Епілог до сміху Нотатки до біографічних роздумів павла Глазового Шана колегам

З часу заснування — 1927 року Василем Еллан-Блакитним «Червоного перця», в ньому працювали або друкувались Остап Вишня, Степан Олійник, Олександр Ковінька, Василь Чечвянський (відповідальний секретар видання), Анатолій Петрицький (художник-ілюстратор журналу), літератори Кость Коротко (Ґедзь), Борис Шаповал (Бе-Ша) та багато інших майстрів гумору. Авторами видання були Олександр Довженко та Леонід Чернов (Малошитченко).

Нелегкими були довоєнні, та й повоєнні часи для українського гумору. З 1933-го року в редакції «Червоного перця» почались масові арешти. Владі не сподобалась її критика в журналі і багатьох членів редакційної колегії звинуватили в тероризмі та підготовці замаху на керівників компартії України, арештувавши одного за одним. В результаті репресій проти більшості співробітників журналу, видання перестало виходити в світ і зрештою припинило своє існування. Репресивний більшовицький апарат проковтнув у 1933 році молодого й талановитого сатирика Юрія Вухналя. Його «Життя і діяльність Федька Гуски» були дуже популярні у 30-ті роки. Це йому Павло Глазовий присвятив свій твір «Найчорніший гумор».

Не обійшло це лихо й долі класика українського гумору — Остапа Вишні. Десять років таборів залишили бліду тінь від колись веселої натури Павла Губенка. І лише за 11 місяців до смерті Павло Михайлович отримав так звану реабілітаційну довідку, в якій значилось, що «Судимість знята і він реабілітований за відсутністю в його діях складу злочину».

- Важко пережив він її отримання, — розказував Павло Прокопович, — і чи не вона його й доконала морально… 26 вересня 1956 року помер.

А приблизно за одинадцять місяців до смерті, Остап Вишня прийшов до «Перця» дуже схвильований. І з самого порога вигукує: «У мене така радість, така радість, а вони плачуть...» А потім знов це саме розгублено повторив...”Плачуть...»

Як з’ясувалось, цього дня Павло Михайлович дізнався, що його реабілітували і зняли колишню судимість. Його дружина і донька тоді розплакались чи то від повноти почуттів, чи то з великої досади за нанесені образи та пережиті біди.

А через що роки відбув у сталінських концтаборах, знаєш? Тероризм йому облудно «пришили» — замах на життя Постишева...

- Його слідчий по звинуваченню, — доповнюю Павла Прокоповича, — казав: «У нас є свідчення, що Ви носили повні кишені гранат…”

“Так! — відповів Остап Вишня. — Одна із них навіть вибухнула і всю матню мені понівечила…”

- Це лишній раз підтверджує ту тезу Вашого «хрещеного», що «смійся навіть тоді, коли плакати треба», — ніби вибачаючись за трагічність епізоду, сумно додав я.

- Бо був великим життєлюбом, незважаючи ні на що, — продовжив Павло Прокопович. — Після всього того, що випало на його віку перенести, вже тяжко хворий і з сумними очима, він заходив до перчан із незмінною пачкою «Казбеку», бо був страшенним курієм та видавав бадьоре й традиційне для нього вітання: «Фізкультпривіт! Привіт, робятушки! Як жизня молодая! Цветьоть?..»

І, посміхнувшись, починав читати свої нові твори...

Не повернувся із таборів і брат Остапа Вишні — Василь Чечвянський, також репресований у 1937 році.

Сьорбнув табірної юшки й Олександр Довженко. Метр світового кінематографу до війни співпрацював із журналом і друкувався під псевдонімом «Сашко».

Започаткована ним традиція зв’язків кінематографу та сатири ще в довоєнні та воєнні роки була продовжена Володимиром Гливенком (мультфільм «Перець на фронті» — авт.), а в повоєнні — Родна Сахалтуєвим «Пригодами капітана Врунгеля». Художники-карикатуристи підтримували тісні та сталі творчі взаємини з українською анімацією, а художники-мультиплікатори з сатирою, не кажучи вже про те, що ціла низка представників кінематографу складали окрему «обойму» авторів «Перця», як наприклад, голова Держкіно УРСР Василь Большак, сценарист Юрій Мокрієв та художник-мультиплікатор Володимир Гончаров.

Та найбарвистішою особистістю у кінематографічному списку був Петро Лубенський (Афонський), офіцер-фронтовик і довоєнний чемпіон Москви з боксу. Це він написав сценарій до популярного фільму «Королева бензоколонки».

Це було видання з глибокими традиціями. Навіть в період війни «Перець» не припиняв свого виходу у світ і його редагував Лука Паламарчук, а в ньому працювали Борис Шаповал, Лев Каплан та Казимир Агніт-Следзевський.*

Журнал «Перець», як поновлене видання, починає виходити буквально перед початком Великої Вітчизняної війни — з травня 1941 року, двічі на місяць у кольорі на 12 сторінках. Тираж перших номерів складав 50 тис. прим. Спочатку це було видання газети «Комуніст», потім видавництва ЦК КП(б) України «Радянська Україна».

Проте, видання продовжує та розвиває національні традиції української сатири та гумору, збагачені його попередником — «Червоним перцем» у 20-х і першій половині 30-х років.

Відповідальним редактором з моменту заснування журналу був Лука Паламарчук. В передвоєнні місяці вийшло 9 номерів «Перця». З початком війни видання журналу тимчасово припинилось.

З 1943 року журнал знову виходить як двотижневик. Очолив редакцію знову Лука Паламарчук. Він активно друкується під псевдонімами Лука Вертеп та Лука Гуска. До редколегії входили Остап Вишня, Сергій Воскрекасенко, Олесь Громов та Юрій Мартич.

В січні 1945 року була утворена редколегія у складі: Остап Вишні, Сергія Воскрекасенка, Олеся Громова та Олександра Козюренка. Журнал видається спочатку в тилу, потім у звільненому Харкові, а з лютого місяця 1944 року — в Києві. Друкувалось видання з одно- та двокольоровими ілюстраціями. Тираж журналу коливався в межах від 40 до 70 тис. прим. і розповсюджувався головним чином серед населення звільнених територій України, а також в партизанських загонах та в регулярних частинах на фронті.

З початку 1944 року редакція починає випуск спеціального видання для західних регіонів України. Воно виходило щомісячно до кінця 1949 року, за винятком нетривалої перерви у 1945 році. Помітну роль у цьому виданні якраз і відігравав Ярослав Галан зі своїми гострими і яскравими публіцистичними памфлетами.

З липня 1945 року, у зв’язку з переводом Луки Паламарчука на керівну державну роботу (був призначений першим міністром закордонних справ УРСР — прим. авт.), певний час — трохи більше року, редакцію очолює М. Карпов. Потім на посаді відповідального редактора його змінює Федір Маківчук у жовтні 1946 року.

Змінюється і редакційна колегія, до якої тепер входять Остап Вишня, Ярослав Галан та Олександр Козюренко. Нова редколегія доклала чимало зусиль, щоб зробити журнал більш цілеспрямованим та цікавим за своїми художніми достоїнствами.

До цього її спонукала й різка критика журналу «Крокодил» з боку ЦК партії. Саме тому до журналу масово були залучені досвідчені літератори та художники, а також молоді журналісти.

Суттєву роль в останньому відіграли Всеукраїнські збори сатириків, гумористів, фейлетоністів та художників, проведені редакцією журналу «Перець» у жовтні 1955 року. Павло Глазовий приймав активну та безпосередню участь в їх організації та проведенні. З уст самого поета, автору достеменно відомо, що ідея проведення цих зборів належала ще молодому і дуже діяльному Павлу Глазовому.

- Я ж тоді був молодим, — розказував Павло Прокопович, — і, як член партії, свято вірив в комуністичну ідею. Поет, вглядаючись в обличчя людей, зображених на наведеній нижче світлині, з великою тугою згадував ті часи.

- Не дивуйся, що росяться очі, — продовжував поет, — мені, як і будь-кому, хотілось би повернуть ті молоді роки. Роки, а не часи!

А ідеї та пропозиції щодо покращання роботи редакції буквально виплескувались з мене. Цю пропозицію Маківчук підхопив зразу і, не гаючись, помчав у відділ пропаганди ЦК КПУ. Там його підтримали і ми почали готувати збори. Коли я казав і навіть писав, що «тягнув, як воляра», то мав на увазі цю і подібні їй виробничі ситуації, бо вся товчія з організації будь-яких заходів, входила до моїх посадових обов’язків.

В період роботи Павла Глазового у журналі «Перець», з виданням співробітничали майже всі відомі літератори України: Микола Бажан, Дмитро Білоус, Ванда Василевська, Остап Вишня, Платон Воропько, Ярослав Галан, Олесь Гончар, Олександр Ковінька, Олександр Корнійчук, Петро Лубенский, Степан Олійник, Петро Панч, Максим Рильський та Павло Тичина.

Окрім згаданих вище, в редакції працювали або співробітничали з нею: Микола Білкун, Сергій Воскрекасенко, Микита Годованець, Олесь Громов, Лаврін Гроха, Володимир Іванович, Павло Ключина, Юрій Кругляк, Валентин Лагода, Федір Маківчук, Юрій Мельничук, Юрій Мокрієв та Петро Ребро.

В цей час журнал ілюструвався художниками: Казимиром Агніт-Следзевським, Ігорем Александровичем, Анатолієм Арутюнянцем, Борисом Шаповалом (Бе-Ша), Анатолієм Василенком, Сергієм Герасимчуком, Володимиром Гливенком, Віктором Григор’евим (Грі), Костянтином Зарубою, Bалерієм Зелінським, Левом Капланом, Олександром Козюренком та Валентином Литвиненком.