ТОЙ, ХТО ПОВЕРНУВСЯ

Повернувся додому, а не лише з космосу, приземлившись у степу під Кокчетавом далекого вже 6 серпня 1976 року.

Напевно, нині мало хто з наших співвітчизників, особливо молодих, знає про цей, багато в чому визначальний факт у долі космонавта СРСР Віталія Жолобова, — єдиного з українців першого космічного призову й наступних, хто після польоту не залишився у «червонозоряній», а повернувся в Україну.

Тепер довідаються: нещодавно він презентував свою книгу «Зоря на ймення Доля», в якій і про це повідав, і ще про чимало інших, надзвичайно цікавих подробиць із життя космонавтів останньої чверті минулого століття. Гранично відверто виповів себе, свою душу, свої відчуття, з кінематографічною зримістю явив ситуації, в яких довелося жити і діяти. Недаремно книга, крім назви, носить підзаголовок «Земні одкровення космонавта».

… Дивувалися в штабі, відраювали його від цього кроку навіть знамениті земляки в Зоряному — Береговий, Попович: мовляв, як ти, Віталію, військовий зі стажем, зі званням, — і на «гражданку», в зовсім інше, незнайоме середовище; як воно сприйме тебе, чи не опинишся поза грою в цьому грандіозному й непередбачуваному спектаклі на ім’я життя?

Мудрі люди, і мали рацію, хто ж скаже, що ні? Любив їх, вірив як старшим братам по одній з ним, космічній, групі крові, ще й іронізував над собою, вилучаючи добросердий усміх з-під вусів, єдиних, до речі, у гурті тодішніх космонавтів. На загальний подив, відстояв-таки своє право носити «трохи рослинності» над верхньою губою, хоча в космозагоні з його тією ще дисципліною не заведено було.

Норов свій козацький показує, котилося з під”їзда в під”їзд у Зоряному. Кумасьок, які знічев”я язиками плескали, і там вистачало.

- Козацький, аби не хохляцький, — відказував, якщо вже допікали.

Тоді ще й не за такі «вольності» відраховували із загону, не запитуючи, якою ціною судилося тобі потрапити до нього.

А тільки-но прийшов у загін — лейтенантиком, але не безвусим, — усупереч тодішньому трафаретові образу молодого офіцера.

Той же Попович із Береговим заступилися. А якби не вони?..

Тоді його, Жолобова, космічна кар”єра тільки-но розпочиналась.

Казав тепер, наповнюючи друзям прощальні чарки:

- Так, спектакль грандіозний, Павлушо, з безліччю героїв і масовок, з чиїмсь тріумфом… — на мить зупинявся, добираючи слова, й несподівано довершив сказане: — А от поразка в ньому завжди тільки твоя. Знаю про це, бо вже й не в тому віці, аби жити лише ілюзіями…

- Атож, у перемоги тисячі батьків, а поразка — завжди сирота, — погоджувався Попович. — Самотній людині і на землі — наче в космосі.

- Там, куди я їду, не чужа земля, а мій дім, моя з тобою вітчизна, Павле, — відказував Жолобов, дивлячись через стіл на побратима. — Твій Узин, моя Збур’ївка. А вдома ж і стіни допомагають. Поїду на Херсонщину. Там я народився, і Таня, між іншим, родом звідтіля...

У кутку його кімнати в Зоряному стояли зібрані в дорогу валізи, ніби мовчазливо потверджували сказане.

Їм нічого було таїти один від одного, бо життя кожного в Зоряному — як на долоні. З відстані часу — «аборигени”: у космос уже і самі літали, й інших випроводжали неоднораз. Та головне — земні випробування, а їх було тут стократ більше, ніж там, у космосі, в просторі позаземному. Пліч-о-пліч, крок у крок, мов брати єдинокровні, долали. Йшли не лише килимовою доріжкою від трапа літака, коли, як героїв, їх у Москві зустрічали, увінчували груди золотими зірками з рук генсеків. Потверджували в такий спосіб незбагненний героїзм мужніх і вже не зовсім, як раніше, засекречених «підкорювачів космосу”…

Мов у стрімких кінокадрах, зримо поставала перед ним і рибалка з Павлом Поповичем на засніжених крижаних водоймах Підмосков”я, і майже фантастичний епізод з пляшкою коньяку, яку від державної комісії приховав Береговий, відправляючи в космос їхній «Союз-21» з космодрому «Байконур», і повернення через сорок з лишнім діб; тоді, пригадував, вшановувати космічний екіпаж делегація з України приїхала, привезла з собою плоди, які щедра материнська земля вродила; тож і пили, і їли, і від душі, по-родинному раділи так, що генеральський кітель Поповича із зіркою Героя, забутий, лежав на порозі його, Жолобова, квартири, а сам Попович витанцьовував із земляками під мелодію «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела, ти ж мене, молодого, з ума-розуму звела…”

- Нам, звичайно, жаль залишатися тут без тебе, Віталику, бо гуртом, як кажуть, легше й батька бити. Але — вирішив, то — вирішив, що ж тепер говорити?.. — мовив по-батьківськи добросердий Попович.

А Георгій Береговий, льотчик-фронтовик, двічі Герой, керівник Центру підготовки космонавтів, у цій розмові друзів про життя-буття неоднораз покликався на власний воєнний досвід. І цього разу не зрадив своїй манері:

- Воно ж і так: у переможців рани не болять. Але треба знати дорогу до перемоги.

А по хвилі після цього запропонував:

- Знаєш що, Віталику: давай-но я Щербицькому листа напишу, нехай із квартирою допоможе. В столиці, а не десь у Кацапетівці.

За мить, побачивши заперечний жест Жолобова, додав:

- Даремно протестуєш, Віталику. Повір: який би не був В. В. функціонером, але знає, що космонавти — не найгірші люди на планеті…

І ці слова свої підсумував тостом:

- За твою перемогу, Віталику, в земному житті: в ньому не легше, ніж у космосі. Там хоч знаєш, звідки очікувати небезпеку…

Невдовзі друзі  розійшлися по домівках, але хіба мало про що довелося передумати того вечора майбутньому авторові книги, в якій — безліч епізодів, своєрідних кінематографічних”стоп-кадрів» життя, з котрих, власне, й складається доля?

У книзі вони, ці епізоди, ці житейські історії, в серцевині яких — автор, нероз”єдно існують у часі й логічній сув”язі, доповнюють одні одних, творячи небанальне смислове й композиційне обличчя біографічної повісті. А сама вона постає водночас і як цікавий, напружений сценарій, сподіваюсь, майбутнього кінофільму.

Колізій такого фільму у книзі предостатньо. Хоч би: Юрій Гагарін і Герман Титов, непрості взаємини першого і другого космонавтів планети, кожен з яких і після польоту прагнув довести свою перевагу, свою першість, своє лідерство; долі інших відомих астронавтів; а ще — тих, що, стартувавши з космодрому, не повернулися на землю живими…

Або — змагання наукових шкіл академіків Челомея і Корольова у битві за космос — чом не сюжетна лінія? Праведне ніби змагання, але скільки в ньому неправедних зизгагів, скільки підводних течій. І все — аби вивести тільки своє дітище на стартовий майданчик…

Віталій Жолобов ніколи не залишається стороннім оповідачем, а щоразу повідує читачеві про свою радість чи біль з того чи іншого приводу, має свою позицію, свій, як правило, публіцистично загострений коментар до тієї або іншої ситуації чи події.

Як читач щоразу стежиш за громадянським вибором автора, вболіваєш за нього, стаєш на його точку зору, прагнеш збагнути його розуміння й відчуття світу. Щиро бажаєш не помилитися у виборі й — перемогти.

З книги довідуєшся, що, попри несприятливі обставини, часом, здавалось би, непереборні перешкоди, йшов герой «Зорі…» до перемоги. Над обставинами, а головне — над самим собою.

У спорті — на футбольному чи волейбольному майданчику, куди в складі команди космонавтів виходив з капітанською пов”язкою на рукаві; і в житті вірив, звісно, в перемогу. Але не тільки і не завжди, вважаючи, що за певних обставин краще бути переможеним, ніж переможцем. Бо тільки з часом, вважає Жолобов, осягає людина чи не найскладніше з усіх відомих мистецтв — мистецтво жити…

Напевно, сама доля так розпорядилась, що після деяких сумнівів і вагань, де жити, він обрав Київ.

- Тепер це не тільки моє місто, але також місто моїх дітей і внуків, якими я пишаюся не менше, ніж усіма іншими досягненнями на землі, — схвильовано ділився думками Віталій Михайлович Жолобов під час презентації книги.

Так, примножуючи свій досвід на їхнє бачення й відчуття світу, продовжує він пізнавати себе й інших, жити радощами й печалями людських взаємин, про що також небайдужим рядком повідав у книзі «Зоря на ймення Доля».

…- Що вам снилося там, у космосі? — з-посеред іншого запитали Віталія Жолобова журналісти.

- Дніпро, куточки мого рідного села Збур”ївка, де я починав топтати свою стежку у великий і незбагненний земний світ, який продовжився не менш таємничою дорогою в космос, — відповів космонавт, повертаючись згадкою у далеке вже, але незабутнє літо 1976-го.

Діапазон його розмислів в автобіографічній повісті надзвичайно розлогий, розмаїтий: від особистих, інтимних, до масштабних, філософських. У ній — екскурси в історію, етнографію, політику. Згадки, викликані безліччю зустрічей, подій, вражень. Голоси з минулого, роздуми про дні нинішні. Обличчя рідних і друзів, політичних і культурних діячів різних країн, вихоплені з безперервного потоку буття. Різнохарактерні ці пласти, нібито окремі нариси й новели, складають цілісну й хвилюючу оповідь про драматизм подій минулого століття. І звичайно ж, вони, події ці, постають перед читачем крізь призму життя самого автора — од її витоків до нинішніх днів.

Не випадково, гадаю, презентація книги Віталія Жолобова зібрала в тісному колі друзів і колег автора, ветеранів і нинішніх працівників космічної галузі. Серед них — представники Державного космічного агентства України, Національної академії наук, Аерокосмічного товариства України, конструкторського бюро «Південне» імені Михайла Янгеля, Національного авіаційного університету, Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут», Житомирського музею космонавтики імені Сергія Корольова та багатьох інших.

Олександр Кавуненко