Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Голи у власні ворота (на жаль, не про футбол)

В рамках одного з європейських турнірів приїздили днями до Києва славетні британські «Гончарі» — футбольна команда «Сток-Сіті». Це один із найстаріших (другий за віком) професійних клубів на Островах. Переживав важкі, а то й чорні часи, але в останні роки з тріумфом повернувся не просто в футбольну еліту, а на її вершину (нині посідає 4 місце в Прем’єр-лізі).

На батьківщині футболу у Прем’єр-лізі немає навіть посередніх команд. А що вже казати про кращих! Варто нагадати, що футбол для британців — то перш за все один із національних символів, а не просто масова спортивна гра. Тож разом із «гончарями» до Києва прибули англійські спортивні журналісти. Варто зазначити, що на Островах журналіст, котрий пише, знімає, розповідає про футбол — це не якась там «помилка природи з Девонширських боліт», а справжня еліта не лише жанру, а й усієї британської журналістики. Остання обставина дуже суттєва для подальшого викладу нашого коментарю.

І от — під час спілкування британців зі своїми українськими колегами з’ясувався шокуючий факт: вони, британці, люди да-а-алеко не пересічні, вважали, що бульвар Шевченка у Києві і столичний Національний Університет імені Шевченка названі на честь… українського футболіста, котрий на батьківщині упродовж багатьох найкращих своїх років з’являвся дуже рідко. А тренер команди «Сток-Сіті» Ентоні П’юліс взагалі був переконаний, що Україна міститься не в Європі, а десь між Азією і Африкою. Що думають про державу, котра начебто називає центральну вулицю столиці та головний з університетів не іменами своїх національних героїв, як заведено в цивілізованому світі, а прізвищем талановитого футболіста-заробітчанина — містер П’юліс із суто британською лаконічністю вмістив у одне слово: «Мерзота!”

Один чи два Інтернет-сайти, котрі повідомили про це українських читачів, розмістили новину у рубриці «курйози». Точнісінько за москальським гумористом Мих. Задорновим. Мовляв, які тупі ці британці та їхні футболісти і журналісти.

А от вони якраз і не тупі! Справжній професійний журналіст зобов’язаний поставити інше запитання: а що, власне, зробив тезко Великого Кобзаря для популяризації доброго імені свого місця народження хоча б у тій же Британії? Чим дав він бодай одне інтерв’ю на цю тему? Чи виконав він свою давню обіцянку навчитися говорити… українською? Дулі з маком! Він навіть промовчав, коли його дружина-американка ляпнула, що їхні спільні діти ні в якому разі не будуть вивчати «тубільні говірки» на взірець української чи російської мов, а говоритимуть виключно англійською.

Та зрештою, світ клином зійшовся не на ньому. Бо пропагувати свою державу за її межами в першу чергу зобов’язані — хто? Дипломати. Наголошуємо — це їхній посадовий обов’язок, їм за це держава платить гроші з власного бюджету. Тобто — наші з вами, витрушені з нас податківцями.

І що ми маємо? Що робив у вельми і вельми важкі і доленосні для України 90-і роки наш посол у Лондоні? Академік! Справжньої, Великої Академії Наук. Авторитет європейського рівня у своїй царині, чудовий вузівський викладач, улюбленець студентів. На додачу — непоганий тенісист, що для Британії обставина не маргінальна. Умів носити фрак, а його дружина, на відміну від декого, не тицяла на прийомах пальцем у королеву Лисавету, голосно запитуючи: а це хто?

І все б воно добре, але ж ота наукова царина, в якій уславився пан амбасадор, не мала ніякого відношення ні до дипломатії, ні до міжнародного права чи бодай політики. Щоправда, на сайті МЗС зазначається, що посол-академік ініціював у Британії Фонд допомоги чорнобильським ліквідаторам. От тільки куди поділися ці чималенькі гроші — запитання вже не до екс-дипломата, а до оновленого ГПУ.

Наступним послом на Островах був один із небагатьох в Україні високих фахівців з усього комплексу міжнародних відносин. Та от біда — його підвела відверта політична заангажованість. А тодішній президент України Леонід Кучма вважав, що на вищі державні посади не варто призначати представників конкретних партій, бо вони одразу починають працювати не на країну, а на свою партію.

Заангажованого фахівця змінив у 2002-му році колишній віце-прем’єр, міністр фінансів з команди молодих реформаторів, котрі ледь не довели у тих же 90-х роках українську державу до повної фінансово-економічної загибелі. Ото він і переважно бовванів чотири роки на офіційних прийомах між представниками Уганди і Філіппін.

Окрема тема — діяльність наших журналістів, громадян України, найнятих керівництвом БіБіСі до української радіоредакції. Колись напишемо детальніше, а поки що констатуємо фінал: до повної ліквідації цієї структури «наші люди» таки доклали рук. Бо офіційна причина, мовляв, Україна вже доросла до такого рівня, що в ній кожного дільничного міліціонера і секретаря суду можна сміливо призначати членами суду Конституційного — на тлі подій останнього року критики не витримує. Бо якщо ми такі хороші і свідомі, то чого ми з таким рипом не те що в Євросоюз, а в якісь там асоціативні члени ніяк не пропхнемося?

На фінал — знову про Шевченків. Конкретно — про світлої пам’яті блискучого актора Валерія Шевченка. Він грав Кобзаря — і на сцені, і на телебаченні, причому так, що глядач, навіть дуже далекий від поезії та історії України, сповнювався симпатією до цієї легендарної постаті. А відтак підвищувався рівень, перш за все, самоповаги простої людини — завдяки усвідомленню причетності до того ж народу, що й славетний поет.

І що важливо: у повсякденні Валерій Шевченко ніколи не забував про свою відповідальність перед прізвищем, яке носив. На відміну від деяких «славних прадідів великих правнуків...».

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com