Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Епілог до сміху

Нотатки до біографічних роздумів павла Глазового

Мистецький акорд

 

- Кожен раз, повертаючись думками в минуле, ще більше переконуєшся у мудрості давнього виразу: “Все, що не робиться - на краще!” - піднявши вказівний перст вгору, піднесено говорив Павло Прокопович. - Вже не пам’ятаю, хто його сказав, але це достеменна істина.

Ну, працював би я, скажімо, на достойній посаді. Ну, мав би певний соціальний статус. А далі? А що далі, то вже добре відомо: служба “від і до”, виробнича суєта, втрачені час та нерви, а врешті й здоров’я. І лише з роками стала зрозуміла та набула обрисних характеристик вартість моїх заощаджень: я зберіг не тільки здоров’я, але й час, який на службі був би безнадійно втраченим.

Подумай: тільки у п’ятдесят років в мене вийшла перша повноцінна книжечка, а не брошурка, та й то за планом - до мого 50-річчя як члена Спілки письменників! Не було б ювілею, не було б і книжки.

У 1982 році, вже до мого 60-річчя, знову вийшла чергова планова книга - перша моя “Сміхологія”. І почалась її критика за мої спроби тематичної систематизації творів.

“Я на вірному шляху!” - ось головний мій висновок із того критиканства. І вже 1988-го підготував до друку масштабну “Сміхологію”, яка побачила світ наступного ж року. Тоді ж - наприкінці вісімдесятих, її фрагменти “Веселий світ” та “Байкографія” набули обрисів самостійних томів і в дев’яностих вже виходили окремо. Тож в основному робота над “Сміхологією” була завершена наприкінці 80-х та на початку 90-х років. Дев’яності ознаменувались ще цілою низкою видань.

А до того - у 60-х роках, до популяризації моїх творів першим доклався Андрій Сова, включивши цілу низку усмішок у свій репертуар артиста естради. Потім, вже у 70-80-х, долучились Анатолій Литвинов та Анатолій Паламаренко, а згодом і Неоніла Крюкова.

Творчі тандеми “автор - читець” були органічними та ефективними. Це була реальна творча і взаємовигідна співпраця, корисна для всього народу. У ті роки хлопці для мене зробили стільки, скільки я для них. Вони доклались до популяризації моїх творів, а я своєю творчістю - до поширення і поглиблення їх фаховості та особистої популярності.

Роками було так, що я пишу, а хлопці на естраді проводять апробацію моїх усмішок. Так із надрукованого мною аркуша гумореска вже на другий день опинялась на естраді і я вже точно знав реакцію аудиторії на неї. Більше мені нічого й не треба було і я з головою поринув у творчу роботу.

Тих гонорарів, що надходили на ощадний рахунок за читання на естраді моїх гуморесок, цілком вистачало, щоб не жебракувати. З’явились і видавництва, які бажали видати мої твори. Саме у сімдесятих роках мої усмішки та байки видавались п’ять разів, а у вісімдесятих - ще тричі.

З часом і я трохи долучився до публічних виступів на республіканській сцені та роз’їжджаючи в складі цілих агітбригад по всій Україні. Скажу відверто: не дуже все це мені подобалось, але на той час було нагально необхідним, щоб не викликати своїми відмовами будь-яких підозр у нелояльності до влади.

Мої авторські виступи навіть помітили у періодичній пресі, помістивши доволі хвалебні статті.

Поет вийняв зі свого “Кобзарика” вирізку і подав її мені.

- Почитав? - запитує. - На ось іншу. І так тричі.

 

Пройшли роки і тепер, гортаючи вирізки із “Кобзарика”, наводжу дослівний зміст фрагментів тих публікацій, які на полях текстів були виділені самим Павлом Прокоповичем.

“…Мушу додати до цього, що сам Павло Глазовий виявив себе неабияким майстром і читцем своїх віршів, - писав часопис “Дніпро” (№ 9, 1968 р.). У його інтерпретації вони звучать значно тонше, благородніше, ніж у виконанні декотрих артистів естради”.

А “Літературна Україна” від 19 листопада 1971 року писала: “П. Глазовий невтомно шукає свої теми, сюжети, вдалу знахідку “не розводить”, не розтягує, а вкладає у вісім-десять відточених рядочків, що так і просяться на естраду”.

“Популярності автора сприяють актори естради (професіональні й самодіяльні), які залюбки беруть до свого репертуару його гуморески” - підтверджував наведену в “Літературній Україні” думку журнал “Жовтень” у № 4 за 1974 рік.

А до всього наведеного слід лише додати, що Анатолій Литвинов, будучи вже народним артистом України, якось сказав: “За роки своєї творчої праці я читав зі сцени гумор таких майстрів, як Остап Вишня, Степан Олійник, Олександр Ковінька, але вже багато років не розлучаюсь із творчістю Павла Глазового. Він для мене - основа і крона моєї артистичної творчості. Тому без перебільшення скажу: це батько нашого українського гумору. Додам, що це не лише моє власне переконання, а закономірне і щире схвалення мільйонів слухачів та глядачів”.

- Здобуття Україною державної незалежності та так звані нові виклики часу, правильна назва яким “можновладний розбій і жебрацтво простого народу”, докорінно змінили мою тематичну орієнтацію, - продовжив Павло Прокопович. - Було, як кажуть, не до сміху.

Поет понурив голову і традиційно махнувши правицею, додав:

- Про це ми ще поговоримо. Ну а поки що став чайник, будемо каву сьорбати.

Сьорбаємо юшку, як любив казати поет, потім тягнемо димок - я з цілої цигарки, а Павло Прокопович з половинки і, як завжди, через свій фірмовий мундштучок з ваткою!..

Тут важко стриматись, шановні читачі, щоб не подати жартівливу поему про тютюн, яка з відомих причин жодного разу навіть не подавалася автором до друку і входила до обойми так званих “кухонних віршів”.

- Все ж таки, - продовжив поет, - найактуальніше було написане мною у роки незалежності. І тут, як не дивно, а на перший план знову вийшли мої куми. Вони в мене стали “глашатаями” народу.

Піднялись “на поверхню ополонки” і колишні тель-авівські цирульники, які масово знову хлинули до України з усього світу. Все те, що було написане мною у радянські часи стосовно їх не менш масової втечі за кордон, тепер поверталось і виверталось вошивим кожухом назад. Вони й дали мені свіжий матеріал для творчого доробку.

З проявом так званої злодійської демократії ще одна гільдія невігласів дала про себе знати. Це вчорашні критики мого “антисоціального” гумору. Вони тепер гуртом поперлись у протилежний бік і навипередки почали видавати своє, тепер вже “соціальне” збоченство.

Поет дістав з полиці номер часопису “Кур’єр Кривбасу” і, розгорнувши на потрібній сторінці, подав мені до рук, сказавши:

- Ось поглянь, це той самий критик моєї “Куцої Феньки” Валентин Чемерис.

Читаю заголовок твору: “Сексуальний збоченець”.

- А ось ще один! - Павло Прокопович розгорнув часопис уже в іншому місці.

Знову читаю заголовок: “Глибоченька криниченька” - все про те ж, утаємничене.

- Поглянь, як швидко, навіть на заздрість швидко вони перекваліфікувались! - аж вигукнув, не стримавшись поет. - То коли ж вони говорили і писали правду? А ніколи! Вони завжди дмуть у дудку кон’юнктури, завжди були і залишаться збоченцями пера. І такими, хоч гать гати!..

Це колись мене критикували і обливали брудом за “Феньку” Сивоконі і Чемериси. Це тоді писав Чемерис, що “мусить визнати”, бо коли б “мусив не визнати”, то це те саме, що плюнути проти вітру - собі ж очі заліпиш! Переконувати мільйони моїх шанувальників своїми недолугими побрехеньками стало ризиковано. От і “мусили визнати”. Проте не угомонились, бо придумали навіть термін “глазовістика” - це щоб дошкулити мені. Так вже їм сиділа в печінках моя популярність серед простого народу…

Безталанна заздрість сірини, замішана на куценькому розумі юродивого бонапартизму, завжди і скрізь стояла на дорозі талантам. Як не виходить на літературний шедевр, то хоч мерзенною капостю під авторитет та гідність майстра. Аби таки черкнуть пером, а там хай спробує позбутися того бруду…

Весь цей рейвах і ліг в основу мого гумору останніх літ.

Геннадій Кужільний

(Далі буде.)

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com