Пасинки власної держави

Виборчий закон — це сьогодні єдиний інструмент, яким можна боротися за владу, змінювати владу, намагатися зробити її кращою.

 Від того, яким є виборчий закон чи то до місцевих органів самоврядування, чи закон про вибори президента, чи то закон про вибори до парламенту, залежить, якими будуть ці інституції. І так як сьогодні багато розмов іде саме про закон про вибори до Верховної Ради, я би хотів на ньому зупинитися, але розставити абсолютно інші акценти. Сьогодні, на мою думку, політологи та політики, розмовляючи про виборчий закон, користуються лише якимось обмеженим колом питань, які, на їхню думку, слід було би врегулювати. Це, зокрема, дискусія щодо прохідного бар’єру (три чи п’ять відсотків), вибір між змішаною і пропорційною системами, гострота полеміки навколо необхідності відкритих списків кандидатів. Але чи кардинально зміниться ситуація в парламенті у результаті врегулювання цих, без сумніву важливих дилем? Переконаний, що ні. Через те, я би пропонував взагалі запропонувати суспільству дискусію про необхідність виходити на вищій рівень обговорення цього питання, а не переливати з пустого в порожнє.

Що принципово змі­ниться від того, чи бар’єр буде 3%, чи 5%? Я пропоную абсолютно інший погляд. Деякими аргументами хочу з вами поділитися.

Сьогодні у нас підхід до виборів персональний. От як зробити так, щоб я став депутатом Верховної Ради? Чи хтось інший. Або як протягнути ту чи іншу партію? Незалежно від того, чи це владні, чи опозиційні полі­тичні сили, такий підхід у нас досі активно експлуатується. Але ніхто не думає, як зробити так, щоб парламент був справді виразником настроїв народу. А це ж одна з головних функцій цього представницького органу. Отже, потрібно все поставити з хворої голови на здорові ноги. Спочатку визначити мету, яким ми хочемо бачити парламент, а вже потім під неї підганяти закон, в якому були би визначити інструменти, що забезпечили би проходженя до парлементу тих людей, які би дали зовсім іншу якість, щоби парламент був державницьким, а не таким, який ми знаємо його сьогодні. Тобто, я пропоную державницький підхід до виборчого закону. А його ні в попередніх виборчих законах, ні в цьому не було. Є лише суто приватний підхід.

Ми маємо 5-ту статтю Конституції, де говориться, що джерелом влади є народ. Преамбула Конституції говорить, що український народ складається з національностей. І в залежності від того, який національний склад є в суспільстві, якщо це орган представницький, десь подібна картина мала би бути у Верховній Раді. А що ми маємо насправді? Якщо у суспільстві 78% українців за національністю і 22 % національних меншин, зокрема, росіян 17%, євреїв 0,2%, то в парламенті, особливо останньому, ми маємо обернено пропорційну картину. Там 22% українців і 78% національних меншин.

 Звичайно, таку несправедливість треба обов’язково виправити. Кожного скликання кількість представників корінної нації зменшується. Якщо в попередньому парламенті українців було 30%, зараз — 22%, а найбільше їх було у Верховній Раді 90-го року. Хоча, точно підрахувати цих українців дуже складно, тому що сьогодні немає в офіційних документах запису про національність. Отож, як мало би бути, якщо б закон діяв по справедливості? Сьогодні є 100 депутатів-українців (ці цифри є дуже приблизні), а мало би бути 350. скажімо, євреїв сьогодні у Верховній Раді є 200, а мав би бути лише один. Ніхто, звісно, не прискіпувався би, якби їх було п’ять чи десять, але така різка диспропорція — в 200 разів більше, ніж би належало, — це вже є несправедливістю. От росіян є 100, а мало би бути орієнтовно 75. Отож, національний склад парламенту не відповідає національному складу суспільства.

Є також соціальна складова. Зокрема, ми говоримо про майновий ценз. У суспільстві 78% населення проживає за межею бідності. Дивним чином співпадає цей відсоток з кількістю українців. Я не схильний стверджувати, що тільки українці бідують. Але вже надто близькі ті цифри. В Україні мільйонерів є лише 0,05%. Орієнтовно — 20 тисяч. В парламенті мільйонерів сьогодні нараховується 350 осіб. Це також відповідпає 78%! І ми знаємо, що серед олігархів-мільярдерів немає жодного етнічного українця. А у парламенті мільйонерів є у півтори тисячі разів більше норми! Він не представляє і соціального зрізу суспільства.

 Оскільки ні соціально, ні національно парламент не представляє суспільство, постійно, перманентно буде наростати конфлікт інтересів. Відповідно, парлемент не буде ухвалювати закони на користь суспільства, а робитиме це на користь певної групи, яку він представляє.

Який вихід з даної ситуації? Чи змінять нинішні пропозиції щодо бар’єру, відкритості списків тощо, які сьогодні розгдядає Венеціанська комісія, теперішню ситуацію кардинально? Ні! Буде частково підретушовано склад парламенту, він, якби врахувати ці пропозиції, був би, можливо, дещо кращим, але ті зміни були би незначними.

Якщо говорити щодо національностей і соціального складу, тут можна було би застосувати лише квоти. Та ми знаємо, що не може бути ні привілеїв, ні обмежень за ознаками етнічного походженя чи майнового стану. Тобто, не можна сказати, якщо ти є представником такої-то нації, і тому ти не маєш права бути в парламенті. Ні. Всі мають право бути обраними. Але потрібно витримати оцю пропорційність, щоби все було справедливо. Квоти, наприклад, були за часів Австро-Угорщини, коли Галичина мала можливість висувати своїх депутатів до імперського парламенту у Відні і також до Галицького сейму. Якби не було квот, українці ніколи би не виграли за Австро-Угорщини жодних виборів.

Те ж саме було за часів Української Центральної Ради. Вона була дуже толерантною до національного питання, навіть сиділи окремо українці, росіяни, євреї, поляки...

І якщо говорити про квоти, то у Верховній Раді не має бути жодного мільйонера. Але все це лише з області намірів, бо дійсність набагато жорстокіша, ніж ми уявляємо. Олігархи жорстко контролюють списки партій через великі грошові вливання і навряд чи ця ситуація зміниться без втручання народу. А відсутність запису у паспорті про національність унеможливлює практику квот.

Сподіватися, що до чергових виборів ця Верховна Рада внесе зміни, про які я згадував, марно. Можна було би наполягати на тому, щоби дозволити самовисування. Тобто, людина самовисувається, вона не ховається в політичних партіях за тими чи іншими представниками, і потрібно законодавчо закріпити, щоби всі кандидати добровільно повідомляли про свою національність і майновий стан. Тоді народ сам би розібрався.

Питання національне і соціальне стосовно влади абсолютно не хочуть розуміти на заході. От я мав розмову із Ганною Сіверенсен, коли вона приїжджала до Львова. Поставив їй запитання, а вона каже — яке представництво, про яких українців ви говорите? Мовляв, у вас у парламенті одні тільки українці. Тому що на заході не відрізняють громадянина і його національність. Так само вони не розуміють проблематики соціальної. Ну і що з того, коли заможна людина пішла до Верховної Ради? Це навіть дуже добре. Бо на заході є важелі, як блокують впливи тих самих заможних людей. Тож особливої надії на те, що Захід нам допоможе немає.

Яка проблема у нас існує на виборах? Це проблема впливу великих грошей. Люди, які мають великі гроші, мають великі можливості і, як правило, виграють вибори. Чому? Щоб виступити по телебаченню, надрукуватися у газеті, зайняти якийсь біг-борд, необхідні величезні суми. Чи може людина, яка працює чесно в цій державі на будь-якій посаді, заробити гроші на те, щоб виграти виборчу кампанію? Ніколи! Вона може якусь частину виділити на вибори, але це буде не співмірно з тим, що виділяють багатії. По суті в нас на виборах йде боротьба не програм, не ідей, а боротьба грошових мішків. І великі капітали зконцентрували у себе зовсім не українці за походженням.

Так складося історично, що в Радянському Союзі, звідки вирвалася Україна, панівний клас, в освновному, складався з росіян та євреїв. Вони ж потім перейняли і золото партії, і вони на початку незалежності конвертували це золото партії у владу, а владу — у гроші.

Є деякі українці, які мають чималі гроші, але здебільшого гроші знаходяться в руках національних меншин. Якщо правила складені так, що гроші відіграють головну роль, а ніде контролю за грошима нема, через те одні кандидати можуть на кожному стовпі доводити свою позицію, вони будуть впізнавані в округах, які налічують 200-250 тис. населення, а інші, хоч би й порядні і розумні люди, чесні, щирі, патріоти, просто не зможуть довести широкому загалу свою позицію. І їхні шанси на виграш зведені до нуля.

Захід  контролює наші вибори саме в день виборів. В день виборів може і не бути порушень закону, вони відбулися задовго до того, коли були нерівні можливості між кандидатами. Один постійно красувався на телеекрані, а іншого ніхто і не бачив.

Проконтролювати всі фінанси не так просто. Вихід же міг би бути таким, як був на початку незалежності. Виборча компанія фінансується державою. Це обійдеться набагато дешевше, ніж корупція, яка породжується тими ж самими депутатами. Бо можна піти у Верховну Раду і позичити в когось великі гроші. Потім ці гроші треба сторицею повертати. А для того, щоб їх повернути, потрібно добряче красти. Таким чином, виникає зачароване коло. Якби держава фінансувала виборчу кампанію, всі мали б  з фінансової точки зору більш-менш рівні умови, і це б значно зменшило несправедливість під час виборчої кампанії.

Є ще одна дуже серйозна проблема. Україна 20 років є незалежною, а ми, на жаль, змушені констатувати серйозний дефіцит патріотизму, в першу чергу, у парламенті. Так само, до речі, і в суспільстві. Не всі підтримували незалежність України, українцям вона є більш близька, іншим національностям — менш близька. Як вийти з цієї ситуації? Хтось каже — нам потрібно поміняти народ. Тому що люди завжди обирають собі подібних. Але поміняти народ на інший неможливо. Зате можна відсікти тих, які не сприймають нашу державу як самостійну. Такі прецеденти є в інших країнах. В тих самих США, де на вибори йдуть лише громадяни, але законом про громадянство передбачено, що ти повинен знати англійську мову, історію США. Склав відповідний іспит — ти громадянин, йди на вибори.

В нас, на жаль, значна частина населення не знає української мови, і не хоче знати української історії. Чимала кількість просто люто ненавидить все українське і, відповідно, на виборах обирає собі подібних.

Що зробила Прибалтика? В Естонії росіяни, наприклад, складали на початку 1990-х 40% населення. Ви собі уявляєте людей, які ментально завжди були провладною нацією, які були цілеспрямованими і агресивним етносом, які мали необмежену фінансову під­тримку з Росії. Звичайно, вони би контролювали парламент Естонії, формували б політику цієї маленької держави, яка природно перебувала б у фарватері Російської Федерації. Тому було зроблено дуже просто: ухвалено на референдумі (60% населення — естонці) закон про громадянство, за яким громадянами можуть бути тільки ті, хто знає державну мову і історію держави. І 35% населення (етнічних росіян і не тільки, які іммігрували в Естонію після 1940 р.) відсікли від громадянства. Вони не беруть участі у виборах, але в інших сферах мають однакові з місцевими права. Аналогічний закон про громадянство в Україні нині важко уявити як реальність, але доступ до влади тільки патріотично налаштованих уродженців країни міг би унеможливити відхід України від державницького курсу.

37-а стаття Конституції передбачає заборону антидержавних політичних пар­тій і організацій. Тобто ті, які виступають проти держави, мають бути судом заборонені. Я свого часу був депутатом обласної ради, порушував це питання на обласній раді, і рада навіть звернулася до тодішнього президента України Віктора Ющенка, щоб він, як президент держави, зініціював в судовому порядку зняття з реєстрації  партій недержавницького спрямування, які ставлять під сумнів нашу незалежність. Відповідно, вони тоді б не йшли на вибори, не висували налаштованих проти держави представників, і ми мали би значно менше проблем.

14 жовтня ми відзначаємо річницю створення УПА, а сьогодні Вищий Адміністративний суд відхилив позов по Бандері і Шухевичу щодо повернення їм звань героїв. Це витончене приниження небіжчиків, які несамовито боролися за незалежність нашої держави зі зброєю в руках, відкидаючи будь-які компроміси навіть ціною власного життя. І не вина цих людей, що війна була аж надто жорстокою. Вони вели її на власній землі, де народилися їх діди і прадіди проти всіляких зайд, що мали на думці лише експлуатацію чужих територій. Для великої частини людей за Збручем і не тільки, Радянська влада завжди буде окупаційної, а її армія — окупантом. Чи мають можливість ці мільйони українців нині виголосити свою думку в парламенті, в пресі, на радіо чи телебаченні? За рідкісним виключенням — не мають. Майже всі засоби масової інформації у нас приватизовані далекою від українського патріотизму владою або неукраїнськими приватними компаніями, які мають свої корені в сусідній державі.

Українська держава мала би насамперед забезпечити процвітання української мови, української культури, забезпечити, щоби господярями на цій землі були українці. А те, що відбувається в парламенті, поступово, методично нищить ці сподівання українців. Знаєте, є такий принцип жаби в казані: якщо жабу кинути одразу в окріп, вона вистрибне. А як потрошки температуру води піднімати, то жаба просто звариться. І в нас кожен наступний парламент є гірший в національному і соціальному складі. Цей парламент вже близький до того, щоби незалежність здавати сусідові в обмін на дешевий газ. Мовляв, просто бізнес, нічого особистого...

Новий закон про вибори, який запропонувала провладна більшість за вказівкою президента, доведе до однопартійної системи, повернеться радянська влада в гіршому розумінні цього слова, шлях до повернення в СРСР буде відкритий. У Верховній Раді за це проголосують простою більшістю голосів,  а референдум, якщо він буде необхідний,  вона «організує» у кращих традиціях 2004 року.

Ми ніби й тішимося, що 20 років вже незалежні, але, на жаль, ми сьогодні стоїмо на порозі втрати незалежності. Головні ж небезпеки криються саме у виборчому законі. І попередня редакція, і та, що зараз пропонується, не є запобіжним засобом для того, щоб застерегти від таких антидержавних поворотів. Через те я пропоную, в першу чергу, про це говорити вголос. Наголошую, потрібно суспільству нав’язати дискусію з іншими акцентами, змістити акценти від тих, що ми маємо, перевести їх на національні і соціальні рейки. Треба достукатися цією дискусією до широкого кола громадськості. 

Ростислав Новоженець,
заступник голови Української Республіканської партії