ПРОРОК І БАТЬКІВЩИНА

В квітні 2012 р. виповнюється 130 років від дня народження видатного мислителя і політика, одного з фундаторів національного консерватизму — В’ячеслава Липинського.

Дослідники намагалися більш точно визначити особистість Липинського і його світогляд, духовний вплив, порівнюючи його і з Д.Донцовим, і з М.Грушевським, і з І.Франком та іншими знаковими постатями вітчизняної історії. Але оригінальний історіограф, видатний соціолог, непересічний політик і самобутній філософ навряд чи надається  однобічному визначенню.

Вивчення творчої спадщини В.К.Липинського тривалий час відбувалося за кордоном і здійснювалося науковцями і громадсько-політичними діячами української діаспори, котрі в основному працювали в Канаді і США. Серед останніх розробок, присвячених В.К.Липинському, слід відзначити опубліковане в 2003 році Східноєвропейським дослідницьким інститутом ім. В.К.Липинського (США) повне зібрання його творів, а також наукових студій його ідейно-теоретичної спадщини, підготовлених під керівництвом Я.Пеленського. Спільні американсько-українські дослідження архівів і творів В.Липинського були започатковані із здобуттям Україною незалежності.  В 1994 році було опубліковано спільну колективну роботу американських і вітчизняних дослідників. В її написанні взяли участь львівські науковці Я.Грицак, Я.Дашкевич, а також Є.Сверстюк. В 1998 році Волинський інститут ім. В.Липинського МАУП започаткував проведення щорічних Читань пам’яті В.Липинського.

У ХХІ столітті ідеї національного державотворення у працях В.Липинського і сучасний політологічний процес в Україні розглядаються в публікаціях професора М.Ф.Головатого. Особливості становлення політичної еліти та її легітимність аналізуються в роботах доцентів О.П.Самойленко і Є.П.Юрійчук. Роль релі­гії в концепції людини В.К.Липинського дослідив польський науковець з Хелма Є.Вілковський. Проблему взаємозв’язку світського і церковного досліджує протоієрей і капелан Волинського інституту ім. В.Липинського МАУП  В.Михалевич.

Майже щодня політичні події новітньої історії Україні стають підтвердженням багатьох передбачень і пересторог Липинського. Здобуття Україною незалежності співпало у часі з переходом до постмодерну з властивими йому морально-політичним нігілізмом, деконструктивізмом і глобалізацією. В Україні кризові явища були посилені особливостями історичного розвитку і менталітету. Про те, що ці особливості відразу вийдуть на поверхню суспільно-політичного життя українства на початку нового етапу державотворення, неодноразово попереджав у своїх прогнозах Липинський. Йдеться насамперед про малоросійське хамство, помножене на космополітичне жлобство, обтяжене лакейством перед страсбурзькими енциклопедистами, і все це вкупі поставлене під інтеграл до невпізнання здеформованої неоліберальної демократії.

 Не зрозумівши ідей Липинського і його гострого болю за Україну й українство, ми не усвідомимо проблем і колізій нашого часу.  Слід взяти до уваги, що заповітною його мрією було: «всупереч практичним резонам і віянням часу живити віру і той ідеалізм, що дає надмір життєвих сил і відкриває простір духові». Історична спадщина Липинського працює за нових умов навіть більш продуктивно і тому історично вона істинна: такими є його ідеї про роль релігії і Церкви як духовної сили суспільства, про значення вічних, загальнолюдських законів творчої громадської моралі; про консервативні ідеали лицарського благородства і шляхетності; про деструктивну роль отаманства і ліберального демократизму в нашій історії; про те, що «активна меншість», а не пасивна більшість «творить нації і держави» тощо.

Вже за життя Липинського його ідеї і прогнози оцінювалися сучасниками як утопічні та нездійснені мрії. Але, на відміну від його критиків, Липинському було властиве відчуття не тільки наявної реальності, а й бачення перспективних можливостей розгортання цієї реальності. У своїй творчості він прагнув звільнитися від умовностей повсякденності і творити за законами можливості, долаючи потворний зовнішній світ, підносячись над ним і виходячи за його межі в «інший стан». Тому не можна погодитись з твердженнями деяких дослідників Липинського про те, що він «загіпнотизований видивом минувшини, забуває, що історія не повторюється», і що його  ідеї  «не стали історично-перспективними» за винятком бачення релігії і територіального патріотизму. Так історія буквально не повторюється, проте її голоси тільки те й роблять, що перегукуються. В цьому сенсі ідеї Липинського постають вельми спорідненими з творчими візіями Ніцше про «вічне повернення». Як влучно зауважив Є.Сверстюк, «з готовністю бути побитий камінням він (В.Липинський -В.С.) твердо виголошував свої правди, йдучи проти вівтарів і течій часу».

Причини наших сучасних негараздів Липинський визначив дуже точно: це, по-перше — «егоїстично-матеріалістична темрява, яка застить нам шлях до вищих цінностей»;

по-друге -”ніким і нічим не обуздане хамство»;

по-третє — «необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральний авторитет і реальній силі продукції та меча, а на гешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша»;

по-четверте — змагання за отаманство, історично і ментально властиве українству, де «замість характерів — доколінний шлик; замість сталої ідеї — щодня інший настрій; зброєю — демагогія і брехня; мотивом — злоба, зажерливість і пиха; тактикою — зрада, а суттю — порожнеча, пуста поза»;

по-п’яте — схильність до неорганізованості, непослуху, який за визначенням Ніцше є «доблестю раба», домінування «інтересів хаотичних «партійних» сполук... над інтересами держави», нахилом «до індивідуалізму та анархії»;

по-шосте — оптимістичні ілюзії відносно «соціалістичного, націоналістичного, демократичного чи ще якогось «земного раю», поєднані із зажерливими егоїстичними інстинктами»;

Україна не може об’єд­натись «ненавистю до Москви або Польщи, бо ненависть до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Поль­щі зажене її в Москву, а ненависть до обох одночасно — в петлю самогубця або дім для божевільних».

Не «в загіпнотизованій якоюсь ненавистю банді» знаходить свій вираз сила державотворення, образно представлена у Липинського біблійним Яфетом, а в територіальному патріотизмі, опертому «на любові до своїх земляків», на духовні вартості — віру в Бога, послух Його Законам, вірність кращим історичним традиціям лицарства, твердість, силу волі, дисципліну, шляхетність.

Липинський чітко розмежовує територіальний і  політичний патріотизм від екстериторіального і віросповідного шовінізму.  На його думку, бути патріотом України означає докладати всіх зусиль для створення оптимальних умов для людського, державного і політичного співжиття людей, що живуть на нашій землі, щоб було честю носити ім’я Українця, а «не мріяти про витоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків» чи практикувати псевдонаціоналістичну «моду лавочників» із запозиченим від нащадків хазар гаслом «свій до свого по своє». Саме такого роду «націоналізм» в сучасних умовах служить прикриттям для фактичної бездуховності і безрелігійності, а то й політичної деструктивності. Серед характерних рис, властивих «екстериторіальному шовінізму», Липинський називає «політичне руїнництво, зрадництво, хитрість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар’єризм, здеклясованість». З елементів, наділених такою і подібною соціально-психологічною характеристикою, складається базис для поширення новочасного, постмодерного хамства, яке «не розуміє і повік не зрозуміє.., що таке вірність і шляхетність — в будові нової Держави, в творенню Української Влади», що «Україна — це щось таке, що я маю шанувати, любити і слухати, а не щось, чим я можу бити, скидати і себе вивищувати? Щось спільного всім на цій землі, а не власність монопольна моя і моєї банди?». Саме з цього політичного і морального (чи краще сказати — аморального) смітника Глобальний предиктор змушує нас обирати керманичів держави десь між «братвою» і постколгоспними селюками. На його замовлення Rand Corporation розробила доктрину «керованого хаосу», сутність якої полягає у формуванні шляхом проведення «екзистенціальних революцій» зон «керованої нестабільності». Провідною ідеєю є апологія моменту «прямої дії» вільно тоталізованої революційної групи. Охоплена усвідомленням небезпеки і через брак часу позбавлена розсудливої аналітики поточної ситуації, не розмірковуючи про можливі майбутні наслідки, група «тоталізується» навколо стихійно висунутих вождів і намагається досягнути чогось об’єктивно неможливого. В результаті виникає стан «політично оформленої оргії, колективно впорядкованого екстазу». Соціальна несправедливість, злидні, насильство проголошуються доброчесними явищами, тому що вони спричиняють кризу і породжують революційну боротьбу. «Акт прямої дії» перетворює гасла і програми боротьби на театралізовані атрибути, на своєрідний різновид карнавальної символіки. Періодичне проведення подібних «кольорових революцій» дозволяє утримувати ту чи іншу країну в стані, коли правлячі еліти повністю чи частково втрачають контроль над ситуацію і змушені звертатися до міжнародного посередництва за допомогою і підтримкою. В творах Липинського знаходимо приклад подібного звертання галичан, «які їздять до Варшави просити помочі проти місцевих галицьких «поляків».  

Розробники з Rand Corporation радять призначати на ключові посади некомпетентних осіб, одночасно звільняючи професіоналів, особливо від керівництва силовими структурами. Пропонується також прищеплювати і культивувати в таким чином створеній «еліті» жадобу до влади як до засобу облаштування власного благополуччя. Комплекс даних заходів, як зазначає професор М.Сенченко, посилює залежність «еліти» від Глобального предиктора, усуваючи її від концептуальної влади».  Порожні знаки політичної суверенності за умов рабської економічної та ідеологічної залежності від Заходу — ці скляні буси, якими щедро обвиті шиї тубільних князьків — лише позірність свободи, ліберальний морок, прострочений просвітницький напій, яким пригощають нас ті, хто давно вже таємно перейшов на зовсім інші рейки. Глобальна автократія намагається побудувати «натовпно-елітарне світове місто», в якому немає місця ані для народів, ані для національних культур. Народи витісняються «трайбалізованими масами», а самобутні культури нівелюються трансполітичним і транссексуальним маскультом. Маса доби постмодернізму сповідує натуралізм, що у соціальних і статевих питаннях безпосередньо кореспондується до первісних інстинктів. Знову під машкарою особистої конкурентної боротьби і спортивних змагань оживає призабуте гасло «panem et circenses» (“хліба і видовищ!»). Молодь привчають «жити тут і тепер», що є запереченням принципу надії. Молоді люди почувають себе здебільшого катастрофічно і катострофільно, солодкувато-гірко і відособлено, якщо вдається відвернути найгірше. Експорт секуляризованого гуманізму в моральному сенсі приводить до самотності, відчуження, самобовванства, і врешті втрати сенсу життя. Його парадоксальна вимога і гасло: «Залиште мене в спокої і не кидайте мене одного». Постмодерна генерація живе від одного дня до іншого, від канікул до канікул, від проблеми до проблеми, в приватних потрясіннях і короткочасних історіях, поривчасто, відпружено. Пошуки виходу з цього стану відбуваються або через втечу від духовно спорожненого внутрішнього життя, внутрішньої порожнечі у життя зовнішнє, громадське, шляхом обрання раціонально-зовнішнього, або через обрання ірраціонально-внутрішнього — алкоголю, наркотиків у поєднанні з різного роду сексуальними девіаціями та перверсіями. Інакше кажучи — одурманення як свідомий вибір несвідомого.

Постмодернізм пропонує вихід з «репресивних» моралі і культури у наслідуванні стилю танцюючого Діоніса. Діонісійному напряму в колах постмодерністів специфічного тлумачення надав М.Маффесолі, який представляє Діоніса не в ніцшеанському дусі надлюдини прометеївського ґатунку, а скоріше божком охоплених фізіологічним сп’янінням істот, які втратили власну ідентичність, чи богом театру абсурду, що поєднує в собі почуття драми життя із втечею в екзистенційний горизонт хаосу з гарячковим хапанням за скороминущу мить. Перетворений на бездумного пасивного споживача сучасник залишається з відчуттям пересичення маніфестацією зла в аксіологічній порожнечі. Трайбалістська (групова) спільнота  для нього ближча за сімейний затишок.

Метафора танцюючого Діоніса особливо приваблива для молоді, яка прагне у шаленстві оргій позбутися трагічної порожнечі бездуховного аморального життя. В ієрархії демонічних антицінностей особливими символами стали секс, насильство, наркотики і алкоголь. Логос і міф, інтегруючись, запроторюють людину в задзеркалля трагічного гуманізму, де час втрачає свої лінійні характеристики і обертається циклічністю, близькою до візій «вічного повернення» Ф. Ніцше і  М.Дельоза.  Часова цикліч­ність  дозволяє знову і знову все починати спочатку і не пригнічує логікою неперервного розвитку. Пароксизми поривів і розчарувань вдається легше подолати, вважаючи, що життя є мандрівкою номад по колу, в якій після нападів розпачу настане знову забуття чи сп’яніння.

Передбачаючи можли­вість подібного стану речей, Липинський зробив висновок, що «нарід без провідної верстви, сам у собі неорганізований, це ніщо інше, як тільки пасивна більшість (маса) — серед якої живе активна меншина». Липинський не наслідував «хлопоманів» зі старої «Київ­ської громади», «що то від­рікалися предківських чеснот і шляхетського походження, щоб приподобатися масі», не кланявся «в пояс на всі чотири сторони глупій і розбещеній юрбі, погорджуючись нею одночасно в душі і тільки бігаючи по неї хитрими очима: чи придбав він собі серед неї оцими поклонами популярність?». Для нього любити свій народ  означало не потурати його глупоті, хамству, ліні і стихійним, руйнівним гонам, а намагатися розвинути і зміцнити те, що в українському народі було розумного, працьовитого, творчого. Він вчився з уроків історії свого народу, черпав зі скарбниці шляхетного і благородного українства, набуваючи політичного досвіду й релігійно-філософської мудрості. Липинський писав, що Україні для успішного державотворення потрібна релігія і церква, «яка найкраще навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу використовувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадської моралі,... дасть нам любов до Бога, до правди, до ідеї і замість теперішніх, затроєних ядом зненависти і неспокою, безсилих конвульсій розуму і серця, дасть нам, на глибокій віри і любови оперту, спокійну силу духа для твердого, непохитного і послідовного творення нашого українського діла», а також консервативна сила, яка єдина, на його думку, здатна опанувати розбурхану українську стихію залізними карбами дисципліни і організації. Він неодноразово наголошував, що тільки «оця наша нова майбутня аристократія, майбутня провідна і правляча верства — оця активна меншість, а не пасивна більшість — це і єсть єдина реальна, національно і державно творча сила України». Джерелом консервативної влади має стати моральна сила, старша за саму владу, «оперта на традицію, а не фізичну силу чи бунт», на «свідомість Землі, а не Орди».

Віктор Савельєв,
завідувач кафедри фундаментальної підготовки
Прикарпатського інституту ім. М.Грушевського МАУП (м. Львів)