«ЗОЛОТИЙ ВЕРЕСЕНЬ» КРИВАВИЙ ЧЕРВЕНЬ

22 червня асоціюється в більшості людей радянської доби з великими втратами і катастрофічними поразками на Західному і Південно-Західному фронтах. Але за часів незалежності зібрано величезну кількість свідчень про комуністичний терор проти українців, який був розв’язаний за командою з Кремля, і був проведений упродовж перших днів війни. Різня червня 1941 р., яку здійснило НКВС СРСР, за своїми розмірами й звір­ствами переходить всі жахіття, що їх знало людство. Здається, давно пора звернутися до Гаагського суду з матеріалами про етнічні чистки в Україні напередодні Радянсько-ні­мецької війни 1941—1945 рр., щоб хоча б формально засудити небачені злочини радян­ської влади проти українців.

Відступаючи перед німецькою армією влітку 1941 року, НКВД проявило нечувану жорстокість супроти українського населення. З садистичною кровожерністю НКВД вимордувало у Львові, Дрогобичі, Рівному, Луцьку, Вінниці, Умані і в інших містах України тисячі українських політичних в’яз­нів. Звідомлення про ці масакри і зізнання очевидців, в тому і в’язнів, які врятувалися з цієї м’ясорубки, були надруковані влітку 1941 року м. ін. в газеті «Українські щоденні вісті» у Львові та в газеті «Краківські вісті». Про вбивства НКВД писала тоді також американська газета «Нью Йорк Поуст» від 7 липня 1941 року і «Нью-Йорк Гералд Трибюн», з того ж числа, що одержали інформації від кореспондентів «Ассошієйтед Прес», які в тому часі прибули до Львова. Про большевицькі злочини на українських землях у червні 1941 року писали і очевидці тодішніх подій, в українських газетах, що виходили на еміграції («Гомін України», «Шлях перемоги» і ін.).

З архівних документів із фондів колишнього СССР.

ЛЬВІВ в 1941 році: Управління НКВД закатувало 6850 людей. Епіцентром страт були тюрми та управління НКВД у Львові. За номенклатурою їх було чотири: №1 — на вул. Лонцького (у той час це найбільший комплекс НКВД — на перехресті колишніх вулиць Сапєги, Коперніка i Лонцького); №2 — відома ще як Замарсти­нiвська тюрма — на вул. Замарстинiвськiй; №3 — тюрма НКВД у м. Золочеві; №4 — «Бригiдки» на колишній вул. Казимирській (сьогодні вул. Городоцька).

ТЕРНОПІЛЬ. Управління НКВД закатувало 3250 людей. Останки 1200 мучеників захоронені на Микулинецькому цвинтарі. Решта, через велику ступінь розкладу в’язнів, були залишені у підвалах тюрми НКВД. Їхні останки знаходяться і до нині в районі бульвару Тараса Шевченка та вул.Музейної.

ЧОРТКІВ. Управління НКВД в Чорткові закатувало 2680 людей. Останки 1000 мучеників були захоронені у спільній могилі і в 1942 році поставлений кам’яний хрест. Решту, через велику ступінь розкладу в’язнів, було залишено у підвалах тюрми НКВД, де їхні останки знаходяться і до сьогодні.

БЕРЕЖАНИ. Управління НКВД в Бережанах закатувало 1250 людей. Останки 157 мучеників на сьогодні відомі і захоронені родичами та у декількох спільних могилах. Решта вивезені енкаведистами у невідомі місця.

Нині вже можна поазбучно перерахувати всі населені пунктим, де були вчинені ці злочини. Гадаю, варто розмножити і відправити ці унікальні документи і свідчення депутатам Російської Держдуми, які нещодавно прийняли постанову із засудженням «фашизму» на Заході України. Депутати мусять знати правду і на це натякнув у своєму виступі В.Жириновський. Підтримавши постанову, він, все ж зауважив, що російські депутати знають дуже мало про західний регіон України.

Для тих, хто воліє знати правду, можна порекомендувати свідчення колишнього українського політичного в’язня Б. Казанівського, що їх він склав перед дослідною комісією американської Палати Репрезентантів у 1954.

Описи свідчень терору НКВД є в брошурі О. Романівського «Розділ з хроніки одного галицького села», Торонто, Канада 1960.

Є численні підшивки німецьких газет з фотоматеріалами і описом щойно відкритих в’язниць НКВД.

БЕРЕЖАНИ. Два дні до приходу німців місто пережило жахливе страхіття. По вулицях вешталися розбещені енкаведисти і міліціонери, ловили кожного підозрілого і розстрілювали десь у поблизькому ліску. ...Від тюрми заносило неприємним запахом і не було помітно жодного життя всередині. Через півгодини прибули І. Королишин, С. Б. і трьох німецьких старшин і всі ми разом ввійшли до тюрми. В сторожевій кімнаті ми знайшли майже всі ключі, що, зрештою, були нам непотрібні, бо камери не були замкнені. Переглядаючи камеру за камерою, ми знаходили лише людські трупи і більш нічого.

Того ж таки дня ціле подвір’я тюрми було встелене людськими трупами, що їх винесено з камер. Хто мав когось арештованого з родини, той одержував дозвіл розпізнавати його між замордованими. Поблизу річки Золота Липа, що пропливає попри місто, стоїть серед невеликого парку старовинний замок Винявських. Копи розбито замуровані льохи цього замку, то в них теж знайдено людські трупи. А скільки замордованих большевиками і зв’язаних по кілька разом понесла вода Золотої Липи, про це можуть розповісти мешканці сіл Посухів, Потутори і Саранчуки. («Шлях перемоги», 10 липня 1960 р. М. Л. (Англія)

«Мене арештовано в селі М. і вивезено до тюрми в повітовому місті Підгайці, де була також станиця НКВД. На протязі мого перебування у Підгаєцькій тюрмі відбувалися слідства кожної ночі, під час яких НКВД-исти важко побивали людей. Це, одначе, довго не тривало, бо скоро почалася німецько-большевицька війна, нас постригли і перевезли вантажними автами до тюрми в Бережанах. Як нас інформували старі в’язні, в тюрмі було біля 1500 українців.

У Бережанах нас не допитували, бо не було вже часу, наступали німці. Але кожної ночі НКВД-исти викликали поіменно в’язнів, які вже ніколи не верталися до камер... Одного ранку нас на камері розділили, мене вкинено до камери ч. 14, а моїх друзів до іншої. В камері ч. 14 були самі «старі» в’язні, себто люди, які просиділи в тюрмі майже на протязі всього часу большевицької окупації Західньої України. В’язні виглядали страшно, вони мали довге волосся і бороди, а їхні обличчя були блідо-жовтаві, немов би кожний з них хворів на туберкульоз.

Всю ніч німці кидали бомби на Бережани і ціла тюрма здригалася до основ.

...Двері вже були виламані і ми вийшли на тюремне подвір’я. Тут виявилося, що нас, щасливців, які уникнули смерти, було не більше 100, а всіх ін. перебито». Б. С. Англія. («Шлях перемоги», 8 травня 1960).

БІБРКА. «Ось що розповідає В. P., сільський хлопець: «Приїхали в середу рано до  Романова  енкаведисти  і  позабирали,  крім  мене,   ще:   Богдана Довбуша, Василя   Орлевича     («Вурлєвського«),     Миколу   Дучія, Івана Цвігуна  (сина «Безносого»  Сеня)   і фірою відставили нас до Бібрки. ...Енкаведисти викликали поодинці арештованих з камер і водили їх до пивниці стріляти. Був уже вечір. Ми всі принишкли до дверей і слухали, кого викликають. Так повели тоді Королика — він дуже плакав, як його вели. Найбільше просився Микола Дучій: товариші, та я ваш, я бідняк, я маю жінку й дитину, змилуйтеся, не вбивайте мене!» Ті лиш сміялися, а один йому відповів: «Нічєво, ето точно как зуб вирвать: заболіт раз і по всьом!» Потім чути було з пивниці лиш тріск вистрілів.

...Своєї смерти я був певний, як мене викликали. Двох узяло мене під пахи, а третій з револьвером ішов позаду мене. І мене завели до пивниці. Уже за порогом, у темній пивниці, мене пустили ті два, що вели попід рамена; в тій хвилі поклав мені руку на плече — задній. В секунді я якось відчув, що він підносить свою праву руку, мені здавалося, що йому навіть цокнув револьвер. Я на мить повернув голову, щоб побачити, що він хоче робити. Гримнув постріл, і нині пам’ятаю, що я впав на якісь теплі людські тіла і втратив притомність. Як довго я лежав непритомний, не знаю. Потім серед темряви я якось прочуняв. Мені здавалося, що я хіба на другому світі, бо пригадав собі, що мене розстрілювали. Перше враження було, що мені дуже стерпли ноги і одна рука і дуже боліли, аж пекли, щоки, в роті було повно солоної теплої крови. На мені лежало щось дуже важке. Цей тягар я помалу зсунув з себе. Це був труп розстріляного бібрецького адвоката, Кульчицького, що то нас під вечір переконував не втікати, бо він знає большевицькі кодекси. Я мав прострілені обидві щоки і лежав на трупах. Хтось у цій купі ще харчав. Двері до пивниці були напів відхилені. Енкаведисти, певно, робили горілчану передишку, бо жодних кроків не було чути.

Визволившися з-під трупів, я на пальцях, уважно надслухуючи, вийшов коридором аж на подвір’я. Двері туди були відчинені. Я вмить видряпався біля сусіднього стовпа на паркан, не зважаючи на те, що руки подер собі до колючок дроту. Зразу перескочив на другу сторону. Недалеко починалося кукурудзяне поле. Околицю я знав ще з польських часів...

О.  Романівський  («Розділ  з  хроніки...» стр.  23-25).

БУСЬК. «Невеличке міс­течко Буськ коло Львова теж втратило найвидатніших своїх громадян, що впали жертвою терору НКВД. Серед закатованих 40 осіб розпізнано д-ра Миколу Ваня, молодого 38-річного лікаря, громадського діяча. Згинув як мученик, на що вказує проломаний череп голови, виламана долішня щока а на плечах різані рани, що їх зроблено сокирою, яку знайдено в камері. Замордовано Миколу Чучмана, відомого кооперативного діяча, що його тіло, пробите в околиці шлунка гострим знаряддям, знайдено в камері. Крім трупів у в’язниці знайдено ще 50 тіл помордованих, переважно сіль­ських дівчат, в каплиці в парку». («Українські Щоденні Вісті», 16 липня 1941 p.).

ВІННИЦЯ. «Спершу я сидів у львівській тюрмі, де НКВД-исти, не зважаючи на мій старий вік, били мене й знущалися. Кожної ночі забирали мене до підвалу й заодно питали, хто переховує мого сина. Не добившись від мене ніяких зізнань, НКВД-исти перевели мене до великої спільної камери. Але камера була така переповнена, що я не мав місця, щоб денебудь прилягти на підлозі. Щойно якийсь старший в’язень допоміг мені приміститися у кутку біля дверей. З цієї камери кожної ночі виводили в’язнів за списком і вони вже не поверталися до нас. Між в’язнями ходили вістки, що їх висилають на Сибір, а інших розстрілюють у Львові.

Весною 1941 року мене ще раз викликали до слідчого й перевели до тюрми у Вінниці. Тюрма в цьому місті теж була переповнена. В нашій камері ми мусіли весь час мінятися ролями, щоб трохи спочити: на команду старшого камери одні з нас сідали на землю, інші стояли, збившись густо один біля одного. За якийсь час сідали ті, що були на ногах, а другі ставали, і так тривало протягом днів і ночей. Настрій у в’язниці був пригнічений.

Коли большевики тікали перед німецькою армією, тоді НКВД почало мордувати в’язнів у пивницях і на подвір’ї. На крик розстрілюваних всі в’язні у тюрмі збунтувалися, виламали двері камер і кинулися на вбивців. Невелика кількість НКВД-истів, які були в тюрмі, мусіла відступити перед тисячними масами в’язнів, і нам здавалося, що ми вже вільні. Тисячі в’язнів вибігли на подвір’я і подалися до головної брами. Несподівано, одначе, появився відділ НКВД, який почав до нас стріляти. В’язні відступили до камер, ховаючись від куль і гранат. Але порятунку і пощади не було. НКВД-исти, немов божевільні, стріляли і кидали ручні гранати до камер, винищуючи всіх, хто жив. Я лежав на підлозі однієї камери і не мав сили підвестися, щоб рятуватися, аби мене не задушили самі співтовариші неволі. Постріляні в’язні падали на мене й прикрили мене так, що я не міг ворухнутися. Я чув у камері постріли, зриви гранат і крики та стогони поранених і вмираючих. Багато в’язнів божеволіло. Кров текла по підлозі струмками й підступила так високо, що сягала моїх уст. Тоді я зомлів. Коли я прийшов до свідомости, мені розказали люди з Вінниці, що мене витягнено з-під купи трупів і я не давав знаку життя. Тому мене й покладено біля мертвих, але коли мені обмили обличчя, щоб розпізнати, я віджив. Мій вигляд був жахливий, як розказували мені. Не голений, худий, облитий кров’ю, я не був схожий на людину. Але Бог врятував мені життя, щоб я міг розказати правду українському народові, як на моїх очах гинули в 1941 році нещасні жертви московсько-большевицьких катів у Вінницькій тюрмі».

Т. П., Німеччина («Шлях перемоги» 6 березня 1960)

ДОБРОМИЛЬ. «В суботу 26 червня 1941 p. мешканці містечка Добромиль відкрили на саліні за містом, поблизу села Ляцьке, яму, повну трупів. Яма-шиб, глибока на яких 36 метрів, скривала в собі 77 трупів. Теж знайдено 51 трупів помордованих НКВД в’язнів в двох провізоричних могилах на подвір’ї в’язниці, рештки спалених трупів в будинку дирекції лісів. Тіла страдальників були так побиті, що багатьох з них не можна було вже розпізнати. Пізнати вдалось: о. Кебуза з с. Макова. Він мав поломані руки і відтятий язик. Далі ще знайдено Миколу Возьного з Ляцького, якого тіло було подіравлене штиками. Як вдалось устійнити, екзекуція большевицьких опричників відбулася в четвер 26 червня, а її виконавцями були: голова міськради Петровський, секретар райпарткому Бубнов і місцевий міліціянт Кремер. Стверджено теж, що відступаючі відділи совєтської армії забили в селі Княжполі о. Петра Дутка і п’ятьох селян».

(«Українські Щоденні Вісті», З серпня   1960).

Село Княжпіль (Добромильський район). Останнього дня большевицького панування підступні кулі двох НКВД-истів несподівано перервали життя шістьох Княжипільців разом з їхнім священиком, отцем Василем Дудкою, які спокійно розмовляли між  собою.

Після появи в нашому районі німецького війська у ній відкрито 50 трупів, змасакрованих до непізнання, з заламаними черепами. Ли­ше одній жертві позволила доля вирватися з большевицьких кривавих рук і заховатися серед трупів, постріляних у підземеллях Добромильської тюрми. Він переждав під трупами тринадцяти чоловіків і жінок, яких постріляли большевики, аж до того часу, поки прийшли німці й населення міста витягнуло його з-поміж неживих співтоваришів неволі.

А. О., Англія. («Шлях  перемоги»,  20   березня   1960).

«Я живий свідок, бачив, як НКВД-исти арештували в селі Конів коло Добромиля Миколу Антоха й Василя Сича третього дня війни з німцями, в середу, і завезли їх до тюрми в місті Добромилі, де закатували їх в нелюдський спосіб. Микола Антох залишив жінку й 5 дітей. Василь Сич — жінку і 6 дітей. Їхні тіла знайдено опісля в Добромилі після втечі большевиків. Обидва мали обличчя такі змасакровані, що пізнати трупи можна було лише по одежі. Майстром мордування був москаль Ліборців.

В.,   Англія. («Шлях перемоги», 3 квітня,1960).

ДРОГОБИЧ. «По втечі большевиків з Дрогобича наприкінці м. червня 1941 p., зараз же наступного дня вранці побачив я, що багато людей спішить на єврейське кладовище, яке було положене за містом у напрямі на с. Грушів. Пішов туди і я, а за деякий мас туди приїхало теж декілька німецьких вояків. За брамою кладовища, у віддалі біля 10 метрів, побачив я шість великих розкопаних ям, виповнених трупами жахливо змасакрованих людей. Кожна яма була біля 6 м. довга, 2 м. широка і 2 м. глибока. В кожній з цих ям було приблизно по 50 трупів. Це були тіла українських патріотів, що їх замордували большевики перед своєю втечею з Дрогобича. Жертви... були постріляні в потилицю, мали повиколювані очі, поламані руки й ноги, були пов’язані колючим дротом. Між замордованими було теж двоє німецьких літунів, що їхній літак зістрілили большевики над Дрогобичем.

Таких масових могил з трупами українців, що їх замордували московські кати, було в Дрогобичі та в його околицях багато.

А. О.,  (Німеччина). («Шлях перемоги», 3 липня 1960).

В селі Нагуєвичі, пов. Дрогобич, арештувало НКВД в 1941 р. Корнеля Камінського (директора школи), Михайла Дрогобицького (директора школи), Миколу Хрущика, Івана Добжанського та Івана Чаплю. Всіх арештованих, за виїмком Івана Чаплі, якому пощастило врятуватися, знайдено пізніше постріляними. Тіла їх знайдено разом з 12 іншими трупами в’язнів. Всі 16 були постріляні в потилицю, а на ногах та всьому тілі були сліди багнетних поколень. Чи ті рани від баґнетів були задані перед застріленням, чи після того, не можна було ствердити.

В. Ґ., Англія. («Шлях перемоги», 28  лютого  1960).

Серед помордованих в’язнів дрогобицької тюрми зідентифіковано таких визначних українських діячів: 1. Антін Максимович, шкільний інспектор, 2. сот. Бурко, 3. ігумен оо. Василіян о. Барвник, 4. інж. Осип Левицький, кол. старшина Січових Стрі­льців, 5. Іван Чаповський, гімн. вчитель, 6. Іван Чмола, гімн. вчитель, 7. Осип Когут, інвалід, кооперативний діяч, 8. родина Кобринів, 9. І. Оґроднік, учитель з Нагуєвич, 10. І. Німелович, 11. М. Лисовець. Жертв терору НКВД в дрогобицькому повіті обраховують на дві тисячі осіб.

(«Краківські Вісті», ч. 169, 5 серпня  1941 p.).

ДУБНО. Вночі з 24 на 25 червня 1941 р. НКВД вистріляло або закатувало 527  чоловіків і жінок і позаколювало кілька немовлят, що народились у в’язниці. Безліч жителів Дубна зворушені до глибини, проходили кілька днів підряд з одного поверху на другий, з одної покровавпеної келії до другої, щоб між жахливо помасакрованими трупами знайти своїх найближчих. Кореспондент газети, що був присутній при цих трагічних відвідинах писав: «У безконечній черзі йдуть мужчини, жінки й діти до дому жаху, що обіймає кількасот келій розміщених на п’ятьох поверхах. Повітря важке переповнене жахливим запахом тіл у розкладі. Мусимо притискати хустини до носа, щоб витримати в тій атмосфері жаху. З жахом помічаємо перші трупи за виваженими дверима келії. Якийсь старець лежить з руками схрещеними на скорченому тілі, його лице обезформлене серією куль зі скоростріла. За ним стіна подіравлена кулями. На право, в куті молода, ясноволоса людина глядить на нас шкляними очима. Перед його ногами лежить на животі у скровавленій сорочці, український селянин. Йдемо з келії до келії всюди мертві кличуть до неба про пімсту. Мертві, які не були ніякими злочинцями тільки любили свою українську батьківщину й ненавиділи большевицький режим. На другому поверсі в’язниці лежать тіла знасилуваних матерів і доньок. На землі валяються відірвані від грудей немовлята з порозпорюваними животиками. Безперервно посувається ряд людей в жалобі повз жертви большевицького терору. Жінки плачуть, кидаються на тіла їхніх найближчих. Глибоко зворушені, стаємо перед дверима келії: у півсумерку світяться дві свічки при голові та ногах мужчини, що лежить зі затисненими кулаками, зі шкляними очима у калюжі крови, побіч інших 11 трупів».

Про звірства НКВД в Дубні оповідав колишній в’язень Антін Ланків з Дубна таке: 25 червня його забрали агенти НКВД ніби до армії. Разом з кількома іншими українцями його завезли до в’язниці, забрали все за вийнятком сорочки і замкнули до переповненої келії. Тої самої ночі він почув стріли. Нечайно отворились двері келії і ввійшло 4-х мужчин, які стали стріляти зі скоростріла і револьверів. Так робили душогуби в кожній келії, вистрілюючи в’язнів, з яких остали при житті тільки нечисленні, і ті важко ранені.

(«Краківські Вісті», ч. 147, 9 липня 1941).

ЖОВКВА. «Я — колишній в’язень німецько-нацистських концентраційних таборів: Авшвіц, Бухенвальд, Дора і Берген-Бельзен. Копи пишу ці рядки, хочу підкреслити, що я ніколи з німцями не співпрацював, трактуючи їх від 1941 р. до 1945 р. як окупантів України. Останньо німецька преса й телевізія з Східньої Німеччини пишуть та висвітлюють пропагандивні фільми, намагаючись доказати, що українських і польських в’язнів у Львові й інших містах України в червні 1941 року вимордували німці та українські націоналісти. Тому я хочу написати правду про те, що я власними очима бачив у Жовківській тюрмі та чув від врятованого в’язня. Коли в червні 1941 р. большевицькі війська панічно втікали з міста Жовкви (тепер Нестеров), населення негайно кинулося рятувати в’язнів, замкнених у міській тюрмі. Я один з перших, разом з своїми друзями, прийшов до тюрми. Вона була вже розбита, двері розкриті. На коридорі стояв гурт людей, які слухали розповіді врятованого в’язня, Степана Макара. Він народився в селі Скварява Стара, був членом ОУН і його арештували большевики. Врятувавшись чудом з тюрми в Жовкві, Макар був 1943 року арештований німецьким Ґештапом і запроторений до концентраційного табору Бухенвальд, де й загинув. Степан Макар розказував, що він врятувався від смерті лише тому, що не відзивався, коли НКВД-исти приходили до камери й відчитували його прізвище. Його товариші неволі не знали його прізвища, бо він був у камері новаком. Ніч перед утечею большевиків з Жовкви була страшна, ствердив Макар. НКВД-исти викликали в’язнів з камер і мордували їх, заглушуючи їхні крики гудінням мотору трактора на подвір’ї тюрми. В’язні з камери Макара намагалися втекти, виламали двері, але на коридорі зустрілися з чекістами, які почали до них стріляти. Кілька з в’язнів, між ними і Макар, врятувалися, одначе, заховавшись знову в камері. Вранці Макар вийшов з тюрми й побачив, що НКВД-истів вже не було. Мешканці Жовкви, які говорили з Макаром, почали за його вказівками шукати на подвір’ї тюрми й знайшли під купою дров свіжу могилу. Таких могил було кілька. Знайдені в них тіла помордованих свід­чили, що в’язнів забито не в один час. В одній могилі автор цього свідчення пізнав своїх друзів. Вони були жахливо покалічені, мали поламані руки, повиривано волосся на голові та покрите синяками тіло. НКВД-исти мордували в’язнів тупою лопатою і джаганом, що їх теж знайдено в одній могилі. По-мордовані лежали в ямах скинені, як попало.

Населення Жовкви повідомило про відкриття большевицьких звірств німецькі війська, які якраз вступили були в місто. Вояки помогли виймати з могил трупів та дали нам дезинфекційні речовини.

Я нарахував усіх помордованих, разом з жінками, 36 осіб. Між ними я пізнав: Студентку Салівну, члена ОУН, з Жовкви, Миколаєвича, учителя з села Крехів, робітника Онишка, члена ОУН, з села Фіня, Гр. Кирика, селянина з села Мацошин, студента Малиновського, члена ОУН, купця Кочута з Жовкви, теж члена ОУН. Прізвищ інших помордованих вже не пригадую собі. Багато трупів не можна було пізнати, бо їхні обличчя були понівечені катуваннями. Між цими українцями було теж кілька польських інтелігентів.

Після кількох днів відбувся величний похорон жертв московсько-большевицького терору. Всіх — українців і поляків — поховано в спільній могилі в центрі міста, між гімназією і костелом. Ховали й промовляли над могилою українські й польські священики. Були вінці квітів від німецької армії».

Т. П., Німеччина. («Шлях перемоги», 7 лютого 1960).

ЗАЛІЩИКИ. В перші дні після вибуху німецько-большевицької війни в 1941 році, до м. Заліщик над Дністром приїхав ешелон з 60-ти вантажних вагонів, наповнених самими в’язнями. Звідки їх привезено, мені не відомо. Всі вагони були вщерть набиті стоячими в’язнями, що від сильного стиску просто душилися. Вагони були запльомбовані та пильно стережені енкаведистами. Проте, люди знали, що там діється, бо з вагонів було чути страшні крики в’язнів. Насилу втиснено у вагони ще одну групу в’язнів, що їх пригнали енкаведисти з місцевої в’язниці. Руки в’язнів були пов’язані дротом.

Після того енкаведисти облили ввесь ешелон якоюсь рідиною, вагони загорілися, а крики в’язнів зчинилися ще більші. Тоді під’їхали ззаду дві льокомотиви і штовхнули вагони на залізничний міст на ріці Дністер, що сполучував Заліщики з Буковиною. Цей міст був підмінований і як тільки вагони в’їхали на нього, сталася страшна експльозія. За хвилину міст з вагонами звалився на дно глибокого Дністра. Енкаведисти викрикували на все горло: «Вот там ваша самостоятельная Україна. Всем вам туда дорога, с... сини!»..

Н.  К.   (Німеччина). («Шлях перемоги»,  3 липня 1960).

ЗОЛОЧІВ. «В золочів­ській тюрмі знайдено по-звірськи закатованих 649 осіб. В ямі перед в’язницею відкопано 432 особи. Вони були залиті бензиною й опалені і тому тільки частину трупів можна було розпізнати. В другій ямі на подвір’ї відкопано 217 осіб. Це жертви тільки останніх днів перед втечею большевиків з Золочева.

Сліди страшних катувань можна знайти в келіях і на коридорах, де залишилось багато крові. Дивлячись на трупи з повідрізуваними частинами тіла, повиколюваними очима, повирізуваними язиками можна собі уявити, якою жахливою смертю згинули ці мученики. Лікарська комісія, що оглянула трупи знайдені в другій ямі (217 осіб), ствердила, що частина жертв була живцем закопана до ями».

(«Українські   Щоденні  Вісті»,   18  липня  1941).

«Улаштовуючи недавно нікчемну комедію «суду» над західньонімецьким мініс­тром Оберлендером,представники СРСР з східньої зони Німеччини твердили через своїх брехливих «свідків», мовляв, у місті Золочеві на західноукраїнських землях знищили тюремних в’язнів українці. Як наочний свідок московсько-большевицьких звірств у Золочеві, подаю факти, хто знищив в’язнів. Восени 1940 р. московське НКВД заарештувало мого діда і посадило до тієї тюрми. Коли ж 22-го червня 1941 року вибухла війна, я, як малий ще хлопчика, частенько навідувався в околиці тюрми, щоб довідатись про долю свого дідуся.

В ніч з 4-го на 5-го липня місто Золочів дуже збомбардували німецькі літаки, знищуючи багато домів. Наступного дня був спокій, а вранці 6-го липня передні з’єднання німецьких армій перейшли Золочів. Одна їх частина подалася на південний схід в напрямі Тернополя, а друга — на північний схід, в напрямі Бродів. Біля 11-ої години того дня я був вже під замком, де зібралося дуже багато людей. Добившись з трудом до мурів замку, я став перед довгими рядами напіврозкладених трупів. Незабаром до тюрми прийшли мої батьки. Кількість трупів, що їх складали рядами на траві у саді, постійно збільшувалася. Їх витягали з кількох великих могил, обчищували від землі та крови і складали в саді. Запах гниючого тіла просто звалював людей з ніг, але багато чоловіків, жінок і дітей, позакривавши уста і носи хусточками, ходили між рядами трупів, стараючись розпізнати рідних. Ми теж шукали нашого дідуся, але даремно.

Трупи чоловіків були з неголеними обличчями, деякі у подертій брудній білизні, інші напів або цілком голі. Багато мали поламані чи повикручувані руки й ноги, з сильними слідами тортур, з повириваними нігтями на пальцях, пошкодженими статтевими органами. Між трупами знаходилися теж жінки в подібному стані. Всі знаки вказували, що їх закатовано щонайменше два-три тижні до приходу німців. Свіжих трупів я не бачив. Наступного дня винесено в сад трупів з в’язничних камер, де їх живцем замурували НКВД-исти. Вигляд цих трупів був ще страшніший.

Усіх трупів нараховано 752. З цього числа розпізнано тільки 21. Їх поховано окремо, а всіх інших разом на кладовищі у спільній могилі, на якій поставлено великий дерев’яний хрест. На похоронах було дуже багато людей.

Після похорону ми знову зайшли до тюрми та оглянули забудування, де були сліди катувань. Ми ввійшли брамою від заходу, яка стояла в центрі головного будинку, де були канцелярії, приміщення для вартових, залі переслухань тощо. По лівому боці брами була простора заля, схожа на велику різню. Долівка і стіни її були обризкані кров’ю, на стінах видніли сліди від куль, повбивані гаки, серед кімнати були закривавлені столи і т. д. В кутку видніла діра, крізь яку кидали закатованих людей просто до могил, що знаходилися за мурами в саду. Як ми завважили раніше, кожний в’язень мав прострілену потилицю, частина з них мала зв’язані позаду руки. Всі вони мусіли пройти крізь цю залю, де НКВД-исти мучили їх тортурами й опісля вбивали.

І. Рубіжний, Англія.

(«Шлях  перемоги»,  29  травня,   1960.)

(Далі буде)

Підготував
Андрій ГУСЄВ