Між Сциллою та Харибдою

Україна виросла в радянській сім’ї республік-держав. Тепер Україна вже не радянська республіка. Це, однак, не означає, що вона не має знатися зі своїми колишніми «братами» чи «сестрами». Це лиш означає, що ці «брати» чи «сестри» не повинні диктувати їй свою волю. Тобто відносини з Росією не є більше сімейними, бо в кожного дорослого брата чи сестри своя сім’я. Ці відносини є конкурентними — саме такими, як і відносини між дорослими братами чи сестрами. Коли Росії буде важко, ми допоможемо їй. Точно так само можемо сподіватися і на її допомогу, коли буде важко нам. Але це не означає, що вона нам має постійно допомагати. Нам це не потрібно ще більше, ніж їй. Це означає, що першим принципом відносин з Росією має бути цивілізована конкуренція.

Україна повинна чітко і недвозначно заявити, що її конкуренція з Росією є не просто цивілізованою, але і цивілізаційною. Це означає те, що всі ми давно вже зрозуміли — все те, що відрізняє нас від Росії, знаходитиме найбільшу під­тримку в Україні. Ми називаємо це незалежністю, але у нас поки що не вистачає духу та сміливості, щоб зрозуміти свою незалеж­ність від Росії як цивілізаційну незалежність. Отже другий принцип відносин з Росією — ми вступаємо з нею в цивілізаційну конкуренцію.

Нам не потрібна слабка Росія. Слабка Росія створює в світі набагато більше проблем, ніж сильна. Український егоїзм, який бажає слабкості Росії — це егоїзм слабкості, егоїзм неадекватної політики нинішньої української політичної еліти. Отже дві поганих ситуації, які є небажаними для світу: «сильна Росія і слабка Україна», «слабка Росія і слабка Україна». Ситуація «слабка Росія і сильна Україна» вимагатиме від нас взяти Росію в зовнішнє управління, проте ми до цього поки що не готові. Тому найкраща ситуація для нас, для Росії, для світу в цілому — сильна Росія і сильна Україна. Отже третій принцип відносин з Росією — це загальне бачення ситуації співвіднесення наших країн: сильна Росія і сильна Україна.

Росія в її нинішньому становищі потрібна Україні сьогодні, щоб показати глухий кут її власної політики національних інтересів та компромісів на засадах асиметрії. Допоки ми діємо щодо Росії на засадах асиметричної політики, ми завжди програватимемо. Асиметрична політика з боку Росії означає нееквівалентний обмін російських ресурсів на політичні вигоди щодо інших країн. Асиметрична політика з боку України щодо Росії означає визнання залежно від наявних обставин того чи іншого рівня компромісу, на умовах сильнішого. Щоб змінити ситуацію, потрібно змінити її бачення, а також змінити правила гри з Росією. Коли ми переслідуємо свої інтереси, а Росія переслідує свої, то наші інтереси неспіврозмірні з російськими ні за масштабом, ні за ресурсами. Частіше за все сильнішою є Росія. Компроміс завжди на боці сильнішого. Асиметрична політика компромісу України з Росією — це програшна для нас стратегія. Щоб бути з Росією на рівних, нам потрібно щодо Росії знаходити спільні принципи відносин, тобто заключати з нею принципові угоди, а не угоди про інтереси, досягати консенсусу, а не компромісу. Консенсус дозволяє говорити Україні з сильною Росією на рівних — четвертий принцип української політики щодо Росії.

Щоб подолати ситуацію глухого кута і вийти з конфлікту з Росією, потрібно поступово переходити від економічної залежності переважно України від Росії до симетричної залежності двох країн одна від одної. Раз так сталося, що ми залежні від Росії, то давайте зробимо, щоб вона залежала від нас в тій же мірі. Отже, проникнення українського бізнесу в Росію має бути державною політикою. Якщо Росія обмежує проникнення нашого бізнесу всередину неї, точно так само має діяти і Україна щодо російського бізнесу. Тобто мова йде про створення симетричної економічної залежності України і Росії одна від одної. Створення симетричної залежності — це п ‘ятий принцип відносин України з Росією.

Щоб говорити з Росією на рівних і примусити її перейти на засади інтелектуальної політики, заключаючи з нею консенсуси, ми маємо запропонувати їй щось таке, щоб вона була нашим спільником. В даному разі ми пропонуємо — розподілене світове лідерство України з Росією. Це означає, що ми маємо крок за кроком співвідносити, розподіляти та перерозподіляти зони лідерства по мірі того, де наші відносини міняються за такими пріоритетами: краща стратегія, кращі організаційні ресурси, більші природні ресурси. Тобто природні ресурси ми не розглядаємо більше, як визначальні. Набагато більш суттєвим є ступінь розвитку інфраструктури. Визначальними ж ресурсами є стратегія та організаційний ресурс. Принцип розподіленого лідерства між Україною та Росією — шостий принцип відносин з Росією.

Геополітика перестає домінувати в світі. На зміну їй приходить інфраполітика — тобто політика інфраструктурного освоєння світу. Стратегічно виграє той, хто вміє і створює більш розгалуженіші, більш інноваційно мобільні інфраструктури. На перевагу Росії в природних ресурсах Україна може і повинна відповідати інфраструктурною перевагою. Для цього необхідно зрозуміти цю нашу перевагу, створити інститут розвитку інфраструктури, розробити теорію інфраструктури і використати ці переваги як новий принцип політики. Інфраполітика сильніша, ніж геополітика, особливо щодо Росії — сьомий принцип відносин з Росією.

Багатовекторність — геополітична шизофренія — має поступитися зовсім новому принципу: багатомірного самовизначення України. Охоплююче самовизначення це самовизначення в більшому масштабі, ніж самовизначення стратегічного суперника, яке його ніби охоплює, вміщує, створюючи для України стратегічні переваги. Це більш охоплююче самовизначення пов’язане з домінуючим розвитком соціальних, правових та управлінських теорій. Якщо Росія може собі дозволити мати слабкі теорії, компенсуючи слабкість своєї принципової позиції переважаючими ресурсами, то Україна собі такого дозволити не може. Отже охоплююче, багатомірніше, ніж у стратегічного конкурента, самовизначення України — восьмий принцип відносин з Росією.

Росія для нас конкурент. Ми можемо досягати з нею згоди, але ми не будемо опиратися в цій згоді ні на спільність історії, ні на спорідненість культур, ні на близькість духовну. Будь-які пошуки спільності в процесі конкуренції завдають болю і нам, і їй.

Тому давайте скажемо чесно: ми будуємо іншу цивілізацію — європейську, власну — немає значення яку. Але не російську. Інакше сенсу в незалежній Україні нема. Незалежна Україна потрібна Європі, потрібна світу, потрібна Богу тільки тоді, коли вона — окрема цивілізація. Якщо Україна — лише в тій чи іншій якості копія Росії, тоді сенсу в ній нема, і потрібно одразу вступати в Союз Білорусі та Росії. Або — або.

Чим раніше ми це зрозуміємо, тим раніше встигнемо досягнути успіху у власному розвитку. Якщо у нас не вистачає духу поставити питання про власну українську цивілізацію, як це бояться сьогодні зробити представники української політичної еліти, тоді давайте не смішити світ, і вступати на шлях тісної інтеграції з Росією.

Якщо ж ні, то, як би нам не було боляче, розлучитися з Росією потрібно в усіх сферах культури. Конкуренція, значить конкуренція.

Європа — не Росія, в тому сенсі, що Європа це Європейський Союз, а не якась одна країна чи навіть багато країн нарізно. Європа — це новий тип цивілізації, який ще ніхто досі не будував. Європа сама намагається будувати себе на принципах, а не на інтересах чи їх компромісах. І там, де вона перестає слідувати такому підходу, вона отримує кризи, як от криза щодо європейської конституції. Європа на відміну від імперій США та Росії, які побудовані на принципі культурного домінування, є спробою будувати цивілізацію на принципі рівноправної взаємодії культур. Тому будуючи власну цивілізацію в Україні на цьому принципі ми стаємо європейськими навіть не будучи інтегрованими в Європу. Отже принцип взаємодії культур — це перший принцип розвитку культури України, який є дороговказом як для внутрішньої, так і для зовнішньої культурної політики.

Якщо по відношенню до Росії Україна діє за принципом цивілізаційної конкуренції і розподіленого лідерства, то по відношенню до Європи Україна діє за принципом цивілізаційного лідерства. «Європа не є вчителька життя» — це означає, що ми теж можемо і повинні вчити Європу. Це означає, що Європа не просто може помилятися, а може потрапляти в кризи. І ми можемо запропонувати їй вихід з криз. Ми не маємо хотіти вступити в Європу. Ми маємо стати такими, щоб нас туди попросили, а ми ще думали, погоджуватися нам чи ні. Ми не мусимо йти в Європу як «бідні родичі». Відмовитися від нав’язування себе Європі — це більш сильна позиція, ніж та, що пропонується українською елітою сьогодні. Нам потрібно навчитися вчитися в самих себе і стати лідером в новому типі цивілізації, а отже і лідером в Європі. Отже зміна позиції України щодо Європи: Україна має стати лідером, якого запрошують у Європу — другий принцип політики України щодо Європи.

Сьогодні в культурі України ми маємо наступні дисбаланси. Російська культура донедавна домінувала в українській культурі з точки зору створення смислообразів і їх привабливості. Зараз ми переживаємо період піднесення української культури, коли українська культура починає поступово на рівних конкурувати з російською в інтенсивності створення і з точки зору привабливості культурних смислообразів. Але все ще російська культура на рівні смислообразів дуже сильно інтегрована в українську культуру. Щоб пришвидшити процес розвитку української культури, як не дивно, нам потрібно розширити культурне поле конкуренції — почати конкурувати в культурі з Європою, тобто з кожною європейською країною. Тільки на перший погляд здається, що раз ми ледве можемо конкурувати на звуженому культурному полі (з Росією), то на широкому (Росія плюс Європа) буде ще важче. Але в культурі це не так. В культурі, якщо ви розширюєте поле культурної конкуренції, ви отримуєте переваги від інтеграційного ефекту конкуренції. Тобто розширення поля безпосередньої культурної конкуренції за рахунок Європи — третій принцип української політики щодо Європи.

Також ми повинні сказати про економіку взагалі та бізнес зокрема. Сьогодні український бізнес є слабко орієнтованим назовні країни. Отже, в України повинна з’явитися стратегія зовнішньої дії та підтримка потуг європейської експансії українського бізнесу. Причому принцип розподілу пріоритетів стратегії зовнішньої дії має бути зрозумілим — в Росії українська експансія має бути інфраструктурною. В Європі українська експансія має бути багатомірною. В Росії Україна, конкуруючи з нею, створює компенсуючу перевагу. В Європі Україна, розвиваючи експансію створює різноплановий плацдарм багатомірної присутності. Отже стратегія зовнішньої дії — багатомірна експансія в Європу — четвертий принцип української політики щодо Європи.

Стратегія зовнішньої дії ставить питання про взаємоприсутність України і Європи одна в одній. Сьогодні ми спостерігаємо явний дисбаланс в Україні щодо Європи: українці мало знають про Європу, про культуру її країн, про те, що там відбувається в різних сферах життя. України ж в Європі має бути стільки, скільки Європи в Україні. Отже баланс взаємопроникнення України і Європи це п’ятий принцип відносин з нею.

Повернімося однак до європейської конституційної кризи та до вже описаного перезаснування країни. Якщо Україна відважиться на перезаснування країни, на розробку нової політичної теорії самоврядування та стратегування, які вже не є власне демократією, тоді Україна — територія політичних інновацій для Європи. Але це наш вибір, а не бажання таким чином сподобатися Європі. Це дуже сильна позиція, бо саме в Україні може виникати і досягати успіху те, що потім зможе використовувати Європа й Росія, якщо захочуть. Ми змушені в будь-якому разі робити політичну реформу. Те, як вона зараз планується українською політичною елітою, означає, що ми ще не раз будемо до цього повертатися. Але ми можемо зробити зусилля і зробити інноваційну політичну реформу. Так чи інакше, за один раз ми зробимо інноваційну політичну реформу чи за декілька разів — Україна в будь-якому разі може стати територією політичних інновацій. Отже принцип пріоритетного впровадження власних політичних інновацій — шостий принцип української політики щодо Європи.

Росія — це пута України. Європа — її спокуса. Щоб отримати свободу, Україна повинна звільнитися і від пут, і від спокуси.

Похід в Європу закінчився. Ми йшли, йшли і прийшли туди, звідки вийшли — до самих себе.

Щоб тепер іти куди-небудь, нам потрібно зрозуміти, хто ми є, чого ми хочемо, і де те, чого ми хочемо, знаходиться. Може так статися, що нам нікуди ходити і не доведеться, бо те, чого ми хочемо, є у нас самих.

Ми починаємо політичні інновації задля самих себе, а не для того, щоб нас прийняли в Європу.

Інноваційним вирішенням власних проблем ми маємо допомагати вирішувати подібні проблеми Європі, а не звалювати на Європу свої проблеми.

Ми змінюємо позицію, з якої ми дивимося на Європу: Європа має не вчити, а вчитися, вона має бути не вчителем, а учнем.

Ми будуємо баланс культурної взаємодії і розвиваємо експансію в Європу з власної ініціативи, за власною стратегією, а не під диктовку ззовні.

І ми нічого від Європи не чекаємо. До побачення, Європа! У нас купа справ. А як ми переробимо хоча б половину, ми самі прийдемо в Європу не здаватися на її милість, а культурно завоювати її.

Сергій Дацюк, філософ