Влада перед вибором

Вже так створена людина, що не може не думати про минуле, не бачучи, що відбувається в сучасному, не міркуючи про майбутнє. Це ще і тому, що світ і час нерозривні у просторі. Життєві ситуації здебільшого ще більш драматичні, ніж у романі, яким би цікавим він не був. Адже життя — це, за великим рахунком, кимось написаний драматичний спектакль і ми всі в ньому актори на всі часи. Змінюються епохи, змінюються актори, вони в них живуть і йдуть у вічність. Змінювалися фараонівські, королівські, царські, більшовицькі династії, але не вони, а наші з вами славні пращури здійснювали безприкладні подвиги, захищаючи батьківщину, не жаліючи живота свого заради неї. Династії правили, гнобили, воювали і всі намагалися потрапити в історію і залишитися в ній, як сонце без плям в уяві древніх.

Ми говоримо, що наша цивілізація йде до прогресу. В той же час витоки цивілізації — в Древньому Єгипті, де абсолютна влада фараонів і абсолютне рабство простих людей. Але така цивілізація у змозі породити тільки цивілізацію фараонів і рабів, потомки цих рабів, як ми тепер бачимо, повстали не тільки у Єгипті проти тих і нинішніх фараонів, вони підіймаються на всьому Африканському континенті за свободу. Це відбувається саме тепер, бо колесо історії не зупиняється, а на сонці, виявилося, теж є плями.

В історичному відрізку в сорок віків Древнього царства і у відрізку довжиною 180 віків після (Древня Греція, Древній Рим і т.д.) людство намагалося відмовитися від цивілізації Древнього Єгипту. Вийти з цієї моделі і почати будувати нову цивілізацію. Як свідчать дослідження, такий момент і такий рубіж не був знайдений. Значить, ми завжди розвивалися в рамках панування і рабства. Якщо розглянути і зміну різних соціальних деформацій, починаючи з феодалізму, то система хижацького використання праці рабів була присутня там повною мірою. На зміну феодалізму прийшов капіталізм. Там теж саме — панування і рабство. Пан вже володіє заводами, фабриками, надрами, а всі інші — раби. Далі на зміну прийшов більшовицький комунізм. Що ж змінилося — нічого, та сама система панування і рабства. Тепер на зміну прийшла т.з. демократія. Та ж система панування і рабства. Є панство, є так звана еліта, будуються котеджі, вілли, з’явилися мільйонери, мільярдери і разом з тим зубожілий народ. І знову, як кажуть, коло замкнулось. І чому так, де ж логіка?! Тому хіба нашому народові до Геродота, який свідчив (три з половиною тисячі років тому) разом з Тацітом, що слов’янські народи, займаючи територію від Дніпра до Рейну і від Балтики до Чорного моря, були наймогутнішими. А ми, не маючи сьогодні і досі достеменно написаної нами нашої історії забули, що українці один із великих європейських народів. Чому ж і нині у незалежній державі все ще йде боротьба за виживання, не даючи можливості розібратися у витоках соціальної несправедливості. Невже це свідомий план і внутрішніх ворогів, і зовнішніх недругів?

Чи не тому українці довго були під ярмом варягів або сатрапів, які розуміли, щоб стати над народом, їм потрібно відрізнятися від нього, володіти статусом богообраності. Вони придумали легенду про покликання. І ми до цього часу віримо в цю злу брехню, яка принижує нас. Ця ситуація характерна не тільки для нашої історії. Вона проглядається в різних епохах і в різних народів. Виходить, що ми йшли в руслі світових хижацьких тенденцій, які були закладені в період класового розподілу.

Так де ж наші історики, академіки, філософи, я вже не кажу політики, чому вони не бачать цього, а знову ж таки намагаються залучати до написання історії української держави тих же варягів, наступаючи на ті ж самі граблі. Адже в суспільстві до класового розподілу люди жили природнім життям, не було рабства, не було каст, експлуатації. А була земля, були сімейні і родові відносини, що виключали війни, насильство. Саме така система, що є ідилійною, і змогла б розвинути державність зовсім іншого ґатунку, чим та яку ми все ще копіюємо — державність царату, вождів більшовицької революції, «демократичних» переворотів, путчів.

Історія завжди писалася під царів і вождів, бо так кожен з них волів, але якщо ми дійсно намагаємося будувати демократичну цивілізовану державу, так продовжуватися не може, нас не зрозуміють наші потомки, які не хочуть вивчати і знати тлумачень нашої історії, нав’язаних знову ж таки варягами. І якщо наші історики напишуть її на чергове замовлення, стріляючи в історію з револьвера, то вона не забариться вистрілити з гармати, в чому ми не раз вже переконувались, а відкритий її урок нині ми бачимо в Єгипті. Сьогодні ми знову ж таки є не тільки спостерігачами, але і свідомими учасниками і акторами все ще на підмостках моделі державності древнього царства. Як бачимо, нині йде жорстока боротьба за панування у глобалізованому світі на тлі світового дисбалансу фінансової, економічної і все більше продовольчої кризи.

Крім того, населення Землі до 2015 року сягне до 9 мільярдів. І не випадково все більше чуємо розмови про «золотий мільярд». Ін­шими словами, людство може прогодувати тільки мільярд вибраних. Тому радіти глобалізації, корпоратизації нашим політикам, бізнесменам, владі не варто, а краще добре подумати, як зменшити ризики світової глобалізації і її викликів, не допустити монопольного безладу в Україні (колись житниці Європи), де зникає або стає дефіцитом цукор,  гречка, навіть борошно. І це відбувається вже не за велінням самодурів-царів і вождів в мундирах. А народ все ніяк не може розчухати, що ж відбувається. А відбувається глобалізована змичка світових фінансових потоків. Іншими словами: олігархи всіх країн єднаються. То, можливо, нам необхідно вчасно зупинитись і подумати про інтереси своєї держави і нашого багатостраждального народу в першу чергу, щоб не відбулося так, як у відомій казці Салтикова-Щедрина «Дикий дідич». Ще древні говорили: хліба і видовищ, але раніше хліба.

Нам не потрібно ні до кого приставати, щоб стати сировинним, а тим більше продовольчим придатком, а якщо вже так станеться, то тільки на паритетних засадах, з урахуванням інтересів держави і народу.

Найцікавіше, що Китай і Японія з таким станом речей ніколи не погоджувалася і ні до кого не прилаштовувалися. Чи не тому їхні економіки є першими у світі.

А наші сусіди поляки, які ще в 90-х роках вивозили від нас все, поступово навчилися створювати своє. Нині в Євросоюзі вони мають найвищий економічний злет, розвинуту наукову промислову, під­приємницьку, соці­альну ін­фраструктуру.

А що ж робили ми? Що хотіли... Вивозили все — від ковбаси до металу. Порізали станки, дорогоцінне обладнання унікальних складних виробництв, заводів (в т.ч. і цукрових) і переробили на металеві болванки, щоб продати іноземцям за ціною нижчою, ніж власним споживачам! Так простіше, бо не треба витрачати гроші на модернізацію заводів, не треба парити мізки складними і дорогими виробництвами машинобудування. Фахівець знає, чого варте лише надскладне виробництво цукру. Тут Україна колись була авторитетним гравцем. Конкуренти переконали наших недолугих бізнесменів у «застарілості» наших виробництв, і в підсумку пустили під ніж відносно нові технологічні потужності. Тому і «маємо те, що маємо». А в результаті український народ став знову ж таки вкотре заручником політики далекого древнього царства, де все сховали в пірамідах, а у нас в офшорах на Кіпрі. І як тут не згадати економізм Джона Мейнарда, Кейнса, якого в Україні не вітають, але по якому живе і розвивається Америка. Адже людині тільки здається що вона живе сама по собі.  Чи не звідсіль у нас є люди, які чомусь називають себе елітою, живучи за подвійними стандартами. Це економізм Кейнса тільки навпаки. Адже ще Арістотель писав, що людина є істота суспільна, і коли принижують державу — принижують і кожного знас.

А тому хочеться ще раз зазначити, що ми не знаємо своєї історії, своєї правди, а це є каменем спотикання як у зовнішній, так і внутрішній політиці. Занехаяна наша освіта ще не відчинила наповну двері у власну історію, до світових тенденцій, в руслі яких тече життя людства. Все це особливо важливо для молодого покоління, яке прагне долучитися до світових шляхів цивілізації, копіювати надбання найуспішніших країн. Це стремління стримується у молоді відсутністю коштів, які осідають в кишенях олігархів-ретроградів. Замість того, щоб створювати власні виробництва, вони експлуатують застарілі потужності СРСР, замість того, щоб навчати персонал управлінню сучасними технологічними циклами, вони заганяють нещасних робітників у шкідливі цехи індустріальної доби, де експлуатують за лічені копійки. Як розрідку пропонують найдешевшу в Європі горілку і «Майданс-шоу».

В таких умовах притуплення ми не зможемо реалізувати нашу національну ідею. Верхи не чують і не хочуть чути власний народ, їм аби відкупитися від нього черговою дешевою подачкою, а частіше обіцянкою-цяцянкою.

І як не позаздрити нашому пращурові, коли були природні закони ще в докласовому суспільстві,. Адже нині всі ми живемо за рукотворними законами олігархів. Вони стають все жорсткішими і цинічними. Чи породить це спротив? Мабуть не випадково ми спостерігали переможні революції в Тунісі, Єгипті, Лівії. Народи позбуваються зарозумілих керманичів-мільярдерів і намагаються змінити усталену роками схему відносин, де бідний — завжди упосліджені, де робітник отримує копійки, а чиновник — купається в золотих ваннах.

Нам важливо писати власну історію, а не тулитися до інших і заглядати їм до рота. Пора усвідомити, що світ наповнений конкурентною боротьбою між народами, націями, країнами. Нам ніхто не допоможе безкоштовно: будь-яка допомога буде надана нам в кредит під великі відсотки. Ось чому важливо маьти власну чітко усвідомлену схему національних пріоритетів (не олігархічних). Тільки при таких обставинах  люди підтримають владу, і їй не треба буде ховатися від власного народу за сталевими щитами. Влада давно повинна зробити свій вибір кому служити: народові чи олігархам? Від цього вибору залежать темпи модернізації нашої країни.

Василь Слободяник