«ЗОНА ПОВНОГО СПОКОЮ»

У 1940-і роки – в часи сталінського режиму – відбувся перехід від „класового” й індивідуально-державного терору до масових „національних чисток”, жертвами яких стали більше десяти націй і народностей. Наслідки цього удару були фатальними: в результаті геноциду німецький народ СРСР опинився на межі повного етнічного зникнення. Війна зумовила посилення жорстокості заходів щодо дотримання дисципліни, яке супроводжувалося розширенням депортації народів. Як відомо, одразу ж було вислано радянських німців, які проживали у своїй автономній республіці на Поволжі, їх депортували на основі постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 12 серпня 1941 р. (№2060-935 с) і Указу Президії Верховної Ради СРСР №21-160 від 28 серпня 1941 р. «Про переселення німців, що проживають у районах Поволжя». З АРСР німців Поволжя, Сталінградської і Саратовської областей було вислано 438280 чол. (за іншими даними — 446480 чол.). Наприкінці 1941 р. — на початку 1942 р. почалася депортація їх з інших областей країни, в тому числі й з території Української РСР. Стосовно України 22 вересня 1941 р. Державний Комітет Оборони прийняв постанову №702 сс про переселення 31320 чол. із Запорізької області. 30720 з них відправлялися на нові місця проживання в Актюбінську область. 600 чол. було вилучено при цьому на будівництво шосейної дороги в Астрахані. На основі цієї ж постанови рушили на схід (до Кустанайської області) у примусовому порядку 2590 радянських німців з Луганської області. Нарком внутрішніх справ УРСР Савченко повідомляв у листі до заступника наркома внутрішніх справ СРСР П.І.Мальцева таке: «Німецьке населення у більшості своїй настроєно вороже до радянської влади. Першими були переселені з області чоловіки-німці віком від 16 до 60 років. Вони вибули восени 1941 р.» Решта, а це — 11898 чол., — були відправлені на схід 21 червня 1942 р. У жовтні 1941 р. почали вживатися заходи на виконання постанови ДКО в Сталінській області, де проживали 36880 (за іншими даними — 35925) радянських німців. Як повідомлялося у зведеннях Відділу спецпоселень НКВС УРСР, на 10 жовтня 1941 р. їх було відправлено з області 28743 чол. Проте й на цьому депортація німців з території України не припинилася. За постановами ДКО, Рад фронтів у 1941-1942 рр. було переселено 9200 громадян німецької національності з Одеської і Дніпропетровської областей до Алтайського краю. Зокрема, з останньої вислали 3250 чол. На основі постанови Рад фронтів та наказу НКВС СРСР за №010714 від 20 березня 1942 р. до Кустанайської області Казахської РСР відбуло 1500 німців з Харківської області. Відділ спецпоселень НКВС СРСР, повідомляючи про це, відзначив, що на переселення виділено 205 тис. крб. В той же час депортувалося близько 65 тис. німців з Кримської АРСР.

Таким чином, до середини 1942 р. все німецьке населення, яке дисперсно проживало на території республіки, було переселене у східні райони країни.

З вступом радянської армії в Німеччину ще 250.000 російських німців – тоді вже громадян Німеччини – було депортовано в СРСР («репатрійовано”), де за «зраду соціалістичній батьківщині” їх засудили до довічного заслання та примусових робіт. До них, як до «зрадників”, ставилися ще суворіше, ніж до німців, депортованих 1941 року.

В результаті геноциду німецького народу загинуло понад 800.000 чоловік, тобто кожна третя особа німецької національності, що проживала в СРСР.

До 1989 року німці СРСР – 2.036.000 чоловік не відносилися до національної меншини, що проживає в СРСР: у Великій Радянській Енциклопедії німці й німецька мова не згадуються жодним словом.

Герхард Вольтер-автор книжки «Зона повного спокою», активний учасник руху російських німців за національне відродження, народився в німецькому селі Крупошин, житомирської області в сім’ї коваля.

Нагадаємо, що німецька діаспора складала національну меншину, будучи однією з діаспор великого етносу, що має своє державне утворення – впливову міжнародну державу. В уявленні радянського керівництва, німці, що жили на теренах СРСР, були зв’язані зі своєю історичною батьківщиною. Через це доля німецької діаспори безпосередньо залежала від розвитку відносин СРСР з Німеччиною. У кризові періоди радянсько-німецьких стосунків ця етнічна група неодмінно опинялася в становищі «внутрішнього ворога» і піддавалася дискримінаційним та репресивним заходам.

Вже під час запеклих боїв 1941 року Вольтера, як німця, разом з батьками і іншими одноплемінниками, насильно пересилили з України в Акмолінську область Казахстану. 3 січня 1942 р.почались його «трудармійські» випробування в таборах ГУЛАГу, і продовжувались до вересня 1946 року. Після закінчення Чимкентського педінституту працював вчителем історії. Відтоді поєднував літературну і журналістську творчість з педагогічною роботою. Був доцентом кафедри філософії в Інституті мистецтв у Фрунзе. В 1996 р. переїхав до Німеччини. В 1998 році під час поїздки в Україну Г.Вольтер раптово помер.

Матеріал багатьох сотень тисяч листів, в яких була задокументована мученицька доля «радянських німців», ліг в основу нового видання «Зони повного спокою», що вийшло в Москві в 1998 році. «У нас відібрали батьківщину, дім, майно, добре ім’я», — писав Г.Вольтер. Але не тільки цього позбавили нас. У нас відібрали навіть те, що відрізняє людину від тварини — мову, право говорити рідною мовою. Нас просто не було на світі. Але ми були. Були в таборах і в засланні, були на важких будовах і лісоповалах, були в таємних  списках НКВД і КГБ. Але для решти світу ми ніби не існували. Ніхто не знав про нас, про нашу немислиму сьогодні долю. Та, говорячи чесно, не хотів знати. Гранично точно назвав Г.Вольтер свою книгу «Зоною повного спокою» — зоною зручного для влади замовчування про вчинене беззаконня.

Сумна книга, страшні в своїй простоті факти. Страшний цинізм режиму, що прикривався різними словесними формулами геноцид цілого народу «трудармійців», «нових рабів Радянської держави». Їх за всіма правилами «призивали» через військомати. Голодна смерть-ось що чекало призваних «товаришів». Так з ієзуїтським лицемірством поводилися з ув’язненими спеціальних «трудових колон».

В книзі знайшли відображення і долі тих, хто з початком війни був вирваний з рідних місць і відправлений в дальні краї на мученицьку смерть. Як ті німецькі селяни з Поволжя, що в 42-градусний мороз в легкій одежі були викинуті прямо в казахстанський степ, і майже всі загинули. Крім однієї жінки, завдяки якій про них стало відомо читачам. І тих, хто потрапив в зону окупації, а потім став «дичиною» для мисливців із спецчастин, що виловлювали їх по всій Німеччині, щоб «повернути на Батьківщину». Їх чекало заслання, муки, непосильний труд і погибель.

Страшні цифри. Статистику смерті приводить Г.Вольтер. Це факти фізичного і морального знущання, що не вкладаються у свідомість, над трудармійцями, чиєю провиною була лише їх національність, а нагородою за нелюдський труд в неможливих умовах був кусок хліба та кварта баланди. Скупі рядки зі свід­чень очевидців говорять краще будь-якого історика. Ще ввечері трудармієць розмовляв зі своїми сусідами по бараку, а прокинувся в оточені чотирьох трупів. Померли вони від голоду і холоду. За його ж свідченням, в трудтаборі «Кушмангтор» живими залишилася одна третина ув’язнених німців. Подібне відбувалося і в інших таборах.

У Г.Вольтера буденність, яка звучить гостріше і ранить душу більше ніж інший художній вимисел.

Г.Вольтер-людина, яка сама пройшла всі круги пекла, і від того на його оповіді та печать дійсності, яку не можливо підробити... І нікого не залишать байдужими вбивці у своїй простоті повідомлення авторів листів на основі яких Г.Вольтер написав книгу.

«Квіти за колючим дротом» — це про долі німецьких жінок в ГУЛАЗі. Голоси лише деяких із 300 000 цих жінок доніс до нас автор. Страшніше за все рядки присвячені дітям, які загинули під час депортації. За свідченням очевидців в ешелонах під час «пересення від епідемій голоду і холоду «діти помирали одне за другим». А ось лист, де «переселенців» з Кавказу і на кораблі перевозили по Каспію в Красноводськ: «Упродовж двох місяців нас чомусь возили взад-вперед по Каспійському морю, і все більше людей, особливо діти вмирали з голоду. Їх усіх просто викидали за борт. Кинули туди і мого чотири­річного сина. Це побачив другий семирічний син. Він вчепився руками за мою спідницю і слізно благав: «Мамочко, не дай кинути у воду і мене!» Прошу, залиш мене живим, я назавжди залишуся з тобою і буду піклуватися про тебе, коли виросту». Коментарі тут зайві. Перебуваючи з січня 1942 року в таборах ГУЛАГу майже до серпня 1946 року, переносячи всі знущання і голод, Г.Вольтер у холодному бараці пригадував, як вони з сім’єю жили в Україні, особливо не давала спокою картинка  вечері у колі родини.

Але було це, правда, пише він ще до голодного 33-го року, коли на Україні опустіли цілі села: хтось подався з сім’єю або самотужки куди очі бачать, а більшість померло від голоду. Трупи українських селян лежали обабіч доріг, в хатах-пустках гуляв вітер... Літо обіцяло бути врожайним, але як дотягти до нього голодним сім’ям колгоспників? Все живе, що можливо було знайти у селі і в полі, включаючи домашню скотину вже з’їли. Траву — також. Були також випадки людоїдства, жертвами якого ставали сусідські і також власні діти. Як тепер відомо, причина того масового голоду зовсім не неврожайний на зерно рік, а зла воля комуністичних вождів у Москві. Просто державі було мало зданого зерна, і вона вимагала додаткових поставок. По селах поповзла тривожна звістка: забирають останній хліб! Місцеві партійці і комсомольські активісти запопадливо шмигали по хатах, щоб виконати спущений зверху новий план. Починали вони звично з того, що пояснювали «поточний момент» і пропонували селянам «добровільно» здати все зерно. Після обґрунтованої відмови починався самодіяльний прискіпливий обшук. Все найдене до останньої зернини направлялося до сільради, а сім’я була приречена на голодну смерть. В колгоспі, де всі були зобов’язані працювати, крім «паличок», т.з. врахованих трудоднів, ніхто нічого не отримував.

Згадував Г.Вольтер як приходили за «надлишками» до них, хоч батько працював ковалем на залізниці, а сім’я в колгоспі з чудернацькою для великого концтабору, яким був СРСР, «Воля» не перебувала і присадибної ділянки також не мала. Але в нижній шухляді комоду мати сховала півцентнера зерна білої кукурудзи — все ж готувалися до голодомору. А 12 кілограмів житньої муки, що видавали на місяць у якості хлібного пайка, звісно не вистачало для сім’ї з п’яти осіб.

Заявився якось знайомий батькам односелець з місцевого партосередку і почав завчено матері говорити щось про світову революцію і необхідність допомогти зерном або золотом рідній пролетарській державі. Не дочекавшись від­повіді почав шукати, перерив усе, навіть постіль, і дійшов до комоду. Але третій ящик комоду на наше щастя не відкрив, бо полінувався нагнутись чи не сподівався вже щось знайти. І це врятувало сім’ю. Ми не могли знати, що тодішній голодомор на Україні був організований зверху. Адже, не зважаючи на недорід, в 1932-1933 рр. було продано за кордон втроє більше зерна, ніж в урожайному 1927 році. А поголів’я худоби впало за цей час в СРСР в 28 раз. В результаті голоду влада згубила близько 10 мільйонів людей, не менше третини яких-діти. Це була справжня війна Сталіна проти селянства, яке на його думку не виявило «патріотизму» в ході колективізації 1929-1931 років, — згадує Вольтер.

Сталін, який творив полі­тику геноциду-голодомору проти українського народу, знаючи все, водночас цинічно виголошував брехню: «Розгорнувши колгоспне будівництво, ми домоглися того, що знищили цей розгардіяж і несправедливість, розбили кулацьку кабалу, всю цю масу бідняків залучили в колгоспи, дали їм там забезпечене існування і підняли до рівня середняків, що можуть користуватися колгоспною землею, пільгами на користь колгоспів, тракторами, сільськогосподарськими машинами. Спасли від злиднів і розорення, кулацької кабали не менше 20 мільйонів селянського населення, перетворивши в забезпечене населення».

Мало хто знає, що початок депортації німців з території Української РСР почався ще 1937 року. За даними Р. Конквеста, жителі села Хальбштадт Запорізької області (німецькі протестанти, які поселилися тут ще в часи Катерини II) завдяки допомозі, поданій менонітами (одновірцями) з Німеччини, вціліли під час голоду 1933 р., однак з 1937 р. по 1938 р. всі були вислані... як шпигуни. Шпигуноманія стала з тих часів хворобою радянських керманичів і призвела до великих потрясінь.

 Неоціненним у відновленні картини голодомору став голос українського німця Г.Вольтера. Його свідчення, видані в Росії, можливо, допоможуть зрозуміти непоінформованим громадянам сусідньої держави трагедію подій 1932—33 рр. в Україні.

Г.Вольтер на початку війни мріяв потрапити в Червону Армію, на фронт, в саме жарке його пекло, бо асоціювіав себе зі своєю фактичною батьківщиною. Він, як і тисячі його однолітків-німців з СРСР, вважали Гітлера і вермахт загарбниками, і мріяли долучитися до його вигнання. Тут територіальний патріотизм завжди стояв вище за «голос крові», що не могли не знати радянські керманичі. Проте не на фронт потрапив український німець, а у концентраційний табір, як ворог радянської влади. 1.200.000 його одноплемінників виявилися за колючим дротом таборів з озброєною охороною без усіляких судових рішень і вмотивованих пояснень. Здається, у радянських керманичів апріорі не могло бути вірних народів. Всі вважалися потенційними «зрадниками»: українці, німці, татари, калмики, кубанці, узбеки, навіть росіянам не довіряли...

Цинічна двозначність. Виходило, що «трудмоболізованих» німців ніхто не арештовував, не звинувачував, не судив і ніби зовсім не репресовував. А між тим вони на довгі роки потрапили за колючий дріт ГУГАГу. Фактично незасуджені, вони без вироку суду гинули тисячами від хвороб, недоїдання, побоїв, катувань... Пройде багато років і відомий білоруський письменник Олесь Адамович скаже про ті часи: «Безпардонна брехня в очах, зрадницька жорстокість, лицемірство, хамство. При тому без страху бути пійманим на брехні кремлівський горець Сталін все це возвів до ступеню вищого мистецтва...»

Ще категоричніше висловився з приводу брехливого способу життя в сталінській державі американський історик Роберт Конквест. В книзі «Великий терор» він відзначає такі характерні риси сталінізму, як тотальна фальсифікація громадського життя, всеоб«ємлюча брехня, пронизане брехнею життя. Брехня довга, наполеглива, особливо ефективна.

50 років після того, в період так званої «перебудови», юристам довго довелося ламати голову над правовим парадоксом: як реабілітувати, зняти неправомірні звинувачення з тих, кого в дійсності не звинувачували, не судили, а просто «мобілізували» через військомати і садили за колючий дріт.

«Сумна вийшла у мене книга», — пише Г.Вольтер. Це своєрідний «Архіпелаг ГУЛАГ». Сумна, але так потрібна людям, щоб пам’ятали.

Предки Г.Вольтера і багатьох інших німців довірилися імператриці Катерині II — німецькій принцесі Софії Фредеріці Августі Анхальт-Цербстскій. Вони звали її великою і не могли передбачити, що до влади в Росії колись прийдуть інші самодержці і створять інші закони, за якими потомки колоністів будуть вигнанцями з политих потом і слізьми земель. Сотні тисяч з них будуть перетворені в табірну пилюку.

Депортація німців, проведена в період Другої світової війни, порушила природний хід етнічних процесів, наслідки чого даються взнаки й сьогодні. Зокрема, репресивні заходи воєнного періоду призвели до деградації у сфері традиційної культури і мови. Проживання в регіонах з чисельно домінуючим іншоетнічним населенням, різке зниження соціального статусу німців, тривала заборона на функціонування національно-культурних інститутів – усе це спричиняло руйнування традиційного побутового укладу діаспори.

Незважаючи на те, що в післявоєнний період було відновлено німецькомовну пресу й елементи національної школи, з’явилися ні­мецькі католицькі і протестантські громади, усі ці заходи мали обмежений характер і не могли істотно вплинути на ситуацію в національно-культурній сфері.

Репресивні заходи часів війни й подальші тривалі обмеження в національно-культурному житті сприяли розширенню міжетнічних контактів і розвиткові процесу асиміляції в німецькому середовищі. Депортація німців завдала сильного удару по інститутах, через які передавалися знання німецької літературної мови. Заборона церковних служб, скасування національних шкіл та преси спричиняли те, що побутував лише розмовний варіант мови. Водночас посилення міжнаціональної взаємодії німців з іншими етнічними групами в післядепортаційний період обумовлювало руйнування основ функціонування німецької мови як засобу спілкування. Наслідком цього стало масове поширення в німецькій діаспорі російської мови. За словами респондентів, до початку 1940-х років багато німців недосконало володіли російською мовою або й зовсім не володіли нею. Нині ж етномовна ситуація кардинально змінилася. Рівень мовної компетенції у сфері російської мови представників усіх вікових груп німецької діаспори досить високий, тоді як ступінь володіння німецькою істотно знизився. Тепер знання німецької мови зберігається переважно у старшого й середнього поколінь.

У післявоєнний період, в умовах переходу німців до спілкування російською мовою, скорочувалася частка людей, що вважали німецьку мову рідною. Про сучасну ситуацію свідчать дані проведеного автором у 1998 – 2001 роках дослідження в Одеській області: німецьку мову визнали рідною близько половини опитаних представників місцевої діаспори.

Однак, незважаючи на інтенсивний процес асиміляції, етнічна самосвідо­мість німецької діаспори відзначається певною стійкістю. Депортація німців і наступні репресивні заходи не тільки не спричинили втрати етнічної самосвідомості цієї групи, але навіть сприяли стійкому її збереженню.  Етнічна самосвідо­мість (особливо літніх людей) і донині перебуває в стані важкого внутрішнього конфлікту: з одного боку, ці люди гостро усвідомлюють свою етнічну приналежність, а з іншого – втратили найважливіші для них критерії етнічної самоідентифікації (мову, культуру, традиції). У певному розумінні частина німців виявилася людьми без батьківщини і без національності. Для них і зараз характерне усвідомлення безповоротно втрачених можливостей і прагнення емігрувати на історичну батьківщину, щоб їх діти в рідному етнічному середовищі змогли повернути собі національну самосвідомість.

Підготували
Василь Слободяник,
Андрій ГУСЄВ