Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«… І НЕ ПОМРЕ ГУЛКА ВОДА ДНІПРОВА»

… Хіба не тішиться душа городянина, коли з бетонних помешкань, із лабіринтів метушливого мегаполіса виривається нарешті в заміську тишу, яку порушують лише перегуки пташок, де сосни сягають сонця, а вода лісового озера здається глибокою, як небо? Або коли розчулено вглядається вона у пам’ятні до зворушливих деталей обшири рідного села, поринає в буття знайомих одмалечку людей, яке минає на природі, змальованій поетами, композиторами, художниками?.. Напевно, й тривожилася вона, та одірвана од землі міська душа, що дедалі менше стає живої природи, а натомість більше, як мовив колись поет, навколишнього середовища. Та й то — занедбаного нині так, що його далеко не завжди можна назвати природним. Натомість — напівпустельні індустріальні пейзажі, вода, майже або й зовсім не придатна для пиття. Не виняток, на жаль, і Дніпро — головна водна артерія країни, з якої п’ють мільйони.

На цьому, зокрема, наголошує Володимир Гаптар у книзі «Ріка тривоги і печалі», яка нещодавно побачила світ за сприяння ПРООН-ГЕФ екологічного оздоровлення Дніпра. Саме прадавній Дніпро-Славутич, його доля — в серцевині публіцистично загостреної оповіді письменника.

Володимир Гаптар порушує не лише суто екологічні, а й інші аспекти функціонування життєдайної біосистеми. Скажімо, історичні. З наголосом на тому, зокрема, що біди прадавньої ріки, які ми спостерігаємо нині, спричинили драматичні метаморфози недавнього й нинішнього часу. Адже інакшою, чистішою стократ, здоровішою була Ріка, котра здавен асоціюється з неповторним колоритом кількатисячолітнього українського буття, з долею людей, що віддавен живуть на її берегах.

За свідченнями Дмитра Яворницького, наведеними в книзі, майже весь береговий простір Дніпра, крім хіба порогів, мав розкішні, важкодоступні плавні, що дарували запорозьким козакам і ліс, і сіно, й безліч дичини та звіра. Ці плавні були низовинами, вкритими дерев’яною й трав’янистою рослинністю, перетятими в різних напрямах річечками, мали затоки, лимани, протоки, були всіяні незліченною кількістю великих та малих озер, порослими густим і високим, як стіна, очеретом. Особливо знаменитим був Великий Луг, що починався біля лівого берега Дніпра, навпроти острова Хортиці, тягнувся на сто верст і закінчувався поблизу урочища Паліївщини, вище Микитиного Рогу.

Що ж тепер? Маємо ніби й не Дніпро з колись неповторним річищем, а важезне й небезпечне «намисто» з кількох рукотворних водосховищ, на дні яких опинилися давні козацькі села, родючі землі. Користі від цих велетенських калюж, вкритих водоростями, — майже ніякої, небезпека — непередбачувана, зокрема, від водосховища Київського, що ховає під своїми хвилями незліченну кількість радіоактивного мулу; сунеться він униз за течією, потрапляючи спершу в Дніпро, затим — у Чорне море, зване колись Руським.

Не випадково існує думка вчених щодо поетапного спуску водойм, аби повернути Дніпру первозданність, а затоплені землі — для сільськогосподарського використання. Втім, наслідки такого кардинального кроку передбачити надзвичайно складно, економічні збитки бачаться величезними вже сьогодні, а екологічний та соціальний ефект — у невідомому майбутньому. Тим часом наростатиме загроза національній безпеці, бо проблема загострюватиметься й набуватиме політичного характеру.

Так вважає зокрема й Дмитро Рущак, керівник проекту ПРООН-ГЕФ екологічного оздоровлення Дніпра. Він, зокрема, зазначає також, що відродження Славутича бачиться настільки успішним, наскільки відповідальніше почуватиметься кожен із нас за чистоту цієї доленосної для українців, святої ріки.

Міжнародній спільноті також небайдужа доля Дніпра. Свідченням цього є і вже згаданий проект, у рамках якого реалізується стратегічна програма дій, покликаних зменшити забруднення Дніпра стійкими токсичними речовинами.

Володимир Гаптар подає чимало статистичних даних, археологічних, краєзнавчих, природоохоронних, медичних матеріалів, розмаїтих аналогій, висловлювань відомих людей минулого й нинішнього часу, які автор вплітає в канву своїх роздумів, у загальну композицію книги, підсилюючи її публіцистичну потугу. Звертаючи своє слово насамперед до сумління співвітчизників, яких ще не поглинули хвилі урбанізації, споживацького ставлення до природи.

Чи існують нині загрози для Дніпра, для людей, які живуть на його берегах? — запитує у свого дідуся Максимко, один із героїв повісті. З народження міський житель, «дитя асфальту», щороку приїжджає він до дідуся в село Старе, що неподалік від столиці, відкриваючи там для себе нескінченні таємниці ріки й довколишньої природи, а через них — непрості істини людського буття.

Іншим разом підліток непокоїться тим, скажімо, чи є загроза такій благословенній місцині української землі, як урочище Конча-Заспа, надзвичайно сприятливому колись для нересту риби, яка на тамтешніх безмежних луках відкладала ікру.

На це запитання дідусь відповідає ствердно. І додає, що, на жаль, уже давно минув час, коли після водопілля риба з луків ішла в озера, а звідти до Дніпра. Що кінець минулого й перші роки нинішнього століття стали початком відліку трагедії цього колись дивовижного краю. Закінчення її ми, не приведи, Господи, можемо побачити на власні очі, коли поступово будуть знищені навколишні острови Жуків, Ольгинський; коли зникне птаство та риба, замуляться й зацвітуть смердючими водоростями штучні затоки. Спрямлений, закутий у бетон берег ніколи не оживе, і тоді люди покинуть ці мертві землі біля брудної води…

Вражає статистика ВООЗ та інших міжнародних і національних установ щодо цього. Наприклад, через забруднення води щороку на діарею хворіють 2 млрд людей, а 3,3 млн вмирають від пов’язаних з нею ускладнень. На малярію — 400 млн осіб, з яких щорічно вмирають 1,5 млн. Майже 2 млн людей щороку хворіють на лихоманку денге. Щорічно внаслідок забруднення води у світі вмирають 15 млн дітей у віці до п’яти років.

У зв’язку з цим, наголошує Володимир Гаптар, не хотілося, щоб справдилося пророцтво Леонардо да Вінчі. Своє лиховісне припущення він висловив ще 500 років тому, побачивши своїм генієм, що варварське, дикунське ставлення до природи може призвести до апокаліпсису людства. Ось воно: «На землі завжди відбуватимуться спустошливі війни, і смерть незрідка виявиться долею всіх супротивників. З безмежною злобою ці дикуни знищать дерева в лісах планети, а потім повернуть свою лють на все живе довкола, приносячи йому біль і руйнування, страждання й смерть. Ні на землі, ні під землею, ні під водою не залишиться нічого недоторканого чи неушкодженого. Вітер рознесе по світу мертву землю і вкриє нею останки, що колись наповнювали життям різні країни”.

На жаль, нині багато в чому справджуються слова великого Леонардо. Досить згадати хоча б недавні природні катаклізми з їх непередбачливими наслідками, додати сюди так званий людський фактор, який спричинив Чорнобильську катастрофу. а землі. 

Образ Великої ріки українців в повісті постає перед читачем у багатьох іпостасях, у різних часових і просторових вимірах. Вона, ріка, говорить до читача живим голосом хвиль, пташиними перегуками в її болотах, довірливо схлюпує своїми болями, ділиться радощами, сподіваннями. Тільки почула б ріку людина, відчула її стривожений пульс постіндустріальної доби, — доби, яка навряд чи свідчить про силу тих, хто так зверхньо й поквапливо оголосив себе вінцем природи.

Дуже зримі дніпровські пейзажі, сповиті теплом серця й любов’ю до рідного краю; щедро розсипані на сторінках книги, вони чарують душу, ними автор ніби скликає до гурту небайдужих своїх однодумців. Як от: «Дзвеніли хори цвіркунів, які нібито змагалися між собою, хто з них кращий, лунали сплески риби на річковій гладіні. Відблиск маленького вечірнього багаття лягав на зарослі рогози й осоки і пригасав у гущавині…» Цей проникливий опис прирди стає тлом для дідусевих згадок про минуле, котрий ще довго сидів на березі, ніби вглядаючись у далеч років, прислухаючись до нічних звуків, знайомих і незнайомих. На якусь мить йому почувся голос діда Галайди, але й він розтав непомітно…

Або ось цей опис ранку, якого, заблукавши в лісі, дочекався Максимко, і побачив, що малиновим колом вдалині прокинулося сонце, а з ранкового туманцю живою водою засвітилося небо.

“Вода прозорилася глибоко, таємниче висвічуючи якісь миготливі зблиски — може, то були тіні, а може, риба. Сонце палило ранковий туманець і відкривало такі далі, що все являлося світові у своїй первозданній красі. Міріади малесеньких сонць на водній гладіні були так близько, що, здається, зачерпни їх долонею — і розтрушуй навсібіч ці дива. Дідусь мружив очі й тільки усміхався радісному подивуванню внука. А ще упізнавав себе в ньому — таким був він сам п’ятдесят років тому”.

Вочевидь, не випадково автор «Ріки…» подає історію дідусевого роду, продовжувачем якого з хвилюванням починає усвідомлювати себе і його внук. Це — наскрізна сюжетна лінія твору, й автор у її змалюванні сповна виявляє свою майстерність. Не по-журналістськи квапливо, як то трапляється, на жаль, з іншими, не по-менторськи нав’язливо, не сухо й схематично, а емоційно та художньо переконливо провадить він у повісті свою думку про нероз’єдність поколінь. І про взаємну відповідальність їх перед мінливим ликом Ріки. Часи і люди міняються, а вона, ріка — вічна. І віща.

В цьому сенсі показовий, як на мене, такий епідод повісті. У мандрівці Дніпром Максимко потрапляє на мальовничий острів, загублений у густих приберегових заростях лозняку. Його краса вабить і рибалок, і тих, хто прагне вибратися сюди подалі від «переселених» міських пляжів. Накупатися, позасмагати досхочу, а надвечір неодмінно зібрати в пакети сміття, утилізувати його там, де належить це робити.

Чому аж так суворо? — запитаєте. Бо на острові уже зо два десятиліття з весни до осені мешкав знаменитий дід Галайда. Чим знаменитий? — допитується Максимко, і чує у відповідь історію життя цієї звичайної і в чомусь таки незвичайної людини.

Весь вік працював він у рибальській артілі. На сьогодення дивився крізь призму дотеперішніх історичних подій, мав свою філософію буття, а найпотаємніші думки про життєві колізії довіряв щоденникові.

Не тільки дух, а й тіло гартував Галайда, цілий рік, приміром, у Дніпрі купався. Надворі морози, а дід прорубає ополонку і плаває в ній. Люди як побачать — тремтять від холоду, а Галайда на березі ще й снігом розтирається. Тож навіть у сімдесят п’ять не поступався нікому ні силою, ні рибальським умінням, а Дніпро знав як свою долоню. Складав навіть карти місцезнаходження затонулих козацьких човнів — чайок. І не один із таких човнів з його допомогою було піднято з Дніпрового дна й реставровано.

Ще була у Галайди велика мрія — створити музей підводного Дніпра. Бо скільки добра ще від античних часів збереглося під товщею води, не знає ніхто. А Галайда здогадувався, точніше — навіть знав, де. І тому до нього часто навідувалися так звані чорні археологи, тобто ті, хто відшуковував під водою скарби для продажу. Жодного разу Галайда не пішов на змову з такими «цінителями» давнини. Насуплював брови і навіть не розмовляв з ними, зінколи навіть викликаючи лють і погрози незваних гостей.

Рибалки ж поважали Галайду, прислухалися до старого. Довіряли йому як самому собі. А тільки-но якась проблема чи суперечка, то: «Пішли до Галайди, він нас розсудить!..»

А бувало не раз і таке: витягнуть сіті на берег, велику рибу складуть у корзини, а мільгу на піску залишать. А потім згадають Галайду — повернуться, увесь «дріб’язок» зберуть і у воду випустять. Боялися Галайду браконьєри. Подейкували, що він навіть чаклувати міг.

Різне розповідають люди про дідові чари. Але всі, хто припливав на острів, обов’язково навідували курінь Галайди, який завжди напоїть прибулих чаєм із зібраних на острові ягід і трав, розкаже, де краще риба ловиться. А як у кого не стане сірників — у Галайди завжди є. Якщо і не застануть господаря в курені, знають, що на дерев’яному столику, застеленому чистою полотниною, завжди лежать найнеобхідніші для рибалок речі: гачки, поплавки, а під столиком — великий казанок, у якому можна зварити юшку…

Повість «Ріка тривоги і печалі», окрім уже зазначеного, є письменницьким втіленням думки про те, що діди, батьки, сини — геніальна триєдність, витворена Природою, і порушувати її не дано нікому. Певно, що й сучасним товстосумам, котрі, споруджуючи свої багатоповерхові палаци прямісінько на воді, чинять замах на незайманість, перворожденність Ріки.

А хіба кращі, хіба моральніші ті, хто, не замислюючись про наслідки, викидає стічні води, миючі засоби, од яких немає спасу Дніпрові, бо вони — справжня отрута. Але це не минає безкарно, причому відомщення настає найчастіше найненепередбачуваніше.

Скажімо, з тими, хто з динамітом чи електровудочкою припливав на острів, обов’язково якась біда траплялася. Не встигне ще лиха душа зло вчинити, як його хвилею на корчі віднесе чи якась сила човен перекине.

У книзі Володимира Гаптаря немало епізодів, де діють представники різних суспільних прошарків і поколінь. А найперше простежується думка про те, що прагнення до краси й добрі поривання людей врешті збережуть природу, врятують світ. Це — якщо світлими й обнадійливими очима дивитися довкола, намагатися проникнути в істинну суть речей, а не задовольнятися миттєвими благами, тішити свій непогамовний споживацький апетит і егоїзм.

А ще — треба діяти, не залишатися байдужим до злого й лиховісного у ставленні до Дніпра. Навіть якщо це загрожує твоїй власній безпеці. Так у повісті чинять дідусь і його внук Максимко, вступаючи на прю з браконьєрами. Максимко, цей міський підліток, повниться снагою, яку дарує йому жива і вдячна ріка. Відчуває її довіру, раніше незнану: «Літній вечір уже виглядав із-за Дніпрових узвиш, світився вогниками рідного села, лунав нестримним пташиним співом із садів і левад. Човен легко торкався хвиль, які лащилися до Максимових долонь”…

І навпаки: у повісті також чимало епізодів, які переконують читача, що жорстокість людська — це породження злого розуму й боязкого серця, що жорстокість і страх, за висловом класика, потискають одне одному руки. Але — нечисті ті руки…

Є такий вираз у філософії: «повернення часів». Якщо стисло, то суть його полягає в тому, що десь у цьому ж місці, скажімо, сидячи на березі Дніпра, далекий нащадок думатиме подібно й почуватиме те ж саме, що і я, чи ти, чи он вони в часи нинішні. Тож хотілося, аби те повернення часів до наших нащадків було щасливим. І ми, нині сущі, маємо спричинитися до цього. Якщо нам не чуже відчуття єдиної людської спільноти й дороге серцю замилування нескінченним плином Ріки, її піднебесною чистотою. Щоб була вона не лише символом. І не тільки в пам’яті залишалася світлими спогади про найдорожче. А щоб через віки й віки справдилися біблійні рядки з Одкровення Івана Богослова, які автор обрав як епіграф до повісті: «І показав він мені чисту ріку живої води, ясну, мов кришталь”.

Взагалі розповідь свою Володимир Гаптар веде дуже широко — від художнього образу та публіцистичних пасажів до лінгвістичних студій, і залучає до цього таких авторитетних фахівців, як письменник Борис Антоненко-Давидович. Він, зокрема, з’ясовує для читачів книги, коли треба вживати слово «ріка», а коли казати слово «річка». І доводить помилковість твердження тих, хто вважає, що різниця між ними полягає лише у розмірі позначуваних об’єктів.

Отже, книга ця — хвилюючий художній відеохронопис Ріки. Хоча відео, так би мовити, в натуральному вимірі — також присутнє в книзі. Це — світлини самого автора. Деякі з них зроблені під час минулорічного відзначення міжнародного Дня Дніпра; є вони й у зовсім недавньому художньому каталозі, куди ввійшли також твори малярів — учасників пленеру, присвяченого цій події. Нещодавно вони експонувалися на виставці в Академії мистецтв України «Дніпро… Мить і  вічність», якою була заснована спеціальна художня галерея. Пригадую, навіть Олівер Адамс, резидент-координатор ООНівського проекту, взявся тоді до пензля й подарував присутнім свій мистецький експромт на тему вічної ріки.

Повість-діалог, повість-застереження, повість-перегук, повість-відлуння, — ці визначення, кожне своєю мірою, можна застосувати до жанру, в якому написано «Ріку тривоги і печалі». Втім, нехай це питання досліджують літературознавці, я ж наголошу насамкінець ось на чому. Видається закономірним, що саме Володимир Гаптар написав книгу, виповнену драматизмом сучасної доби, бо вона витікає з внутрішньої логіки його мистецької спрямованості, є виявом небайдужої душі, характеру діяльного й невпокійливого. Цей твір — продовження того, що роками творить відомий письменник і журналіст на ниві літературній та громадській. Невтомно організовуючи природоохоронні акції, пов’язані зокрема з відродженням Дніпра. Редагуючи, вважаю, таке вкрай потрібне нині видання, як «Екотиждень», долучаючи через нього людей совісних і небайдужих до захисту довкілля в усіх куточках України.

Сподіваюся, буде й інша нагода порозмірковувати про багатогранну Гаптареву творчість, про його щиру й навдивовижу доброзичливу натуру, вміння збирати навколо себе друзів, а небайдужим мистецтвом своїм єднати сучасників і покоління, що грядуть. Як єднає однодумців витворена ним пісенна ватра на дивовижної краси і — повіримо разом з автором книги — безсмертних берегах Дніпра. Звучить пісня, а ти ніби бачиш, як:

Горить, горить вогонь, не догора,
Горить зоря ясна на вечоровім прузі.
Зійшлись ми разом, — найвірніші друзі,
Зійшлись біля вогню, на березі Дніпра.

Олександр Кавуненко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com