Епілог до сміху

Нотатки до біографічних роздумів павла Глазового (Продовження. Початок в №№4-15) Продовжуємо публікацію фрагментів біографічної художньо-документальної повісті Геннадія Кужільного «Епілог до сміху».

Жорна трудові

— Весна п’ятидесятого року, без перебільшень була насичена доленосними подіями, — говорив Павло Прокопович, — а сам зовнішньо ніби витав у тих часах, лагідно й ніжно вимовляючи кожне слово.

Ще на передодні випускних державних іспитів, по редакції журналу «Перець» вийшов наказ, згідно якого я був призначений в штат редакції видання. В наказі № 29 від 3 травня 1950 року говорилось:

«З 3-го травня цього року зарахувати Глазового П. П. виконуючим обов’язки заступника відповідального редактора редакції журналу «Перець». Оклад 1400 крб. на місяць».

Безумовно, що для мене це була велика честь, бо стати поряд зі стерном такого шанованого в ті часи видання, було мрією багатьох.

З абсолютною певністю тепер можу стверджувати, що й тут не обійшлось без мого «хрещеного» — Остапа Вишні. Його авторитет, його бачення перспектив журналу і нарешті, його вміння та досвід роботи з молодими відігравали вирішальну роль в прийнятті рішень із стратегічних питань життя видання.

Займана мною посада заступника відповідального (потім трансформовану в головного — авт.) редактора, цілком відповідала її назві. Це щоденна рутинна робота по літературній частині видання. Головний редактор весь час на партійних зборах, засіданнях та конференціях, а підготовка журналу до виходу в світ цілком і повністю лежала на плечах його заступника.

Повинен сказати, що для молодої, енергійної та творчої людини — це велика школа удосконалення майстерності. Чого тільки варта була редакційна пошта. От уяви собі: від дописувача «Перця» листом приходить матеріал — ніби в ньому і є щось раціональне, актуальне чи злободенне і слід би надрукувати, але… Але, як в народі кажуть: «В полі вітер, в носі — дим!» Ось і починаєш доводити до розуму зміст того матеріалу. І так майже кожен день.

Та цим не закінчується, бо з часом приходить вже другий лист все того ж автора, в якому він зазначає: «Оце прочитав у вашому журналі таку-то публікацію, але від змісту надісланого мною в редакцію оригіналу впізнав лише своє прізвище…»

І тут знову ж таки, як підійти до певного явища чи процесу, бо саме завдяки читацькій пошті у моїй голові зародилась ідея заснувати в журналі рубрику «Страшне перо — не в гусака!», яка пережила на десятки років мою присутність в штаті «Перця». Це був чи не найулюбленіший читачами фрагмент будь-якого випуску журналу, бо до рубрики надходила чи не найчисельніша пошта.

Та доводити до розуму читацьку пошту, було ще півбіди у порівнянні з тим моральним та психологічним пресом, який доводилось постійно відчувати на собі, готуючи партійні виступи для головного редактора. За одинадцять неповних років моєї роботи в «Перці», його головний редактор не промовив публічно жодного слова, котре б не було написане мною у підготовленій до виступу цидулці. А подякою за цю копітку працю з боку головного редактора були лише зауваження на недоліки та рекомендації з покращання змісту наступних його виступів. Колись не витримав та й кажу:

— Сідай і пиши сам! І почалось, що не описати, як ти (авт.) кажеш, «у жодній казці чи вірші…»

Не довго тривало це «титанічне» протистояння, бо коли всівся самотужки готувати першу ж свою доповідь, то дувся так, що ледь грижу не отримав. Поїхав з нею і виступив… А вже після виступу до нього підійшов якийсь партійний божок із відділу пропаганди ЦК КПУ та й запитує: Федоре Юрійовичу, ви випадково не хворі? Бо щось ми не впізнали традиційного стилю і запалу у вашій промові.

Другого ж дня викликає мене головний до себе в кабінет «на поклонну». Багато говорив, хоча суть його тріску зводилась до пустих фраз, що мовляв, ми один колектив, частки одного цілого і так далі. Проте, не вибачився…

— Я можу йти працювати? — запитую головного.

— Можеш йти, — відповів він. — Поки що…

Це «поки що» тривало ще кілька років, аж поки я вже сам не витримав і не поклав заяву на звільнення.

— Ось так, як на мою думку — з елементарного, — з досадою продовжив розмову Павло Прокопович, — в душі партійного посадовця затаїлась злоба та ненависть до мене, з якою він прожив фактично до кінця своїх днів. Потім було ще багато інтриг та інсинуацій, але саме вони загартували мене і як поета, і як громадянина.

«Наш Павло» — так говорив Павло Михайлович Губенко про мене поза очі. Мені тоді таке порівняння як «наш», дуже подобалось і я, освячений таким епітетом, з головою поринув у творчий пошук. Так тривало до моменту, поки в редакції працював Остап Вишня, а це фактично до осені 1956 року. Власне вся перша половина всього терміну моєї роботи в «Перці» пройшла під патронатом Остапа Вишні. Його зрима чи незрима присутність не дозволяла розперезатись відвертій та пропащій черні. А вже потім, по його смерті, мені «наш Павло» виліз боком, бо важко уявити з якою ревністю, заздрістю та одночасною ненавистю до мене, сприймали окремі колеги мій персональний епітет, даний самим Метром гумору.

— Ви маєте на увазі провінційну містечкову братію, — перебиваю поета та уточнюю, — батьки яких мов по команді, всі до одного і в одну мить стали киянами напередодні колективізації та голодомору?

— Саме їх, — підтвердив він. — З брацлавської містечкової унії! Вони не знали і не хотіли знати української мови, не любили нічого українського, а в колі своєї гоп-компанії розмовляли виключно російською, навіть в стінах журналу «Перець». «Оні просто работалі в «Пєрце». Коли ж щось пробували писати українською, то такі витинали колінця, що краще б не брались за перо взагалі. Вони не тільки свого писати не вміли, а й чужого правити були нездатні. Саме за них, як воляра, я тягнув всю літературну роботу журналу. Купка неуків та невігласів, зате в інтригах були неперевершеними майстрами. Прийшов час і вони віддячили мені.

Навесні 1959 року я написав мініатюру «Дорожні враження», яка з часом і, з відомих тепер причин, була перейменована на «Виїздив балабон на два тижні за кордон». Вона дійсно-таки враження по собі залишила на все життя. Довго її маринували і тримали під сукном у редактора. В кінці літа беру відпустку і профспілкову путівку на вересень до санаторію, спокійно їдучи відпочивати. І саме той період співпадає з двотижневим візитом Микити Хрущова до США та його зустрічами з тодішнім президентом Америки — Дуайтом Ейзенхауером (Візит М. С. Хрущова до США тривав з 15 по 27 вересня 1959 року. — Прим. авт.)

Купую на відпочинку у кіоску свіжий вересневий номер «Перця», а там моя усмішка про «балабона». Це «колеги із гоп-компанії» швидко зметикували, як пристосувати мою гумореску так, щоб мені не тільки гикнулось, але й довго ще відхаркував.

Це тепер, ця малопримітна на перший погляд гумореска, лежить в розділі «Туристи», а тоді за її резонансний зміст, мені трохи голову не знесли. Нині навіть важко уявити, що тоді почалося в «Перці”!.. Гуморесці швидко приліпили політичний контекст і почалися вже мої тривалі візити до слідчих. Не одну пояснювальну довелось написати в ЦК КПУ, аж поки не вдалось довести слідчим, що гумореска була написана за півроку до візиту Хрущова в Америку, про підготовку якого в ті часи ніхто не знав та й не міг знати. Пройшло, дякувати Богу…

— От бач, — ніби перепитуючи, звернувся до мене Павло Прокопович, — як піклувались за мене одноплемінники Хазана у «Перці»? Бо геть хотіли спровадити на ще триваліший «санаторний відпочинок» — десь у Сибір чи на Чукотку.

— І як тут не згадати Ваших «зайчикових друзів»? — доповнюю оповідку поета. — Це не про них вона була складена?

- Про них і не тільки про них, — підтвердив автор байки, — бо з часом їх число значно зросло. З’явились «друзі» у зайчика і за межами «Перця». А скільки їх водилось у любителя мисливства Маківчука! Він полюбляв заводити на полюваннях корисні для себе знайомства з партійною номенклатурою, щоб потім за влучної потреби скористатись ними. І користувався, бо я це відчув на власній шкурі. Результати їхнього полювання я ще чверть століття вихаркував. Доймали — де могли! Та головне, що вони ніби отримували від цього якесь моральне задоволення. Хоча, про яку мораль тут може йти річ? Інколи у мене складалось навіть враження, що в капостях іншим людям — весь сенс їхнього життя. Припинилась вся ця вакханалія лише тоді, коли їх самих доля зігнула вдвоє, від серця потанцювавши на психічному та фізичному здоров’ї їхніх нащадків. Не дарма ж люди кажуть: «Не рий яму іншим, бо закопаєш у ній своїх ближніх».

Поет задумався, а потім в напівголоса почав читати байку про зайчикових «друзів», початкова назва якої була «Некролог».

Багато раз я чув цю байку з естради, але так глибоко і змістовно, як вона лунала з уст самого автора, чути не доводилось.

— Та коли б цим скінчилось! — продовжував Павло Прокопович, — бо не обійшлось і без прикрих курйозів. Знаючи мій хист до гострого слівця, десь вже у шестидесятому, хтось пустив між співробітників редакції лиху епіграмку:

Спитав Тичину Корнійчук:

— Що за письменник Маківчук?

Тичина каже: — Та воно

І не письменник, а гівно!

Головний вирішив, що це моя витівка і його реакція на епіграму була доволі гострою і навіть погрозливою та хамовитою:

— Звільню за професійною непридатністю!

— Випишу з Києва і пущу по світу з торбами!

Нарешті мій терпець урвався і я йому сказав:

— Тобі вже дехто обіцяв набити другого горба, але не набив. То я це зроблю за нас обох, щоб вже зовсім став схожим на корабля пустелі!

І тут вже не витримав я та почав вголос читати усмішку «Батькова наука». Прочитую перших чотири рядки і … І мене перебиває Павло Прокопович:

— Ну й горлохват же ти, ну й горлохват! — Тихіше трохи, бо всі сусіди позбігаються.

Знову, але значно тихіше, перечитую всю гумореску.

Закінчив читати. Невеличка пауза. І тут треба з’їсти «не один пуд солі» поряд з Глазовим, щоб певно знати, що той його погляд означає. Подививсь він на мене боковим косим поглядом та й каже:

— З твоєю горлянкою на сцені і без мікрофона читати гуморески можна. Вона в тебе ніби свинцем луджена.

— Луджена, як побита емальована каструля? — перепитую.

— Ага, каструля, а може й цілий ваган, бо гудеш як з бочки! — відповів поет. — Та як розрегочемось.

— А тепер, — кажу, — будемо чекати дзвінка в двері.

— Якого дзвінка? — здивовано перепитує хазяїн дому.

— Санітарів швидкої психіатричної допомоги на наш регіт, — відповідаю йому.

Знову розреготались. І тут Павло Прокопович додає:

— Тепер вона вже точно приїде…

Тиша. Поліз поет спочатку до коробки з «Примою», а потім потягнув руку за невеличкими ножицями, щоб розрізати «папироску» навпіл.

— Чого дивишся? — перепитує мене, — діставай свою або закурюй мою, коли своїх не маєш.

— Маю, — кажу, — маю!.. І завжди мав із запасом — слід би давно це помітити!

— Помітив, не ображайся, — ніби вибачаючись, відповів поет. — На ображених воду возять.

— Ага! — випалив я. — А на дутих — цеглу…

Знову розсміялися вже в хмарі диму.

— Що не кажи, а перша моя слава йшла все-таки з «Перця», — казав поет, насмакувавшись димом. — Хоч як, але мій гумор періодично друкувався в журналі.

За час роботи в «Перці» дещо вдається й видати. Про дещо не хочеться й згадувати, бо чого була варта поема «Слався, Вітчизно моя»! Це не просто поема, а великий гімн радянській владі.

— Хоч облизуйся від вдоволення, — посміхнувся Павло Прокопович і додав, — але інакше або ж інше й писати не можна було. І так обсідали з натяками та погрозами про мою сибірську перспективу.

Ось так, крок за кроком, з мене формувався поет. Вдень на роботі, а вночі пописую усмішки, дитячі твори, доопрацьовую не зроблене на роботі.

Як жорна обчухрують плівку із зерен, а потім виходить крупа, так і мене обчухрали жорна трудові до належного гатунку літератора.

***

Читачам газети нагадуємо, що видавничий дім «Персонал» готує до друку повне зібрання творів у 5-ти томах видатного українського гумориста, Маестро сміху — Павла Прокоповича Глазового.

Літературний спадок поета розподілений по томах у логічному та хронологічному порядку та у повній відповідності з прижиттєвим їх баченням самим автором. Кожен том завершують розділи біографічних роздумів поета, тематика і події яких хронологічно співпадають з часом створення митцем літературних фрагментів.

Видання повне та всеосяжне і при упорядкуванні та підготовці до друку жоден твір поета не залишився поза увагою.

Бажаючим придбати комплект повного зібрання творів П.П. Глазового пропонуємо заповнити розміщений нижче талон та надіслати на вказану в ньому видавничу адресу.