ЗЕМЛЮ — СЕЛЯНАМ!

Сто років тому, у вересні 1911 року, в Києві було вбито Петра Столипіна, голову Ради міністрів Російської імперії, автора однієї з найпрогресивніших аграрних реформ у світі. Ця реформа запроваджувала приватновласницьке землеволодіння селян, адже раніше вони фактично ніколи не були господарями землі (це не стосується, втім, Західної України).

Із творів художньої літератури знаємо, що у ХVІІ-ХІХ століттях можна було купити-продати коня, корову, виграти в карти селянина (ексклюзивна особливість Російської держави у світі), але не землю. До реформи Олександра ІІ 1861 року вся земля належала поміщикам і монастирям, після неї частину землі залишили поміщикам, решту віддали общині, «миру», селу загалом, але не окремим селянам. І лише реформа Столипіна вводила селянське землеволодіння.

 Реформу здійснювали вельми успішно, проте це відбувалося вже напередодні світової війни і, зрозуміло, жодних історичних традицій землеволодіння у селян не виробилося. Втім, обидві дореволюційні реформи, Олександра ІІ і П. Столипіна були справді глибокими перетвореннями в аграрних відносинах. А потім відбувся жовтневий переворот 1917 року. Землю спочатку передали селянам у користування (не володіння!), а в 1929 році знову відібрали — то був справжній антиселянський путч, що встановив державне кріпосне право, яке практично існує й до сьогодні.

 Ось вже десять років поспіль Верховна Рада України переносить з року в рік запровадження приватної власності на землю. «Не можна, не можна, не можна», — талдичать депутати як лівого флангу парламенту (насамперед), так і правого. Їх абсолютно не бентежить та обставина, що право на приватну власність на землю вже п’ятнадцять років тому записано в Конституції країни. Виявляється, можна сто тисяч разів повторювати «земля повинна належати тим, хто її обробляє», та скільки не кажи «халва», в роті солодко не стане — вирок упродовж останніх десяти років був однозначний: мораторій, тобто заборона продажу-купівлі земель сільськогосподарського призначення. У містах їх купувати дозволено. Цей мораторій став справжнім крематорієм економічного розвитку України, основною причиною тупцювання народного господарства на місці, ціна чого надзвичайно висока — найвищі в Європі темпи інфляції роздрібних цін на продукти харчування. Для обґрунтування тяганини зі скасуванням мораторію наводилися десятки вигаданих причин, приводів: немає земельного кадастру, немає інвентаризації землі, немає земельного банку тощо. Нарешті крига наче починає скресати, і з січня 2012 року обіцяно почати надавати селянам землю у власність. Тобто вдалося таки випередити Мексику, де аграрну реформу готують вже 23 роки.

 Справді, питання власності на землю не таке й просте, його вже кілька сотень років жваво обговорюють, воно викликає неоднозначні, суперечливі думки. Спектр супротивників надання землі у приватну власність завжди був значний, причому серед них нерідко були вельми шляхетні люди. Зі шкільної парти ми пам’ятаємо гнівні інвективи Ж.-Ж. Руссо про нещастя, які звалилися на людство внаслідок забуття істини, що земля належить усім. Такої ж думки дотримувався Л. Толстой: «Продавати землю — це все одно, що торгувати матір’ю». Та, відповідаючи йому, Столипін слушно зауважив, що «відсутність в селі власності на землю створює всю нашу необлаштованість, штучне щодо цього оскоплення нашого селянина, знищує в ньому природне поняття власності і призводить до поганого, а головне — до бідності. А бідність, як на мене, гірше від рабства».

 Навіть стародавні римляни знали: якщо немає власності, то немає й ладу в державі. Ніякі так звані акти на землю, яких дотепер видано українським селянам кілька мільйонів, цьому не зарадять. Повноцінне право власності на землю, тобто право цілком, самостійно розпоряджатися нею: право за бажанням власника, нікого не питаючи й не просячи згоди, дозволу, залишати її у спадок кому власник вважає за потрібне, як будь-яку річ — квартиру чи шапку, — а основне — щось важливе залишити своїм дітям після смерті чи віддавати в оренду так само за волевиявленням власника, чи використовувати не для вирощування сільськогосподарських культур. Останнє особливо дратує авторів законопроекту, бо за звичкою, яка вкоренилася в нашому суспільстві з давніх-давен, державі надано виняткове право совати свого довгого носа у будь-які види господарської, та й не тільки, діяльності. В іншому разі, на нашу думку, право приватної власності селян на землю — фікція, ілюзія. Власник землі, особливо український хлібороб, абсолютно не потребує мудрих вказівок стосовно того, що сіяти, як сіяти, як і коли збирати. Та згідно з проектом закону, держава й надалі контролюватиме, чи «правильно» використовує фермер землю, чи він, бува, не порушує сівозміни, чи крий Боже, не побудує кегельбан. У такому разі це не приватний власник. Перед державою фермер повинен мати лишень один обов’язок — вчасно сплатити податок. А за що — за вирощування зерна, за відгодівлю ВРХ, свиней чи індиків, чи за тенісні корти, держави не стосується. Вона одержить гроші, а за гроші можна купити потрібне. Головний біль країни — це нестача фінансів, коли з ними все гаразд, будь-які проблеми — газові, нафтові тощо вирішуються просто.

 Зрозуміло, що у свідомості багатьох людей, включно з розробниками проекту закону про скасування мораторію на продаж землі, існують стійкі антиринкові настрої, які часто-густо підживлюються й меркантильними інтересами певного прошарку. До того ж, розробники проекту — агрономи, але між словами «агрономія» і «аграрна реформа» спільного не більше, ніж між словами «рушник» і «рушниця». Але політекономи, справжні знавці виробничих відносин, стрижнем яких є відносини власності, зокрема власності на землю, від розробки нового закону повністю відсторонені. Для виправлення цієї системної помилки не завадило б залучення юристів, бо останні, так само, як і агрономи, не є фахівцями із цього питання. Адже право і власність в категоріальному розумінні — різні поняття. Право може відображати виробничі відносини, осердям яких, як зазначалося, є відносини власності, включно із власністю на землю. Усі пам’ятають, що за Конституцію 1996 року проголосували вночі. То мо’ вночі краще спати, аніж приймати Основний закон держави? Наведемо такий приклад діяльності юристів. У нашій Конституції власності на землю присвячено дві статті: 13 і 14, причому одна протирічить іншій. У статті 13 оголошено, що земля є «власністю народу», а в статті 14 вказано, що земля повинна бути у приватній власності.

 Як же земля ставала селянською у світі? Згадаємо французьку революцію 1789 року. Попри те, що її вістря було спрямовано проти дворян-поміщиків, яких тисячами страчували, Робесп’єр і його оточення допустили серйозну помилку, не віддавши землю кріпакам (так само, як наш гетьман П. Скоропадський у 1918 році). Це здійснив Наполеон Бонапарт, який за символічну плату зробив французьких селян власниками колишніх поміщицьких земель. Ось причина його чималих військових перемог, аж до захоплення Москви. І хоча зусиллями цілого континенту його зрештою позбавили влади, хоча повернулася королівська влада, землю у французьких фермерів уже ніхто відібрати не зміг, вони мали справжній документ на її володіння, а не ту писульку, яку надавали українським селянам у 1990-х роках і яка нічого не значила.

 Проаналізуємо історію США. 250 років тому Сполучені Штати Америки були закутною колонією Англії, їм годі було навіть і в думках тягатися з Індією, справжнім «діамантом в короні Британської імперії». Усе змінилося, коли в 1862 р. був прийнятий закон про гомстеди, згідно з яким кожному бажаючому американцю, як також громадянам Європи (лишень Європи) так само, як у Франції, за символічну плату 1 долар 25 центів за 1 акр землі (0,4 гектара). Цю землю надавали на території Середнього Заходу країни. Жодних імміграційних віз чи green card тоді не існувало. Давали до 160 акрів (65 га), тобто майже два мільйони «гомстедів» було практично не продано, а роздано загальною площею 285 млн акрів землі. Цей закон призвів до колосального збільшення зернової продукції, яка широким потоком линула в Старий Світ, даючи своїй країні величезні кошти, за які було куплено у Франції Флориду, у Росії Аляску, почала стрімко розвиватися промисловість. Так США із збіднілої колонії перетворилася на країну з найбільшим валовим внутрі­шнім продуктом у світі, який наразі дорівнює 16 трлн доларів.

 Та повернемося тепер вже до суті столипінської аграрної реформи, започаткованої Указом від 9 листопада 1906 р., яка здійснювалася до літа 1917-го. Її найважливішими завданнями було створення приватної селянської земельної власності та відмова від общини, яка сковувала ініціативу справжніх хліборобів. Було дозволено вільний продаж і купівлю землі, яка була поділена поміж родинами. Здійснюване під час реформи землевпорядкування було спрямоване на створення хуторів і відрубів . До слова, в проекті сьогоднішньої аграрної реформи про хутори та відруби немає й гадки, але ж це право селянина жити там, де він забажає. Нагадаємо, що в США практично не існує сіл. Міста є, а сіл — ні, тамтешні фермери воліють жити осібно. Столипін врахував це, а наш утаємничений автор реформи навіть не припускає, що багато українців схочуть відокремитись від громади; чимало гуцулів живе так і сьогодні.

 У здійсненні столипінської аграрної реформи визначну роль зіграв Селянський банк. Й досі в колишніх губернських центрах України — а їх було дев’ять — вражають красою й ошатністю його будівлі. Три чверті власного земельного фонду цей банк на пільгових умовах й за допомогою позичок надавав окремим господарям землі — власникам хуторів і відрубів. Ще одним надзвичайно важливим напрямом столипінської реформи було переселення селян з малоземельної європейської частини імперії до обширів Сибіру, Північного Казахстану, Далекого Сходу (Зелений Клин). Це насамперед торкнулося українців. На схід від Уралу серед теперішніх жителів Російської Федерації переважають особи з українськими прізвищами, хоча жодних україномовних шкіл, театрів чи газет там, як і загалом в цій країні, немає, і усіх їх безпідставно вважають росіянами. А це ж нащадки отих самих столипінських переселенців. Усього в Росії мешкає щонайменше 20 мільйонів українців чи людей з українськими коренями, а не 3,5 мільйони, як стверджує пропаганда наших сусідів.

 Загалом за десять років — 1907-1916 — переселилося на схід імперії 2,5 мільйона осіб; дітей тоді в сім’ях було по п’ятеро- семеро. Уряд надав їм великі гроші на будівництво житла, придбання реманенту, домашньої худоби, облаштування всіх сторін життя. Було створено опорну базу міцного селянства, припинилися селянські бунти, які стрясали країну в 1905-1907 роках. Різко зросло виробництво зерна, м’яса, масла. За кількістю коней Росія вийшла на перше місце у світі. Тоді не потрібно було застосовувати мінеральні, тобто хімічні добрива, якими сьогодні перенасичені всі наші харчові продукти. Гній від коней та великої рогатої худоби, включно з волами, давав значний доважок до врожаю, збагачуючи ґрунт й не чинячи шкоди здоров’ю людей. Російський письменник І. Аксаков у книзі «Детские годы Багрова-внука» пише, як у поміщика кріпаки насипали довгий пагорб із суцільного гною, де висаджували городину.

 А далі до влади внаслідок заколоту прийшли, а точніше незаконно захопили її, комуністи-більшовики, які здійснили примусову колективізацію, винищили становий хребет села, так званих куркулів, й прирекли на довгі десятиліття стагнації провідну галузь економіки — сільське господарство — за межу допустимого. (Кілька місяців тому в одній газеті було надруковано статтю з промовистою назвою «Нам би сто тисяч куркулів — і Україна прогодує Європу». Це справді так). І без того важка селянська праця ставала нестерпною. Люди прямо-таки гибіли. Колгоспниця повинна була тричі на день вручну видоювати 14 корів або обробляти 1,25 га цукрового буряка — і за цю пекельну працю отримувати жалюгідні копійки за «трудодень». Недарма ж селяни казали: «Гуртове — чортове». (Навіть нацисти, захопивши на кілька років Україну, сплачували колгоспникам утроє більше. Колгоспи вони не розпускали, збагнувши, що це чудовий насос для відкачування додаткової вартості). Але й це ще не все. У невеличкому присадибному господарстві було дозволено тримати лише одну корову (а М. Хрущов відібрав і це), одну свиноматку, а коней чи волів — ні. Та кожен селянський двір за радянських часів мусив віддати державі безкоштовно щорічно 40 кг м’яса, 200 л молока, 200 яєць, 200 кг картоплі, платити податок за кожне деревце на присадибній ділянці. Кому було добре, то це головам колгоспів. Як дотепно зазначив відомий політик В. Філенко, «навіть найгірший колгосп міг прогодувати свого голову».

 Усе сказане стосувалося всієї колишньої країни. Стосовно ж українського селянства було вчинено жахливий Голодомор 1932 — 1933 років, який можна порівняти з винищенням вірменів під час Першої світової війни або Голокостом євреїв під час Другої. Проте тільки керівники сучасної Німеччини принесли свої вибачення, Росія ж і Туреччина робити це відмовляються, хоча нікому не спадає на думку звинувачувати російський народ чи турків за злочини людожерів: Сталіна чи Талаат-паші.

Та пішло вже в історію трагічне ХХ століття. Україна нарешті стала незалежною. Вона, хоча й спроквола, потроху, починає просуватися в бік успішних країн, одночасно позбавляючись фобій минулого. Та ненька не стане, ніколи не стане багатою країною, заки її одвічний годувальник — селянин — залишатиметься кріпаком червоних та інших баронів, яку б назву теперішні колгоспи не носили та який би ребрендінг не вигадували: товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) чи ще якось. Шалений, знавіснілий, хоча й утаємничений, прихований опір аграрній реформі з боку новоз’явлених глитаїв та їхньої купленої челяді в парламенті має бути зламаний. Саме зараз для цього, нарешті, після десяти років зволікань, настав слушний час.

 Із чого ж слід починати? Насамперед потрібно повністю скасувати всі без винятку (бо відома усім резолюція «дозволити як виняток», у перекладі на нормальну мову означає «беззаконня”) земельні оборудки останніх років, вчинити так само, як зробив президент Л. Кучма Указом від 9 грудня 1999 р., адже перед цим шахраї за дві пляшки самогону скуповували у сільських бабусь т. зв. земельні бони, тобто усі «розпайовані» землі забрати та зібрати в один фонд. Обов’язково. Без цього аграрну реформу годі й розпочинати, бо жахи «Кайдашевої сім’ї» неминучі. Наступний крок — поділ землі. Можна погодитись із авторами проекту закону щодо максимальних розмірів ділянок у різних регіонах країни — 900 гектарів на Заході та 2100 на Сході та Центрі. Мінімальний розмір невідомо чого не визначений. Нагадаємо: гектар це практично стандартне футбольне поле, 100 м на 100 м. Панує думка, що на невеличкій ділянці вести господарство недоцільно, воно обов’язково буде нерентабельним. А як же бути із середнім розміром наділу в Японії 1,8 га? Причому країна повністю задовольняє внутрішні потреби в основному «хлібі» — рису. Так, ми не японці, проте за умови достатньо високого рівня техніки, технології, стверджуємо, можна досягти пристойної рентабельності й на 7-8 гектарах власної землі.

 Жваві дискусії точаться навколо ціни землі, яку надаватимуть селянину; називають цифри у діапазоні від 6.000 до 19.000 грн за гектар. Якщо буде кредитна допомога Земельного банку і виплату здійснювати з розстрочкою на 10-15 років, тоді середня цифра, себто 12.500 грн, на нашу думку, прийнятна, не завелика. А далі, кажуть розробники проекту, ціна, мовляв, буде невідомо якою, визначать ринок, попит і пропозиція. Між тим, вигадувати нічого не потрібно, є точна політекономічна формула ціни землі. Вона завжди, у будь-якій країні та будь-який час дорівнює

 

рента Х 100%

____________

банківський відсоток

 

(рента — це дохід землевласника, на відміну від прибутку — доходу підприємця, і процента — доходу банкіра). Коли все ущухне, тоді нормальними стануть і плата за оренду землі, і податок на неї, не такі, як сьогодні (відповідно 330 грн і 12 грн за гектар).

 Та як захистити майбутнього власника від двоногих хижаків, які обов’язково намагатимуться ошукати простих селян отими «двома пляшками самогону”? Чи є у світі сучасний досвід, який можна було б запозичити та використати в Україні, адже аграрні реформи Франції, США, царської Росії -минувшина. Є досвід скромної азійської країни Таїланд. Там усі без винятку селянські господарства, незалежно від якості землі чи кількості гектарів ділянки, оцінили в 1 млн доларів США, — сума для цієї небагатої, як і Україна, держави величезна. Непотрібен жоден кадастр. Сьогодні таїландський фермер не турбується про майбутнє — якщо він не схоче хазяювати, він продасть ділянку за суму, якої вистачить йому, дітям і онукам. Ми не бачимо кращого варіанту для нашого села. Тобто лише висока ціна наділу може захистити українського селянина від небезпеки ошуканства й пограбування.

 У проекті закону немає нічого про приватну власність на ліси. Водночас у Фінляндії вони давно належать селянам, тому там не гине жодна гілка, все використовують, а головне — там не можна навіть уявити хижацького вирубування лісів, як це відбувається в Карпатах. До слова, попри масові протести міщан, тисячі здорових дерев безкарно винищують сучасні вандали й у містах Києві, Харкові, Донецьку.

 В проекті закону дозволено надавати землю лише фізичним особам. Також заборонено продаж її не лише вітчизняним юридичним особам, а й іноземцям. З цим слід погодитись, оскільки в іншому випадку власниками української землі стануть закордонні багатії , як це було до революції — на Лівобережжі поміщиками були росіяни, на Правобережжі поляки, хоча Польської держави тоді не існувало! Та в проекті закону іноземним громадянам дозволено орендувати українську землю — цим не забаряться скористатися піддані східної сусідки, особливо на кримському півострові, де й так ситуація далека від спокійної, адже корінному, автохтонному народу України — кримським татарам — землю доводиться буквально видирати.

 Якщо все-таки Верховна Рада проголосує за надання земель (бажано було б і лісів) селянам, це, як завжди буває, спричинить нові проблеми. Передусім, не можна допустити, аби навколовладні нувориші стали хазяями гігантських маєтків, з одного боку, а сотні тисяч селян — бідарями, з іншого, адже тоді пригадається блюзнірська погроза іспанського диктатора Каудільо Франко:

«Друзям усе, ворогам — закон”… Далі. Треба усунути зернотрейдерів від закупівлі сільгосппродукції. Нагадаємо, що в США 100% зерна фермерів закуповує державна торговельна компанія, яка потім продає збіжжя за кордон або надає його у вигляді допомоги. З часів славетного Президента Ф. Рузвельта, який провів через Конгрес свій знаменитий білль (законопроект) 3А — «Agricaltural Administration Act» — фермери там і донині преміюються за недозасів частини угідь, аби зберігалися високі ціни на зерно. Загалом усюди в західних країнах фермери отримують потужну державну підтримку. Так, у державах Євросоюзу кожному фермеру за гектар ріллі надається 260 євро дотації. У Швейцарії, яка не входить до Євросоюзу, та й взагалі до будь-якої міжнародної організації, кожен селянин щодня одержує по 2 франка на корову.

 Оскільки в Україні поки що зерно вирощують тільки в громадському секторі, ще не один рік доведеться користуватися технікою цього сектору. Наївно сподіватися, що одразу все зміниться. Зрозуміло, що там, де селяни взагалі схочуть зберегти існуючі виробничі об’єднання, — цьому не слід заважати. Автор цих рядків чимало років спілкувався з В. Кавуном, відомим головою колгоспу села Шляхове Бершадського р-ну Вінницької обл., членом ЦК КПРС, депутатом Верховної Ради СРСР і членом Президії цієї Ради, видатним менеджером господарства, в якому люди заробляли навіть в ті часи пристойні гроші, жили заможно. Однак таких керівників можна було перелічити на пальцях.

 Найкращий вихід — кооперація селян, поширена у Франції, на сході Німеччини, Данії, деяких інших європейських країнах. Ось приклад. 75% сільськогосподарської продукції Франції експортують кооперативи, без будь-яких зернотрейдерів. Тобто не колгоспи з головою і конторою, де сидять дружини та інші родички начальників, а справжнє об’єднання селян, щось на кшталт ТСОЗ (Товариство спільного обробітку землі) двадцятих років ХХ століття. Тоді кілька селянських господарств — п’ять, десять, п’ятнадцять, а то й більше, об’єднували свої зусилля й реманент, разом закуповували трактор, інші необхідні знаряддя праці, зорювали землю першому, другому, третьому; так само це стосувалося прополки чи жнив. Це підвищувало продуктивність їхньої праці, сприяло значному зростанню виробництва продукції, створювало мотивацію до праці. Замість призначеного райкомом чи обкомом голови всі питання вирішувалися спільно, гуртом, власними головами.

 Ось чому в другій половині двадцятих років ТЗОЗ в УРСР охоплювали майже 40% селянських господарств. Це й була доба НЕП. Примітивне тлумачення НЕП тільки як заміни продрозкладки продподатком майже нічого не пояснює. Насправді це було запровадження ринкових засад у комуністичній країні, дозвіл виробникам, зокрема сільським, вільно провадити своє господарство, продукувати те, що вони вважають за потрібне, продавати створене кому завгодно, хоч за кордон. Зрозуміло, податок державі потрібно було сплатити. Було дозволено також залучати, простіше кажучи, визискувати найману працю — до 20 осіб, якщо вона ручна, і до 10 осіб, якщо використовується двигун. Це те, що І. Ільф і Є. Петров жартома називали «с мотором или без мотора» і що сьогоднішній генерації навряд чи зрозуміло. Трагічно, але наприкінці 1920-х років у Політбюро ЦК ВКП(б), яке вирішувало все в країні, гору взяло екстремістське угруповання на чолі зі Сталіним, яке поклало край і кооперації, і ТСОД, і НЕП, що призвело до занепаду, руйнації сільського господарства, які ми відчуваємо й досі, через 80 років. Саме ідея НЕП майже повністю була використана Китаєм, коли до влади після Мао Дзедуна прийшов Ден Сяопін. Це зробило Піднебесну процвітаючою капіталістичною державою за комуністичним тлом, другою на Планеті за обсягом ВВП.

 Аграрна реформа вимагатиме потужної допомоги Земельного банку. У селян з’явиться відповідна застава — ділянка. Це дасть підставу банкові без ризику за першої ж вимоги фермера дати гроші для придбання комбайна, трактора тощо, як це відбувається сьогодні, скажімо, в Польщі. Бажано використати досвід США й створити таку саме державну торговельну компанію, а для цього повернути їй 300 елеваторів, тобто половину всіх існуючих, бо це стратегічні підприємства, які бездумно віддали новітнім скоробагатькам. Це був би не антиринковий, а єдино доцільний захід, хоча олігархи навряд чи будуть від цього в захваті. Треба розуміти: аграрна реформа — не одномоментний акт, 1 січня 2012 року тільки її започатковує. Столипінська реформа тривала 11 років; цілком можливо, не менше часу потребуватиме наша, хоча сьогодні такий довгий строк видається дивним.

Українське село завмерло у тривожно-радісному очікуванні. Цей період невизначеності перед тектонічними змінами не сприяє піднесенню духу селян. Та не завмерла, триває трудова діяльність: треба сіяти, жнивувати, щодня годувати свійських тварин, доїти тощо. Що ж таке, в широкому контексті, сучасне сільське господарство України, обидві її гілки: рослинництво і тваринництво?

 Поза сумнівом, Україна завжди була й залишається помітним гравцем на світовому зерновому ринку, великим експортером пшениці, ячменю, кукурудзи. Цього, щоправда, врожайного, року вона в змозі продати за кордон понад 20 млн тонн зерна, отримати за це щонайменше 6 млрд доларів. Адже для власних потреб достатньо 5 млн тонн пшениці.

 І тут ми торкнемося питання, яке, здавалося б, не стосується теми статті: з якого дива Гітлер накинувся на СРСР? Російські історики одностайні — це, по-перше, винищення Сталіним командних кадрів збройних сил у 1937-1938 роках і, по-друге, вкрай невдала війна з Фінляндією в 1939-1940-х. Отак відбувається непомітна підміна понять, предмета обговорення. Адже вказані історики відповідають на абсолютно інше запитання: чому Гітлер розраховував, що війна проти червоної армії триватиме не більше шістьох тижнів, тобто так само, як проти франко-британської. А відверту відповідь читаємо в книзі маніяка «Mein Kampf”(“Моя боротьба”), яку він написав у 1923 р. в нюрнберзькій буцегарні, де сидів за участь у невдалому путчі: «Я не допущу більше голоду в Німеччині 19-го року, а для цього мені потрібна житниця Європи Україна». Ось причина нападу нацистів на Радянський Союз, родючі українські ґрунти, а не великий сталінський терор і бездарна військова агресія проти фінів.

 Згадки та повторення,про українські чорноземи вже стали трюїзмом. Та чомусь не звертають увагу на географічне розташування нашої країни. А воно не таке й райдужне. Як це не дивно, Україна розміщена доволі близько до Північного Льодовитого океану. Її південне місто Одеса по широті розташоване північніше північного міста США Нью-Йорка. Ось чому трапляються вимерзання озимини — головного збіжжя, що становить дві третини усього ужинку. Проте не лише навесні, а навіть напередодні жнив кількість зерна важко передбачити, бо трапляється і град, і буревій. Тому на запитання про майбутній врожай український селянин завжди відповідав: «А хто його знає». Це і є наукова, віками підтверджена істина. На відміну від наївних прогнозів майбутньої кількості збіжжя Міністерством аграрної політики і продовольства (така сьогодні його назва замість нормальної, як у всьому світі — Міністерство сільського господарства).

 Безперечно, сучасний середньорічний врожай зерна 35,6 млн тонн аж ніяк не відповідає потенціям держави. Коли нарешті всі 42 мільйони гектарів землі стануть власністю 6,7 мільйона селян, то, за умови ретельного догляду за пашею, обсяг отриманого зерна значно зросте. (Декілька мільйонів гектарів наразі взагалі не обробляються, забур’янені). Не вдаватимемося до конкретних цифр, аби не бути схожими на деяких очільників Мінагрополітики та облдержадміністрацій. Тут важливе інше. Сьогоднішня світова ціна на пшеницю навіть середнього, третього класу 280 доларів за тонну дасть змогу заробити пристойні гроші безпосереднім творцям, якщо покласти край участі в продажах визискувачам — зернотрейдерам. Якщо навіть така ринкова, капіталістична країна, як США, як зазначалося, самостійно закуповує зерно у своїх фермерів й експортує його, то Україні, яка по-справжньому ще тільки стає на ринкові ноги, тим паче не потрібно було віддавати таку архіважливу справу до липких рук.

Не йдеться про шкід­ливість посередників взагалі. Інститут посередників діє усюди; саме вони, а не виробники, повинні продавати сільгосптовари населенню. Кожен має робити свою справу: фермери — виробляти, торговці — продавати. Проте ненормально, коли селянинові сплачують за літр молока 1 грн, а ціна в крамниці — 10 грн. Це одночасно і грабунок селян, й надмірне збагачування посередників.

 Збіжжя потрібно не тільки виростити, а й вчасно зібрати. Власного заводу з випуску зернозбиральних комбайнів у країні немає. За радянських часів це була цілеспрямована імперська політика; доводилося ужинки здійснювати за допомогою допотопних ростовських або ленінградських мастодонтів з величезними втратами зерна і жахливими для механізатора умовами праці. За 20 років незалежності бездарні наші керманичі енергійно чубились один з одним, а обіцяного херсонського заводу комбайнів так і не побудували. Існуюча сільськогосподарська техніка вкрай зношена (як і взагалі в народному господарстві), до того ж, її не вистачає. Результат: щорічно внаслідок цього втрачається 4-5 млн тонн зерна. Як кажуть в народі, бідному і ніч коротка, а багатому чорт люльку колише. Зрозуміло, можна придбати чудову німецьку зернозбиральну машину, у якій комбайнер почувається комфортно, є кондиціонер, але кусюча для селянина ціна робить це придбання нереальним. Отут має стати в нагоді Земельний банк, який під заставу землі прокредитує нормально створений кооператив, об’єднання із декількох або декількох десятків господарств для купівлі німецького або ж американського катерпілера. Інший реманент таких значних грошей не потребує. Це дасть змогу забезпечити товариство усім потрібним обладнанням.

  Рослинництво країни сьогодні не в змозі встояти перед спокусою заробити побільше грошей навіть за рахунок значного погіршення стану ґрунтів; маю на увазі посіви ріпаку та соняху, які буквально руйнують ці ґрунти. Не можна собі уявити, щоби таке вчинив власник землі, який завжди дбає не тільки про день сьогоднішній, а й про прийдешній. А оскільки земля йому наразі не належить, вона чужа, то й хай турбується про неї хтось, не я.

 Проблемною галуззю сільського господарства України є тваринництво. Щонайбільше це стосується великої рогатої худоби, кількість якої щороку скорочується. За останні 20 років її поголів’я зменшилося в п’ять разів. У так званому громадському секторі ВРХ майже не існує, в домашніх обійстях залишилося 5 мільйонів корів. Не дивно, що яловичина стає недоступною для пересічного міщанина. Порівняно з Європою, в Україні споживають м’яса втричі менше. У Німеччині середньомісячна заробітна плата після сплати податків дорівнює 2.000 євро, а кілограм м’яса коштує 5 євро; в Україні — теж після сплати податків — зарплата 2.000 грн, а кілограм м’яса у нас коштує 50 грн. Це означає, що середньостатистичний німець за місячну зарплату може купити 400 кг м’яса, українець — 40 кг. Водночас, існує можливість швидкого нарощування кількості льох, адже свинарство — скороспіле тваринництво. До прикладу: угорські фермери тримають по 60 свиней на подвір’ї, усім відоме їхнє салямі. Та першість у світі в цій галузі, мабуть, належить Данії, де на 5 млн населення відгодовують 25 мільйонів льох.

 Дійсно швидко в нас зростає виробництво яєць, адже це й той самий білок, що містить м’ясо. Можна носити костюм замість трьох років — десять, можна, щоб там не торочили, користуватись пальтами ще радянських часів, не зважаючи на покази модного одягу, але їсти потрібно щодня. Цікаво, що з восьми нових українських мільярдерів 2010 року троє пов’язані не з металом, не з нафтопродуктами, ані з хімічними продуктами, а саме з виробництвом яєць. У цьому зв’язку не можна не згадати про одне оповідання Мопассана, де паралізованого селянина його дружина використовує в якості інкубатора, підкладаючи йому під тіло курячі яйця — за 19 днів із них вилуплюються курчата. Адже в селі всі мають щось робити.

 Щороку погіршується становище із забезпеченням населення молоком. Ті 5 млн згаданих корів, які поки що залишаються у селян, могли б забезпечити міста молоком, якби давали його стільки ж, як їхні родички у спекотних пустелях Саудівської Аравії чи Ізраїлю, а саме по 10 тонн за рік. Оскільки ж на благословенних наших теренах корови відмовляються віддати стільки молока, то міщани змушені купувати в крамницях ерзац-молоко, тобто розчинений порошок, або суміш молока з пальмовою (кокосовою) олією, яка дешева, тому власникам магазинів робити це вельми вигідно. Кокосова олія в молоці — дива та й годі. Справжнє ж молоко продається в супермаркетах вже не за 10, як зазначалося, а за карколомною ціною 15 грн за літр. Між тим молоко, як і хліб — це соціальні продукти харчування, вони повинні бути доступними для найбідніших людей. Це розуміли навіть не дуже обтяжені талантами радянські керівники. Тепер усе пущено на самоплив. Як стверджував перший Президент країни, ринок сам усе врегулює. Серйозна помилка. Для найважливіших соціальних продуктів харчування держава зобов’язана встановити граничні ціни, не боячись звинувачень у патерналізмі чи етатизмі.

 Здійснення аграрної реформи дасть змогу, за умови суттєвих державних дотацій, тримати у фермерському господарстві чимало корів, які за допомогою доїльних апаратів і одночасного охолодження не тільки забезпечать потреби міст у свіжому молоці, а й створять умови для повного забезпечення країни маслом, сиром, іншими молочними продуктами. Це ж звичайнісінький сором і ганьба, що доводиться завозити до нас вказані молочні продукти з Білорусі, як і гречку з Китаю, петрушку з Грузії, картоплю і цибулю з Єгипту, яблука з Аргентини та Польщі, картоплю і сало (сало!) з тієї ж Польщі. Усе це відлуння колгоспного господарювання, тобто свідомої руйнації аграрного сектору.

 Становище харчування населення не витримує критики, і це за умови, що на це саме харчування витрачається найбільша частина зарплати. Середня сім’я в містах сплачує за їжу понад 40% доходів (в США — 10%). За даними соціологічних опитувань, кожній десятій родині взагалі не вистачає коштів на їжу.

 І нарешті, окреме важливе питання: як позначиться аграрна реформа на чисельності сільського населення. Відповідь неоднозначна. З одного боку, можливість нарешті працювати на себе повинна залучити частину городян, колишніх мешканців села, повернутися до батьківських осель. З іншого боку, заміна ручної праці механізованою не тільки не збільшить потреби в нових робочих місцях на селі, а навпаки, буде сприяти зменшенню частки населення, зайнятого створенням сільськогосподарської продукції, адже вона нині дорівнює в Україні 33 %, в Польщі — 14 %, в США — 1 %.

 Аграрний прорив країни можливий лишень за умови справжнього, реального, рішучого вирішення проблеми, яка тривалий час стримувала розвиток сільського господарства України та її народного господарства загалом. Треба чекати супротиву навіть після прийняття відповідних рішень і указів, адже забувати про живучість стереотипів не слід. І тут справа не тільки в шкурних, меркантильних інтересах тих, хто звик сидіти на шиї трударів, а у щирих, щиросердних помилкових уявленнях багатьох (хоча, на щастя, далеко не всіх) чесних людей. Та яким би шаленим не був опір противників передачі землі селянам, правда все одно переможе. Адже правда, як кажуть французи, завжди бере гору. La raison finit toujours par avoir raison.

Чолом тобі та добробуту, невтомний український хліборобе!

Георгій ОГАНЯН,
доктор економічних наук