Епілог до сміху Нотатки до біографічних роздумів Павла Глазового

Критика — ефект бумерангу

— Ось подивись. — Павло Прокопович витяг із свого «Кобзарика», як лагідно він називав свій особистий примірник «Кобзаря» Т.Г. Шевченка, цілу добірку вирізок з газет та журналів. Було зрозуміло, що він їх спеціально підготував до нашої розмови. Подає мені до рук і я пробую їх гортати, бігло переглядаючи.

— Не зачитуйся! — з ноткою якоїсь нетерплячості сказав поет, — ось вони — в «Кобзарі». Коли треба буде, тоді й почитаєш.

Так і сталось, тільки майже через десятиліття після тієї розмови. Гортаю і думаю: «Чого ж це ти, Батьку, обрав мою персону в каламарчуки твого життєпису, по кілька разів розказуючи і повторюючи одні й ті ж епізоди зі свого життя, не давши жодної нагоди щось занотувати? Кожен раз повторював одну й ту ж саму фразу: «Ще встигнеш!”

На що розраховував, Батьку? На ємку пам’ять пройдисвіта епічного жанру? Так і він же теж смертний та многогрішний!

Врешті-решт, не встиг же!.. І не зі своєї вини. А тепер по дрібничці, по маленькій піщині відновлюю у власній пам’яті кожен жест, кожен вираз обличчя, кожен епізод наших розмов, згадуючи їх тон та інтонацію. Важко… І якби не архів, то дещо б вже й стерлось та загубилось в глибинах підсвідомості. Закрокувався я в часі, а слід би озирнутись на якусь мить, щоб хоч вішку поставити».

Гортаю і уважно читаю тепер те, що в ті роки ледь в руках потримав і тепер подаю їх скорочений зміст у хронологічному порядку.

Паоло Утевська в «Літературній газеті» від 4 грудня 1959 року писала: «До фольклорних образів звертається у своїй віршованій пригодницькій казці «Про відважного Барвінка та коника Дзвоника» П. Глазовий. Однак автор зовсім по-іншому використовує традиційні казкові образи, він їх, так би мовити, «осучаснює». Різноманітність поетичних розмірів, інколи звертання до раєшника, забезпечили легкість сприймання цього досить великого, як для малих читачів, твору».

“Різні думки висловлювались про казку П. Глазового «Про відважного Барвінка та коника Дзвоника» — писала «Літературна газета» від 2 грудня, 1960 року, — проте вважають, що ця казка цікава, насичена різними пригодами, цілком сучасна і головне — герої її не традиційні, наділені своєрідними рисами».

“Не можна не відзначити книжки Павла Глазового «Про Сергійка-нежалійка та клоуна Бобу», — пише Валентин Бичко у «Літературній Україні» від 11 березня 1966 року. — Вона, як видно з назви, має наскрізних героїв і розповідає про їхні веселі пригоди. У віршах багато дотепного гумору, несподіваних ситуацій. Частково в книжці є й проза. Діти дуже люблять такі книжки, треба їх більше писати».

А Олександр Моторний у тій же «Літературній Україні» від 28 червня 1966 року додає: «Автор не вперше виступає в цьому відповідальному, а головне — дуже потрібному жанрі. Маленькі читачі люблять іскристий жарт, веселий каламбур, дошкульний дотеп. Саме цим багата нова книжечка Павла Глазового».

«Павло Глазовий — неабиякий майстер короткого вірша-жарту, байки, сатиричної мініатюри, — зазначав у своїй статті Іван Сідей («Літературна Україна», 22 грудня 1964 р.). — Нам здається, що саме твори такого характеру найбільш вдаються П. Глазовому…»

«З особливою приємністю зустрічаємо твори Павла Глазового, в якого вдало поєднався сатиричний талант і поетична вправність, — із захопленням пише Микита Годованець у «Літературній Україні» від 24 листопада 1967 року. — Нова книжка П. Глазового «Щоб вам весело було» читається з неослабним інтересом. Сміх тут справді є. І б’є той сміх по болючому, активно допомагає нам у боротьбі за нове, прекрасне суспільство, за викорінення хиб і всього поганого. У новій збірці П. Глазового багато прекрасних гуморесок різного характеру: від байок-сміховинок, гуморесок до бойових анекдотів і просто жартів».

Клавдія Коваленко, відгукуючись у «Літературній Україні» від 11 липня 1969 року на вихід збірки «Куміада» зазначала: «Павло Глазовий — неабиякий майстер короткого вірша, жарту, байки, сатиричної мініатюри. «Куміада» складається з окремих гуморесок, у яких діють ті ж самі персонажі (куми). Чимало творів П. Глазового мають риси народного анекдота, легко викликають сміх. Тому байки й жартівливі мініатюри цього поета незмінно входять до репертуару професійних і самодіяльних артистів».

«Знайомишся з новою збіркою П. Глазового «Усмішки» і ловиш себе на думці, що читати її — одне задоволення, — писав Валентин Чемерис у «Літературній Україні» за 19 листопада 1971 року.

Але, шукаючи нове, гуморист не цурається й старого, по-своєму його «перешиває», надає йому свіжого гумористичного забарвлення. Іноді автор шаржує (може, аж надто грубувато, із сіллю), часто вдається до гротеску, перебільшення, але він уміє не в лоб, а ніби між іншим підвести читача до несподіваної, а відтак і смішної кінцівки.

Гумор П. Глазового дуже нагадує народні усмішки. Читати його збірку радісно й весело, як і все краще, що виходить з-під пера талановитого гумориста».

Микола Старовойт у журналі «Жовтень» (№ 4, 1974 р.) писав: «…Читацькому загалові добре знане прізвище поета-гумориста Павла Глазового. Твори його розходяться масовими тиражами. Приємно відзначити, що твори відкривають нові грані таланту Газового-сатирика, написані з притаманною Глазовому дотепністю, увагою до деталі, і порушують серйозні, вагомі проблеми…»

«…Щедро усміхнений талант Павла Глазового, — писав В. Косяченко в часописі «Вітчизна» (№ 8, 1974 р.), — помітно активізував чи не найпопулярніший із жанрів нашої сатиричної поезії».

«Поет-гуморист Павло Глазовий чи не найвдаліше продовжує школу Степана Руданського. Він уміє вправно, майстерно обіграти народну усмішку, жарт, одягти її в привабливі поетичні шати. Народні усмішки автор не лише по-своєму перелицьовує, а на їх основі створює самобутні твори. У давню оповідку він вкладає сучасний зміст, порушує нагальні питання сьогоднішнього дня. У цьому і сила, і життєвість поезії Павла Глазового. Сатира Павла Глазового сильна тим, що автор уміє кількома строфами передати сюжет або діалог і завершити несподіваною кінцівкою». Так характеризував збірку «Весела розмова» Василь Домчин у одинадцятому числі журналу «Дніпро» за 1979 рік.

Та не обійшлось і без «ложки дьогтю». Читаю-перечитую розлогу статтю Григорія Сивоконя у «Літературній Україні» № 12 від 25 березня 1982 року і не знаходжу жодної влучної характеристики для цієї публікації про мораль, окрім епітету «аморальність».

Сам Павло Прокопович на полях газетної вирізки охарактеризував цей опус так: «Основна тема: популярність аморальна…» В такий спосіб дехто ознаменував ювілейний вихід книги «Сміхологія», присвячений 60-річчю від дня народження поета.

Геннадій Кужільний

(Далі буде.)