутнього комунізму», перефарбувавшись, ставши зрадниками власної ідеології, почепивши собі на груді тризуба, починають галасливо проповідувати «Україну для українців». Ще вчора вони цілували чоботи Сталіну, а вже сьогодні не зникають з панахид та поминальних служб за жертвами українського Голодомору. Такі люди являють суспільству приклади підлої підміни моралі та політичної облуди. Споглядаючи соціальне зубожіння українського сьогодення, моральну зневіру, кримінал та корупцію, доречно згадати слова російського філософа Олександра Зинов’єва: «Змінюючи умови свого життя, люди позбавляються від одних тиранів одного роду, але з необхідністю підпадають під владу інших тиранів, ще більш суворих та жорстоких». Про перевертнів, зрадників, кон’юнктурників чудово, образно та яскраво пише український письменник, відомий журналіст Віталій Коротич, цитуючи роздуми перекладача Наума Коржавіна про одного поета: «Він — повноцінний продукт епохи, бо завжди з націоналістами — запеклий націоналіст, з комуністами — комуніст, з антисемітами — антисеміт, а з євреями — єврей, і найприкріше, що кожного разу він щирий». Звичайно, кожна людина має право змінювати власні політичні погляди та переконання. Християнина обурює лише одне, коли людина атеїстичних поглядів намагається розмірковувати над християнськими цінностями, вказувати парафіянам, священикам як їм жити згідно Закону Божого, що проповідувати у храмі, якою мовою звершувати богослужіння, як виховувати своїх власних дітей, які богословські книжки читати та за кого молитися. Наприклад, я можу не поділяти поглядів комуністів, але з повагою ставлюся до ідеологічного вибору людини, бо вона сама визначає для себе ідеологію та політичну належність, але оспівувати зрадництво, пристосуванство, лицемірство, брехню, насильство, ворожнечу не можна з моральної точки зору. Щоб знайти реальні шляхи досягнення релігійно-конфесійної злагоди в українському суспільстві, треба спочатку визнати, що Україна розділена мовно, релігійно, ментально і навіть цивілізаційно. Розподіл України на два світи — це реальність, яку можна, звичайно заперечувати на рівні ідеалістичних концепцій та передвиборчих гасел політичних партій. Але, насправді, заперечувати ці суперечності — «це так само, як заперечувати, що сонце сходить на Сході й заходить на Заході», — розмірковує видатний український історик Ярослав Грицак. Визнаючи проблеми, осмислюючи унікальність української історії, знаходячи суспільні компромісні рішення, цінуючи різні точки зору на історію та релігію, враховуючи культурний та релігійний плюралізм, поважаючи один одного, можна іти шляхом злагоди та консолідації. Сьогодні українському суспільству, як ніколи, необхідні справжні демократичні цінності: свобода слова, плюралізм, громадська самоорганізація, консолідація громадянського суспільства, пошук політичної злагоди та соціального порозуміння. У випадках примусового «перевиховання нації» у дусі «колективної свідомості», або у процесі формування так званої «титульної нації» за вказівками тоталітарних режимів, ми завжди будемо свідками приниження, образ, ворожнечі та нескінченної боротьби, аж до пролиття крові. Православна Церква у офіційному документі «Основи вчення Руської Православної Церкви про гідність, свободу і права людини» вчить, що «дар свободи вибору пізнається людиною, насамперед, у можливості обирати світоглядні орієнтири свого життя». Православний християнин, так само як і греко-католик, римо-католик, протестант не буде смиренно вислуховувати вказівки атеїста чи чергового політичного діяча, за кого їм молитися і куди їм їздити у «паломництво»: у Москву, Вашингтон чи Ватикан. Вони живуть на рідній землі, однаково сплачують податки у державну казну і мають таке саме право, як і всі інші громадяни держави, сповідувати свою віру і вільно висловлювати свої переконання. Ніхто не в праві дорікати їм за те, що вони моляться за здоров’я Святішого Отця Бенедикта чи Святішого Патріарха Кирила. Немає сенсу на догоду виконання букви закону Конституції, яку кожного разу для себе переписують олігархічні групи, заради політичного фарисейства замовчувати реальні проблеми українського суспільства. Сьогодні у нашому соціумі є різні погляди на релігію, історію, культуру, мовні питання, а, головне, різні підходи та прагнення суспільних сил та громадських об’єднань до вирішення цих проблем. Духовна єдність народу не означає стирання культурних, мовних та релігійних особливостей. Різноманіття духовних векторів розвитку лише збагачує внутрішній світ людини. Святий апостол Павло підкреслює: «Усе досліджуючи, тримайтеся доброго! Стережіться лихого в усякому вигляді!» (1 Сол. 5:21-22). Тому вирішити болісні питання, які роз’єднують наше суспільство, можна лише на рівні справжнього діалогу, який, за словом Всесвятішого Вселенського Патріарха Варфоломія, є «ключовою категорією сучасного богослов’я». Не можна піддаватися патріотам-імітаторам — національно-свідомому «істеблішменту», який вже більше двадцяти останніх років спекулює на питаннях мови богослужіння, «християнського націоналізму» та «відданості» Церкви національній ідеї. Якщо людина народилася на теренах рідної України, отримавши не від «совєтської влади», а від Творця свою материнську мову, — це не позбавляє її права бути патріотом рідної Батьківщини. Патріотизм розкривається на рівні соціальної дії, а не спрощеної демагогії. Сьогодні існує багато православних християн, які розмовляють різними мовами, але вони живуть на теренах рідної України, яка була завжди православною, і займають активну життєву позицію. Такі християни не хочуть відчувати себе п’ятою колоною інших держав. Кожний православний християнин в Україні хоче жити на рідній землі, як і його пращури — зокрема славетні українські козаки, які славили Бога у стінах рідної Православної Церкви. Виникає єдине запитання: чому ми згадуємо про Конституцію, коли розмірковуємо про єдину державну мову та власні обов’язки? Чому ми не кажемо, що у Конституції України записано про права на працю, безкоштовну освіту, лікування? Чи ми насправді можемо тільки мовчки виконувати волю інших, а у народу є виключно обов’язки перед державою та владою? Невже ми можемо лише споглядати, як наші так звані політичні «еліти», до речі, різних партій, блоків та «кольорів», «дерибанять» рідну державу, розпилюють бюджет, а бідному, знедоленому народу на Донбасі чи на Західній Україні, залишають лише демагогічну балаканину про мову, націю, культуру та релігію? Складається таке враження, що нашому народу дозволено лише сперечатися, ображати один одного, скаржитися, але не реально краще жити та діяти. Здається, що ні в якому разі нам не дозволено питати про свої права, дозволено лише — етатизм та «сталінське тремтіння» перед владою й грошима. Олігархічні, кримінальні та політичні «еліти» їдять хліб українського народу, а самому народу дають лише голу ідеологічну кістку мови, нації, національної ідеї, патріотизму та майбутньої, здебільшого нездійсненої, «євроінтеграції». У такому напрямку чи руслі суспільного обговорення болісних питань ми ніколи не дійдемо до порозуміння та злагоди. Єдиний дієвий шлях до конфесійної злагоди в Україні — право самих конфесій на власну історію, мову, традицію та богослов’я. Втручання політиків у питання церковної єдності — це крок до чергового розколу, ворожнечі та протистояння. На думку Ярослава Грицака, є лише дві незмінні цінності — «власна ідентичність та власна безпека». Доки представники єдиної української політичної нації (громадяни однієї держави) — православний християнин, протестант та греко-католик будуть чути від інших «національно свідомих» громадян звинувачення на свою адресу у зраді України на користь Москви, Брюсселю чи Ватикану, в нас не буде ніякого єдиного державотворчого проекту. Тому що кожний християнин має право на власну релігійну ідентичність та духовну безпеку. Суспільна злагода завжди тримається питань соціальної справедливості, гідності, поваги людини, її свободи та права іншого мати іншу точку зору на різні питання людського буття. Підвбиваючи підсумки, зосередимо увагу на роздумах професора Миколи Головатого: «В умовах соціальної, економічної нестабільності в Україні реальними шляхами до конструктивного соціального діалогу є порозуміння, толерантність, компроміс, консенсус, соціальне й політичне, суспільне партнерство, які разом спроможні забезпечити конструктивізм у розбудові демократичного українського суспільства». Сучасна наука, зокрема історія, філософія і соціологія, повинні зректися вузького націоналістичного тоталітаризму чи державного етатизму, бо пріоритетом усіх Церков, конфесій та деномінацій, усіх громадських організацій, свідомих громадян є формування громадянського суспільства, соціальної злагоди, розбудова могутньої і щасливої Української Держави у світовому просторі.
Протоієрей |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |