Рибалка знайшов меч... Святослава

В Національному заповіднику «Хортиця» представили меч X століття, який може належати комусь із дружинників князя Святослава або навіть самому Великому князю. Вчені будуть шукати докази цього, використовуючи найсучасніші методи дослідження, адже на руків’ї або на лезі можуть бути написи, тавра або навіть ім’я власника.

Меч має 94 сантиметри завдовжки і близько одного кілограма ваги — зброю було знайдено на дні Дніпра біля Хортиці 7 листопада цього року. Рибалка Сергій П’янков рибалив на північній околиці  Хортиці буквально в 600 кроках від стелли з написом «Тут знаходиться можливе місце загибелі князя Святослава». Раптом  гачок зачепився за щось важке. Рибалка зрозумів, що цей предмет не риба, але його треба конче витягнути. «Коли я побачив, що це зброя, то зрозумів всю містичність події. Коли взяв у руку цей меч, то внутрішній голос мені підказав, що це меч самого Святослава — Великого князя Київського». До рибалки посипалися численні пропозиції продати меч, але той відмовився продати реліквію і відніс меч до музею при Національному заповіднику «Хортиця». «Ця річ належить нашій історії» — сказав П’янков і передав його в руки вченому секретарю музею Сергію Татаринцеву.

Унікальність зброї, збіг місця знахідки з приблизним розташуванням місця загибелі київського князя Святослава Ігоровича, а також виявлення поблизу — в районі сучасного машинного залу Дніпрогесу — в 1928 році п’яти подібних мечів, схиляє істориків до думки про те, що даний меч є свідком і безпосереднім учасником останньої сутички Святослава з печенігами в далекому 972 році.

І цей, і згадані вище мечі були знайдені без піхов або їхніх залишків, що, на думку директора заповідника Максима Остапенка, може свідчити про бойову сутичку, в якій вони були загублені колишніми господарями.

Єдиною такою сутичкою ХХ століття біля дніпровських порогів, відомою з давньоруських літописів, була битва Святослава з печенігами.

Першим у присутності журналістів з унікального предмета зняв біле полотно і взяв у руки реставратор Національного науково-дослідного реставраційного центру України Віктор Голуб.

«Це практично цілий меч, — зазначив столичний реставратор. — Завдяки тому, що він був у воді, а не в землі, тому краще зберігся: «прочитується» його форма, художні особливості, деталі».

Максим Остапенко підтвердив чудесну історію знахідки меча: він уточнив, що меч лежав на глибині 22 метри. Гачок дивом зачепився «за елемент іржі» посередині клинка. 

«Оформлення цього меча свідчить, що це зброя найвищого рангу, — підкреслює «елітарність» клинка Максим Остапенко. — В оформленні цього меча використано, як мінімум, чотири кольорових метали — мідь, жовтий метал, який може бути низькопробним золотом або латунню, і срібло. Ця техніка оформлення була найскладніша на той час і однозначно цей предмет належить до найвищого елітарного рівня — ним володів дружинник або сам князь.

На меч ще чекає піврічна реставрація, після якої унікальну зброю виставлять перед відвідувачами Музею історії запорізького козацтва на Хортиці в оновленому вигляді.

Процес оновлення цінного артефакту, за словами Максима Остапенка, обійдеться приблизно в 25 тисяч гривень.

***

Постать Святослава Хороброго згадується в «Повісті врем’яних літ». Це цілком реальна особистість. Але життя легендарного князя оповите таємницями і міфами. Особливо це стосується обставин його загибелі.

«Повість врем’яних літ» про ці події повідомляє нам таке: «У рік 6479 [971]. …Учинивши мир із Греками, Святослав рушив у човнах до [дніпрових] порогів. І сказав йому воєвода отця його Свенельд: «Обійди, княже, [їх] на конях, бо стоять печеніги в порогах». Однак не послухав він його і рушив у човнах.

Тим часом послали переяславці до печенігів [гінців], кажучи: «Іде Святослав у Русь, узявши майна багато у греків і полон незчисленний, а з малою дружиною». Почувши ж печеніги се, заступили пороги. І прийшов Святослав до порогів, та не можна було пройти порогів, і став він зимувати у Білобережжі. І не було в них їжі, і настав голод великий, так що по півгривні [була] голова коняча. І зимував [тут] Святослав. А коли приспіла весна, пішов Святослав у пороги.

У рік 6480 [972]. Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, — окувавши череп його золотом, пили з нього. Свенельд же прийшов у Київ до Ярополка. І було всіх літ княжіння Святославового двадцять і вісім.»

Дан Берест у праці «Літописні непорозуміння» звертає увагу на низку невідповідностей в літописних оповідях, підкріплюючи свої сумніви висловлюваннями відомих дослідників. Безпосередньо Дан Берест приділяє увагу і загибелі князя Святослава. Він вважає, що визначного князя печеніги могли убити випадково, але не мали можливості перемогти у чесному бою найкраще військо того часу. І руські воїни, що прославилися своєю відвагою, не могли відати на поталу свого князя, це могло статися лише при умові повного знищення війська, що є сумнівним.

Дослідник ставить також під сумнів достовірність існування печенізького князя Курі, який більше ніде не згадується, за виключенням вставок цього імені у легенди про «печенізького князя» сучасними укладачами літопису. Не згадується Куря і серед відомих печенізьких ханів, що кочували у Подніпров’ї, зокрема В.Каргалов зазначає: «По ліву руку від Дніпра кочували в степах чотири коліна печенігів: хани — Кварципул, Сирукалпей, Вороталман, Вулацоспон; а по праву руку — Гіазизопон, Гіли, Харової, Явдиєртим» Тобто постать печенізького князя Курі є придуманою літописцем. Натомість у літописі більше ніж через сто років згадується половецький Куря під 6604 (1096) р., що пустошив коло Переяславля.

Аналогічно А.Л.Нікітін ставить під сумнів наведені в літописі обставини смерті Святослава восени 972 року і вважає їх літературною вигадкою, а не історичним фактом, як і легенду про повчальну надпис на чаші із черепа Святослава, зробленою печенізьким князем Курею. Припускає, що напад печенігів на Святослава відбувся, швидше за все, в липні або в серпні того ж 971 року між гирлом Дунаю і дніпровським «білобережжям», бо саме ця відстань шляху була вказана ще Костянтином Порфірородним, як найбільш небезпечна від печенігів.

Загибель Святослава в бою з печенігами підтверджує Лев Диякон: «Сфендослав залишив Дористол, повернув згідно договору полонених і відплив з рештою соратників, направив свій шлях на батьківщину. По дорозі їм влаштували засідку пацинаки — численне кочове плем’я, яке пожирає вошей, возить із собою житла і більшу частину життя проводить у візках. Вони перебили майже всіх [росів], вбили разом з іншими Сфендослава, так що лише деякі з величезного війська росів повернулися неушкодженими в рідні місця». З цього бачимо, що мова не йде ані про Дніпрові пороги, ані про печенізького князя Курю, а тим більше про чашу. Можемо лише стверджувати, що військо Святослава таки могло попасти у засідку, але не представляється можливим з’ясувати, де це саме сталося.

Дан Берест вважає, що оповідь про чашу з черепа вбитого Святослава могла бути запозичена з хроніки візантійсько-болгарського воєнного конфлікту. Болгарський хан Крум у відповідь на окупацію його країни Візантією підняв увесь народ і знищив військо імператора Никифора І біля Анхілоя. З черепа візантійського імператора Никифора велів зробити келих для вина.

Лев Прозоров зазначає, що виготовлення чаші з черепа ворога для ритуального напою є індоєвропейським звичаєм, відомим з часів неоліту. В руських билинах тіло обезголовленого ворога розрубується на частини та розкидається полем; голова ж або настромлюється на списа і переможно привозиться на княжий двір (або на заставу богатирську), або часто забирається в якості трофею. В останньому випадку наполегливо акцентується її схожість з посудиною для ритуального хмільного напою, «пивним казаном». Так, в деяких варіантах Олексій Попович висловлюється досить відверто:

Ой еси ты, Владимир Стольнокиевский!

Буде нет у тя нынь пивна котла —

Вот тебе Тугаринова буйна голова!

Аналогічно промовляє Ілля Муромець:

Не сварить вам без меня пивна котла,

Привезу вам голову, вам татарскую.

Геродот звертає увагу на скіфський звичай робити з черепа найненависніших ворогів чашу. Слід звернути увагу, що «череп» польською мовою буде «czaszka» (чашка), що відповідає пивній посудині.

Індолог Степан Наливайко переповідає космогонічний міф про битву Індри з Врітрою: «Битва між богами-девами та їхніми старшими братами-асурами відновлюється на початку кожного Нового року. Ця битва вважається запорукою суспільної і світової гармонії. Деви й асури — дві половинки Всесвіту, своєрідна єдність протилежностей. Усесвіт повний, довершений, коли ці дві половинки вкупі. Асури пов’язуються з первісними водами і хаосом, з яких через космогонічний акт, яким є подолання Врітри, твориться впорядкований, налагоджений світ…

Індра завдав Врітрі смертельного удару ваджрою. Води заполонені в череві змія, нестримно ринули до моря, все довкола забуяло. З черепа Врітри Індра змайстрував собі чашу, а тіло його розітнув навпіл: одна частина його, створена з соми, піднеслася на небеса й стала Місяцем, через що Місяць має і другу назву — Сома. А друга, демонська, нечиста, стала невід’ємною часткою всіх живих істот — їхнім животом, шлунком. Тому й кажуть відтоді про кожного, хто полюбляє добряче попоїсти, що він підносить пожертву Врітрі, своєму шлункові. А з крові демона народилися півні (!), через що й донині не споживають півнячого м’яса брахмани й святі відлюдники».

Степан Наливайко пише: «Саме внаслідок цієї битви Індра вивільнив води, що їх доти стримував Врітра. Дехто з дослідників вважає, що чимало індійських міфів було створено на берегах Дніпра. Насамперед, міф про битву Індри з Врітрою, якого пов’язують із Дніпровими порогами. Врітра означає Загата, Перешкода.» 

Цікавим сюжетом є те, що Індра-Андрій, якого за церковною легендою ушановують 30 листопада, має загинути. Гине він через те, що в шлюбному обряді потрапляє до потойбічного світу — жіночого лона і, відповідно, втрачає свою голову.

Слід зазначити, що в слов’янській міфології верхні і нижні Боги можуть замінюватися до навпаки. Так Індра (Андра, Інтра) займає нижню позицію, а головним воротарем (Вріт­рою) може виступати Перун — Бог-громовержець. Враховуючи, що Індра звільняє води, то подія має відбуватися на весні під час сходження криги. Так 14 березня старий громовержець (див., наприклад, Марс) має змінитися на нового.

Ім’я печенізького князя Куря нагадує нам про мітологічного півня — Кура. В. Перец свого часу використав і такий сюжет: «Сонце ходить у повітрі вдень і вночі, і низько летить по океану, не замочившись. А в океані є кур (півень), що має голову до Небес, а море йому по коліна. Коли сонце вмивається в океані, тоді вода захвилюється, і хвилі починають бити кура (півня) по пір’ї. А він, очутившись од хвилі, кричить «кукуріку!», що значить «світлодавче Господи, подай мирові Світло!» І коли те заспіває, тоді всі півні співають одного часу по всій вселенній». Півень взагалі відганяє нечисту силу, яка боїться його співу.

На відомому барельєфі, що розташований на святилищі біля селища Буша на Вінниччині, півень зображується на голому дереві і символізує сходження Сонця, а напроти нього символом Сонця, що заходить, виступає олень. Півень відомий як жертовний птах, його, наприклад, за свідченням Костянтина Порфірородного, приносили в жертву на о. Св. Григорія (Хортиці) руси. Птах може також символізувати вогонь.

Протилежним демонічним образом виступає Василіск — міфологічне створіння з півнячою головою, тулубом і очима жаби та хвостом змії. Через відзначення гребенем-короною вважався царем зміїв.

За легендами тільки тхір може подолати Василіска. Битва тхора з Василіском є класичною, вона зображена на кількох середньовічних малюнках. Це відповідає природній сутності тхора, як винищувача курей. Острів Хортиця, що стоїть напроти Дніпрових Порогів іноді за формою і за назвою ототожнюється із тхором. Західноєвропейська назва Василіска-царька — Кокатрис. Цим же терміном називали і розпутних жінок, що відповідає слов’янському — курва, кокетка, коханка, погляди яких убивчі для добропорядних чоловіків.

У шумерській традиції бог води Енкі б’ється із Куром, рятуючи богиню Ерешкігаль. «Кур» — це, з одного боку, простір, що лежить під земною корою і відокремлює землю від первісного океану, а з іншої — лютий дракон, який мав тримати у покорі руйнівні підземні води. 

 В індійській мітології Бгагавадгіти ім’я легендарного стародавнього царя, пращура кауравів Куру, сина Санвартана (сам вертиться) та Тапаті (спекотна), дочки Сонця, пов’язують з поняттям «змій».

Так як сам острів Хортиця можна ототожнювати з місяцем-човном, а одночасно з фалосом, наповненим скарбами-насінням, то він стоїть напроти Дніпрових порогів — перепоною до жіночого лона. Битва Святослава з Курею може бути тотожною битві Андри-Індри зі змієм Врітрою. Битва слугувала для відкриття на весні скованих вод, а одночасно звільнення Світила. Це відповідає призначенню Індрика-звіра прочищати джерела, або ж Андрію Первозванному, який копав криницю під Лисою Горою і потім поплив на каюку до Дніпрових порогів. Всі ці дійства мають практичне значення, коли при відсутності перейм перед пологами, чоловік мав «прочистити джерела» жіночого лона.

Острів Хортиця з півночі закінчувався скелями Три Стовпи, які зараз від нього відокремлені, а раніше поєднувалися піщаною косою. Острів у цьому випадку нагадує тулуб Змія, піщана коса — шия, а скелі — три голови. Ці ж образи можна пов’язати із грецьким міфологічним чудовиськом Цербером, що стояв на охороні Тартару, який греки розташовували за Дніпровими порогами (перепоною до жіночого лона). Обидва персонажі, як Святослав-Андра-Ядро, так і Куря-Перепона, мають бути належними до змієвого роду, аналогічно до індуських кауравів (від розу Кура-змія), що звелися у битві за владний престол.

На середньому острові-голові знаходиться так звана Козацька миска — загадковий витвір стародавніх людей, що може бути тотожною чаші. На цьому острові є ще більш дрібніші миски, загальна кількість цих лунок дорівнює семи. Це сакральне місце, за версією автора, може бути прив’язане до грецького міта про Аполлона (Місяць), який раз на 19 років приходив на північний (ст. рус. ополонце — північ) острів і грав вночі на кіфарі поки не зійдуть Плеяди (складаються з 7 зірок-сестер).

Зазначимо, що голова людини має сім отворів, що могло відобразитися на цьому острові у вигляді 7 лунок. Під час весняного паводку вода піднімалася і затоплювала піщану косу, відриваючи острови Три Стовпи від основного масиву острова Хортиці. Це природне явище могло слугувати уявним відсіченням голів Змієві, що й покладено в основу міфу про чашу з його голови.

Наведені приклади мітологічних сюжетів, цілком могли послугувати літописцю для складення легенди про загибель Святослава. Як насправді загинув легендарний князь —  наразі встановити немає можливості через відсутність історичного матеріалу. Версія Михайла Міллера про імовірність належності «кічкаського (вознесенського) скарбу» до поховання князя Святослава на території сучасного міста Запоріжжя також не має прямих підтверджень, що послугувало висуненню різноманітних інтерпретацій щодо знайдених речей.

Тарас Марусик
«Віра предків»