НОТАТКИ НА МАРГІНЕСІ ТРАГЕДІЇ

Застерігаємо: це саме нотатки, а не повноцінна версія трагічних подій 70-річної давнини. Коротка, бо всього тримісячна історія молодіжного опору у період гітлерівської окупації шахтарського міста Краснодону майже одразу породила таку кількість суперечливих думок, чуток, легенд та офіційних міфів, до творення яких доклали зусиль не лише безпосередні очевидці і дехто з учасників, а й найвищі особи СРСР, що і з роками продовжує залишатися вкритою горезвісними «чорними плямами». Нашим же знанням про краснодонську трагедію  ми і досі  завдячуємо переважно роману Олександра Фадєєва «Молода гвардія», з котрим у школі починали знайомитись у першому класі і закінчували в десятому.

Наші нотатки лише фіксують те, що з різних причин опинилося поза увагою як серйозних дослідників, так і пересічних сучасників і нащадків.

* * *

До початку Великої Війни Краснодон прожив у статусі міста неповні три роки. Його найстаріша складова — засноване ще у другій половині ХVШ сторіччя українське село Катеринодон, назване на честь тодішньої цариці. В 1918-му свідомий пролетаріат із навколишніх шахтарських селищ перейменував у дусі часу цей населений пункт на Краснодон. Кажуть, людина, котра зрікається даного їй при народженні імені, ризикує своїм майбутнім. А міста і села?

* * *

Німці увійшли до Краснодону 20 липня 1942-го року. За офіційною версією — комсомольська організація «Молода гвардія» провела установче засідання два місяці потому. Ну як же можна без установчого засідання, протоколу, президії, лічильної комісії? Що було поштовхом у прямому розумінні взятися до зброї після двох місяців вичікування та пасивного опору? Знову ж таки, за офіційною легендою — страта шахтарів, котрі підірвали свої шахти перед самим вторгненням гітлерівців. Хоча документи стверджують: розстріли відбулися чи не в перші ж дні окупації. Добровільні помічнички постаралися.

* * *

Напевне, жодна під­піль­на організація з тих, що діяли в роки війни на окупованих територіях СРСР, не зазнавала таких масштабних перевірок найвищого рангу, як «Молода гвардія». Вже ранньої весни 1943-го року, що називається, по гарячим слідам до Краснодону прибула спеціальна комісія ЦК ВЛКСМ, яку очолював чомусь полковник НКВС Торіцин. Він же допитував вцілілих членів організації та батьків загиблих юнаків і дівчат через сім років. Але вже як член спеціальної комісії ЦК ВКП(б). За спогадами Георгія Арутюнянца, одного з наймолодших молодогвардійців, саме Торіцин вимовив легендарну фразу: «Розповідайте не те, що ви пам’ятаєте, а так, як написано у Фадєєва». Коментарі зайві.

Саме ця комісія 1950-го року віднайшла (!!!) сліди існування у Краснодоні крім комсомольського (бо іншого і не могло бути!), ще й партійного підпілля на чолі з Пилипом Лютиковим. Надзвичайно цікава особа. Член КПБУ з 1924-го року (ленінський призов), один із перших в СРСР кавалерів Ордена Трудового Червоного Прапора, один із небагатьох, хто мав звання Героя Праці. Характерно, що окупантів аж ніяк не збентежили ні лютиковський партквиток, ані його ордени і звання. Він спокійно зареєструвався на біржі праці і одержав престижну, як зараз кажуть, роботу. Розстріляний у останні дні окупації. Начебто за роботу в комуністичному підпіллі. Але чому це з’ясувалось аж через сім років?

* * *

Слово «зрада» наче розкидане по всій короткій історії «Молодої гвардії». Любов Шевцова — член штабу організації. В перший рік війни закінчила спеціальні курси радистів спецназу розвідки НКВС. Вона мала після появи німців вийти на зв’язок із законспірованим резидентом — керівником групи. Та коли Шевцова прибула на явку, то з’ясувалося, що отой резидент знищив коди та рацію і кудись зник. Цікаво — чи шукали товариші чекісти свого колегу з такою ж наполегливістю, як вони доскіпувалися до зради серед молодогвардійців? За обґрунтованими даними поява Шевцової на проваленій явці була зафіксована гітлерівським Абвером, котрий узяв її під секретний нагляд. Дівчину заарештували в числі перших, а стратили після жорстоких тортур останньою. «Тубільну» поліцію і гестапо не цікавила діяльність Шевцової у «Молодій гвардії». У неї вимагали видати коди і рацію. Звісно ж, для так званої радіогри розвідок.

У романі Фадєєва проскакує ще один епізодичний персонаж на прізвище Шульга. Такий собі незламний комуніст-підпільник. Насправ­ді ж його прототип — на прі­звище Нудьга — був залишений у Краснодоні, аби організовувати опір фашистам. Проте Шульга-Нудьга одразу «ліг на дно» і законспірувався так надійно, що його не змогли знайти ні свої, ані гітлерівці. Він виринув лише після визволення Краснодону. За це дезертирство чомусь не постраждав. Наприкінці 1945-го року тов. Нудьгу відрядили до Західної України створювати колгоспи. Там його віднайшла кара за його гріхи у вигляді кулі снайпера УПА.

* * *

Серйозні науковці не відсьогодні чітко визнали існування двох «Молодих гвардій» у Краснодоні. Перша — це реальний молодіжний рух опору, друга — та організація, котра насправді існувала лише в романі Фадєєва і кіноверсії Герасимова. Саме вона була визнана офіційною, канонічною, такою, що не підлягає перегляду і навіть легкому сумніву. Пригадайте слова полковника НКВС: «… не так, як пам’ятаєте, а так, як написав Фадєєв». Хоча і з цим міфом усе не так просто, як бадьоро пописують зараз усякі там дулєрайни з колишніх ворожих, а нині демократичних «голосів».

Спочатку влітку 1943-го року Фадєєв начебто написав газетний нарис. А в 1946-му — повноцінний роман. Нарис і справді з’явився у «Комсомольской правде» в 1943-му. Але Фадєєв не мав до нього ніякого відношення. Бо авторами розповіді були два фронтові кореспонденти газети — наш земляк із Дніпропетровська Володимир Лясковський та його колега Михайло Котов. У 1944-му році вони ж видали документальний роман про молодогвардійців — «Серця сміливих». А далі книжка Лясковського і Котова втрапили до рук самого тов. Сталіна. Він проглянув її і віддав розпорядження, що це треба увічнити, і, звісно, написати про «Молоду гвардію» велику книжку. Але Лясковський і Котов — це несолідно, бо хто їх там знає. А от товариш Фадєєв, генеральний секретар Спілки письменників СРСР — то відповідна фігура. Так йому і передайте.

Взагалі в роки війни, яку фронтовий кореспондент Лясковський пройшов з першого до останнього дня, його знав кожен читач «Комсомолки». Тут варто наголосити на іншому: Фадєєв не тільки не запросив бодай про людське око Лясковського і Котова у співавтори, а й навіть спасибі їм не сказав. Тобто — з благословення більшовицького вождя об авторське право нахабно витерли ноги. І хто? Сам голова Спілки радянських письменників. Мало того — обом справжнім авторам звеліли віддати Фадєєву всі робочі матеріали по цій справі, а саму книгу вилучили і знищили.

Доля все розставила на свої місця. Фадєєв покінчив з собою в 55 років, попередньо спившись на пси, а Лясковський дожив майже до 90, працюючи до останнього дня.

* * *

Як існує дві «Молоді гвардії» — організації, так існує і дві книги Фадєєва. Перша — 1946-го року видання — розширений плагіат з твору  Лясковського і Котова. Те, що туди дописав генсек Спілки письменників, потягло за собою нові трагедії і понівечені людські долі. Адже він зробив зрадником не лише члена штабу Третякевича, прозоро замаскованого під псевдонімом Стахович, а й Богу духу винну дівчинку-підлітка Лядську. І хоча сам Фадєєв виправдовувався згодом, що йому «просто сподобалося це прізвище», товариші на взірець полковника Торіцина сприйняли вільний політ письменницької фантазії як вказівку до дії. Фактично все своє наступне життя Лядська провела у в’язницях МДБ, ГУЛАГу та на спецпоселеннях. Реабілітували її незадовго до смерті. Дочка Лядської була народним депутатом Верховної Ради того скликання, що проголосила відродження незалежності України.

Однак перше видання книги Фадєєва мало надзвичайний успіх не лише в СРСР, а й за кордоном. Провідний радянський кінорежисер Сергій Герасимов оперативно поставив силами студентів ВДІКу спектакль за романом, а в 1948-му — зняв двосерійний художній фільм «Молода гвардія». І раптом тов. Сталіна прорвало! Серед ночі (саме так!) скликають позачергове засідання політбюро ЦК ВКП(б), привозять Герасимова, чекають ще дві години, доки віднайдуть Фадєєва, не знаходять і влаштовують не просто «розбір польотів», а фактичне засідання трибуналу по справі ворогів народу Фадєєва і Герасимова — за їхню усвідомлено наклепницьку антирадянську діяльність.

Що сталося? Передали куті меду? Ні, недостатньо старанно «відредагували» першооснову: книгу Лясковського і Котова. А відтак не приховали усієї правди. Першої — рух опору у Краснодоні був суто молодіжний, базувався на благородному романтичному пориві молоді до боротьби і самопожертви. Ніякого партійного керівництва підпіллям не існувало хоча б тому, що ОФІЦІЙНО визначені для цього товариші або залягли на дно, або працювали на окупантів, або ж, як той резидент НКВС, здали свої структури гітлерівцям.

Сталін виходив із себе: це шкідлива книга! З комсомольців зробили махновців! Хіба можна на окупованій території чинити опір ворогу без партійного керівництва? Не можна.

Вождь навіть не помітив двозначності свого твердження. Бо виходило, що, перш ніж справжньому патріоту боротися за свободу батьківщини, він мусить обов’язково розшукати партійне керівництво і заручитися його дозволом? Якою проблемою це було у тому ж Краснодоні — див. вище.

Друга претензія Сталіна стосувалася правдивого показу у фільмі повного безладу під час евакуації влітку 1942-го року з території Ворошиловградської області. Що було, то було. Герасимов тут виявився чесним художником, але… товаришу Сталіну, виявляється, доповіли, що все відбувалося організовано. І навіть — цитуємо тов. Сталіна — корів вивозили у комфортабельних вагонах.

* * *

Першу версію книги і фільму в 1949-му році заборонили і зажадали ґрунтовно переробити шляхом — цитуємо — «…підсилення показу керівної ролі комуністичної партії більшовиків у Краснодонському підпіллі». Герасимов упорався за три місяці: щось довідзняв, щось підкоротив. Фадєєв вимучував нову редакцію роману чотири роки! Ну що ж, творити — не красти.

* * *

Слідчі військової прокуратури ще навесні-влітку 1943-го року, незалежно від уже згаданої комісії ЦК ВЛКСМ-НКВС встановили імена людей, котрі зрадили Краснодонське підпілля. Їх судили відкритим засіданням трибуналу у Краснодоні. Фадєєв мав у розпорядженні всі матеріали по слідству. І повністю проігнорував їх у своєму романі.

Перший сигнал про організацію поліція одержала від свого агента на прізвище… Фадєєв. Ну, тут усе зрозуміло. Наступний донос зі списком керівництва та активу «Молодої гвардії» подав Почепцов, один із членів організації. За порадою свого дядька Громова (не родича, а однофамільця Уляни Громової). Вів слідство і особисто катував заарештованих, більшість із яких складали фактично підлітки, колишній радянський активіст і дописувач у партійну пресу Кулєшов. На суді Громов та Кулєшов викручувалися, звалювали все на німців, благали зберегти життя і послати їх у штрафний батальйон. Щодо Почепцова, то він, несподівано для всіх, сказав у останньому слові: «Клятва молодогвардійців, яку я давав, передбачає за зраду товаришів єдине покарання — смерть. Прошу вчинити зі мною у відповідності з цією клятвою. Навіть якщо раптом ви не засудите мене до страти, я розіб’ю голову об стінку камери».

Усіх трьох розстріляли публічно 19 вересня 1943-го року. Опис страти жахає і сьогодні: величезний натовп краснодонців, як тільки від­звучав залп, змів охорону і дослівно розірвав на шматки трупи зрадників. От тіль­ки… де була ця лють, коли молодогвардійців живцем кидали у шурф шахти?

* * *

В роки Великої Війни Героями Радянського Союзу стали двадцять краснодонців. Шість із них — молодогвардійці. Вражаюча кількість для порівняно невеликого міста.

Але є ще одне співвідношення, яке, м’яко кажучи, не дуже люблять наводити у своїх публікаціях дослідники. Гітлерівська окупація Краснодону тривала півроку. Власне німецький гарнізон складав усього 17 військовослужбовців. Переважно з тилової служби. Натомість до місцевої поліції вписалося абсолютно добровільно, без примусу понад 400 місцевих жителів. Цілий батальйон.

* * *

Одна з таємниць «Молодої гвардії» — що насправді сталося з підпільником Анатолієм Ковальовим після його неймовірної втечі з місця страти. Офіційна версія устами Фадєєва виглядає так: якийсь час переховувався у знайомих, а коли прийшли свої — зник без вісті.

На думку частини молодогвардійців та їхніх батьків, до подальшої долі Анатолія причетний отой самий полковник НКВС Торіцин. Він прискіпливо і неодноразово допитував і родичів підпільника, і вцілілих членів організації — і тоді, у 1943-му році, і в 1949-50-му. Серед прямих учасників тих подій побутувала думка, що Торіцин згноїв Анатолія Ковальова в ГУЛАГу, бо той відмовився засвідчувати офіційну версію історії Краснодонського підпілля, зокрема факт зради з боку Третякевича.

Є ще одне припущення — жахливе. У першій половині 70-х років, коли у зв’язку з реабілітацією Третякевича та частковим переглядом офіційної легенди підвищився інтерес громадськості і преси до цієї проблеми, у ростовській міській газеті з’явилася інформація про таємничого пацієнта військового шпиталю для інвалідів Великої Вітчизняної війни. Він начебто пролежав сліпим і майже повністю паралізованим багато років. На запитання лікарів не реагував і не відповідав. Лише часом, як у маренні, повторював: «Я Анатолій Ковальов із «Молодої гвардії». За межі Ростова ця інформація не вийшла.

* * *

У 1972-му році один із наших земляків, народжений на Поділлі провідний радянський письменник Анатолій Алексін написав п’єсу про останні трагічні дні життя молодогвардійців. Він спробував розглянути ці події з точки зору причин, що спонукають одних людей, навіть таких юних, як краснодонські підпільники, до найвищих виявів мужності і самопожертви, а інших підштовхують до тупої і підлої зради. Але за радянських часів серед офіційних ідеологів і літературних критиків саме такий погляд на те, що було у Краснодоні (і хіба тільки у Краснодоні?) відгуку і схвалення не знайшов.

В.Н.