Матриця історії

Золотарівська битва XIII століття сталася восени 1237 р. за 30 км північно-східніше сучасного російського міста Пенза в околицях Золотарівського городища. В безкомпромісному бою зійшлися об’єд­нані війська волжських булгар Пачмана, загони рязанського і володимирського князів, марійські, мокшанські і ерзянські підрозділи Великого князя Пургаза та монголо-татарські війська хана Батия, які на той час вторглися в межі Волзькой Булгарії. Нині події майже 800-річної давнини привертають дедалі більше уваги істориків. Доктор історичних наук, російський археолог Г.Бєлорибкін давно веде розкопки в землях Золотарівського городища, яке було містом-фортецею Волжської Булгарії. Вчений вважає, що в ХIII столітті тут була подія, що перекриває масштаби Куликовської битви. Тут знаходять не лише зброю, але і людські кістяки. У деяких скелетах видно застряглі стріли. Це єдине місце в Європі, де в такій кількості знайдені свідчення битви ХIII століття. Цей район сміливо можна назвати другою Троєю. Більше 2000 одних тільки наконечників стріл, майже ціла шабельна зброя, металеві фрагменти захисної амуніції, амулети, тисячі предметів кінського спорядження. Знайшли багато виробів зі срібла, золота, свинцю. Такої кількості свідчень побуту тієї пори немає на жодному з полів битв середньовічної Європи. Археологи знайшли булаву ХIII століття виготовлену за сучасними технологіями литва. І це не єдина загадка Золотарівського поля бою. Що ж насправді відбулося в цих місцях далекого 1237 року?

 

На березі ріки Сура колись стояв багатовіковий ліс. Нещодавно його вирубали і відкрився вид на вали і рови, які оточували місто, що колись знаходилося тут. Як вважають учені, тут був останній і найбільший бій татаро-монголів перед їхнім нашестям на Русь. Протистояв загарбникам справжній інтернаціонал — руси, булгари, буртаси, мордва і навіть аскизи, вихідці з Алтаю. Але в шкільних підручниках про цю битву немає ані слова. В літописах вона не згадується, бо нікому було про неї написати. Військо Батия пройшлося тут як катком, і більше в ці місця ніхто не повертався. Знищене місто було законсервоване і стало схожим на історичний зліпок грандіозної битви. На території в 16 га лежать непохованими останки тисяч людей. Кістяки знайдені не лише в полі, але і там, де були кріпосні стіни, і усередині самого городища. Дивує, що тіла не поховані, не пограбовані: озброєння, предмети побуту, прикраси залишилися на місці. Адже в ті віки було прийнято після бою збирати усе (зброю, одяг, лати) і ховати людей. Через це на Куликовому полі майже нічого не знайшли: лише декілька наконечників від стріл. А тут цих наконечників близько 2 тисяч.

У музеї в Пензі зберігаються стелажі з десятками коробок, де зібрані експонати: камені від катапульт, шаблі, наконечники від стріл і списів, монети, прикраси: поясні накладки, підвіски і браслети. На них навіть позолота збереглася!

Минулого літа розкопали пояс з накладками. Знайшли фрагменти китайського дзеркала. Є знахідки, що не мають аналогів у світі. Наприклад, мідний крест, усередині якого покоїлися мощі святого. Він походить з Києва і був власністю якось висовопоставленого купця чи воїна з теренів сучасної України. Знайшли прикраси зі свинцево-олов’яного сплаву — імітацію срібла. У Золотарівському городищі працювали ремісники, які забезпечували своєю продукцією усе Волго-Доння. А взагалі тут жили люди багатьох національностей.

Відкопавши ціле подвір’я, учені виявили комору, де в глиняних ємностях зберігалося зерно. Просо, горох, жито, пшениця дійшло до нас у первозданному вигляді — лише трохи обвуглилося під час пожежі. Можна з упевненістю сказати, що врожай 1237 року був гарним.

Тут часто знаходять залізні предмети, на яких немає іржі. Значить, місцеві жителі знали якийсь секрет виготовлення такої сталі? Ще загадковішим виглядає такий експонат, як лита (!) залізна булава. Виготовлена технікою литва «під тиском». Але ця технологія була придумана не так давно. Здали булаву на аналіз в лабораторію, звідти прийшла відповідь: швидше за все, виріб виготовлений на швейцарському устаткуванні кінця ХХ століття. Може, у буртасів була машина часу?

Золотарівське городище — єдине місто, законсервоване за станом на 1237 рік. Це мріє для легальних археологів і пожива для сучасних мародерів — археологів «чорних». Вони першими розконсервували поле бою.

Коли вчені-археологи дізналися від місцевих про дивні знахідки, і прибули туди, то були приголомшені великою кількістю предметів, які чорні археологи повикидали. Тільки можна було уявити, що потрапило в улов гарбіжників!

Професор Г.Бєлорибкін знайшов череп, в якому застряг спис, потім — яму з порубаними тілами, потім справжнє поле Апокаліпсису... Про яке ніхто з літописців не написав. Професор здивувався, як археологи могли пропустити таку грандіозну площу для досліджень. І чому історики не описали цю подію? Підтвердилося те, що ми ще дуже мало знаємо про події монгольського нашестя.

У стандартному підручнику історії про Волзьку Булгарію — у кращому разі просто повідомляється. І це попри те, що це була величезна держава (обіймала майже усе Поволжя). Бо радянські історики та ідеологи цю сторінку історії не любили. По-перше, тому, що Булгарія постійно воювала з Руссю. Але ж із списку воєн ретельно вимазувалися ті воєнні походи, що були ініційовані руськими князями, і рельєфно підкреслювалися акції, затіяні булгарами. Ліпили з булгарів якесь гніздо злодіїв (така ж фальсифікація і з Казанським ханством, спадкоємцем Булгарії). Чого варта розтиражована оповідь про Андрія Боголюбського, який одружився на булгарці, а вона його зарізала. Чи це не поволжська підступність?

По-друге, не любили Булгарію за те, що вона свого часу прийняла іслам. У 922 році караван з Багдада привіз на Волгу Коран, знавців релігії, і гроші на будівництво мечеті... От якби Булгарія стала православною, то це інша справа!

Столиця держави з непомітною назвою Велике Місто знаходилася на території нинішнього Татарстану і була найбільшим містом тодішнього світу. Значно більше Лондона. А погранична фортеця — Золотарівське городище — було невеликим замком, зате дуже пожвавленим, з солідним товарообігом, складами товарів, будинками для відпочинку купців тощо.

Тут відкопали купку золотих і позолочених намистин-нашивок на військовий одяг, інші елменти, що прикрашали військову амуніцію. Воїни, що стояли гарнізоном на межі, були бравими вояками, хизувалися своїм ремеслом. Вони прикрашали себе такими нашивками, як  півні. По більшості вони були найманцями. Вочевидь мали непоганий заробіток, пиячили, гуляли. Тут збереглися унікальні гігантські мідні кубки, зклепані з мідних пластин — важкі, а ручка маленька, ледве два пальці влазить. Чому так? Невже тодішні воїни були меншими за нас. А, може, тримали кубок трьома пальцями? Поряд з воїнами-найманцями, природно, крутився інший люд: повії, торговці різним барахлом, фокусники, музики. Були тут і заїжджі купці і військовики з Києва.

Під час розкопок знайдені кістяки цілком мирних людей, які були забиті під час штурму. Знайдено останки жінки у повних військових обладунках. Її рука наче стискала руківку шаблі, а череп був пробитий списом. Тобто бій був настільки відчайдушним, що на захист фортеці ставали навіть жінки. По цьому можна судити, що становище оборонців було відпочатку безнадійним.

Цікаво, що археологи відкопали цех по виготовленню фальшивих коштовностей. Ювелірна промисловість того часу, як і тепер, працювала на повну потужність аби задовольнити жагу жінок до прикрас, модних аксесуарів, одягу і т.д. У моді тоді були обручки з трьома срібними намистинками. Думають, що їх нашивали жінкам на пов’язку навколо голови. Умільці із Золотарівки навчилися замі­сть важких срібних намистинок-зернинок розкочувати лист срібла до напівпрозорого стану, після чого «ліпити» з нього прості «дуті» кулі, а щоб вони не м’ялися, набивали їх воском. Коли прийшли монголи, один такий «майстер» заховав цілий клад фальсифікатів. Це схоже на сучасні китайські підробки всесвітніх брендів!

Коли археолог Г.Бєлорибкін знайшов на Золотарівці перший артефакт, прикрасу зроблену в гірському Алтаї, він подумав що це — випадковість. Потім знайшов другу, потім — соту. Мабуть, солдатами-найманцями працювали не місцеві? Тутешні заробляли гроші в інший спосіб: виготовляли ювелірні вироби і підробляли срібні бірюльки...

У Волзь­кій Булгарії (і це — сенсація) були свої варяги — аскізи, плем’я з гір­ського Алтаю. Між сучасною Пензенською областю і Алтаєм були постійні контакти. Обмін товарами і послугами був широким. Тому, коли на Алтаї з’являлася якась тенденція в моді, вона відразу виявлялася і тут.

Золотарівське городище кинуло промінь світла на карту Євразії: Західний Сибір здавався вченим безлюдним краєм боліт і лісів, а виявилося, що тут був велелюдний міст між сходом і заходом. Тепер нарешті зрозуміло, що малося на увазі у переказах і легендах, коли оповідалося, що там, де зараз Тюмень, споконвіку було «царство» — ще задовго до Кучума з Єрмаком.

По цьому мосту потрапляли іноді в Золотарівку дивні речі. Наприклад, загадкова залізна булава з литого заліза.  Як і позолочений амулет (знайдений на кістяку одного із загиблих), який став символом городища. На ньому зображено людину з рогами.

Мирний розвиток городища перервали монголи. Вони йшли зі сходу на захід. Найзахіднішим містом Булгарії було Золотарівське городище. Це укріплене місто було засноване десь в Х столітті і стояло на шляху у Русь — територію сучасної України. Ні справа, ні зліва монголи не могли обійти фортецю, бо там були ліси і непролазні болота. Тому вирішили штурмувати.

В Золотарівку в листопаді 1237 збіглися усі, хто уцілів. Місто було наповнене біженцями, залишками недобитих монголами військових загонів, хворими і пораненими. Люди готувалися дати останній бій загарбникам бо розуміли, що іншого варіанту у них немає. Занадто швидко рухалося монгольське військо і тактика мобільної війни була ними доведена до мистецтва. Від такої машини не втекти, не заховатися. Допоки воїни гострили зброю, торговці роз­сипали дорогами шпи­льки, щоб коні монголів ушкодили копита. Мирні мешканці рили «вовчі ями» (нещодавно відкрили на Золотарівському полі бою сотні таких пасток. Їх так ніхто і не засипав після бою, бо нікому було...), робили лісові завали, зміцнювали вали.  Жінки наліпили горщиків-снарядів, які були заряджені якоюсь запалювальною сумішшю. Відчай згуртував усіх мешканців і спонукав до опору. Жили за девізом: «Помирати, так з музикою!»

Восени або на початку грудня 1237 року монголи оточили фортецю і підтягнули до її стін тогочасну «важку артилерію»: стінобитні машини і катапульти. Археологи знайшли місце, де стояла ця «артилерія» — метальні машини, які викидали круглі камені вагою понад 100 кілограмів. Було знайдено один з таких снарядів.

Фортеця була не те, щоб сильно захищена — просто хитро спланована. Вона нагадувала раковину рапана. Земляні кільця-вали підні­ма­лися виток за витком. Гребні валів утикалися рядами кілків.

Монголи не любили фортець, які затримували їх нестримний наступ, і на початку своїх славнозвісних походів не вміли їх долати. На допомогу прийшли упокорені ними китайці і бухарці. Саме вони навчили загарбників мистецтву взяття укріп­лених городищ. Якби не ці вчителі, то ні Булгарії, ні Русі монголо-татари не здолали б.

У 1237 році монголи вже вміли багато чого. Вони швидко затиснули місто в кільце з вершників. Командувач вистрілив золотою стрілою в центр городища (вона була знайдена археологами). До стріли був прив’язаний сувій з умовами здачі. Оборонці його з презирством затоптали. І кільце стало обертатися навколо Золотарівки: вершники стріляли з луків, метальні машини кидали снаряди.

Бій йшов не довше, ніж два дні. Наївні городяни ж готувалися до тривалої облоги. Повністю набили засіки житом. Засіки дійшли до наших днів. Археологи по лікоть запускали руку в урожай 1237 року. Жито дрібне, з якимись шкідливими спорами. Звичайно зерно сильно обгоріло, але дійшло до наших днів.

Монголам не так просто далася Золотарівка. Тому і вирізали усіх мешканців. У лавах загарбників були значні втрати, причому з вищого командного складу. Про це говорять знайдені на полі бою золоті речі: нашивки на аристократичний монгольський костюм. Наступних значних втрат монголи зазнають тепер тільки під Коломною.

Як повідомляє персидський письменник Рашид ад Дін, після того, як Булгарія була нарешті скорена, монголи замислилися, що робити далі. Йти на Русь? Монголи боялися лісів, і доки не розуміли, яке пуття з землі, на якій не можна пасти коней як в південному степу. Країна, «заради одного погляду на яку можна померти, а жити в ній — щастя», як сказав Батий про район нинішньої Астрахані, вже підкорена. Але на Русь втекли булгари, які виявилися для монголів запеклими опонентами. Переслідувати ворога до останнього — чи не так мислив Чингісхан? Сказано — вирішено.

І незабаром стріли монголів уже засвистіли над Рязанню. Але стара Рязань не була, як написано в підручниках, вирізана до останньої людини і покинута навіки — люди повернулися туди практично наступного дня після погрому, і жили ще років 300. Добре для суспільства, але для археологів — суцільне розчарування.

А от розорене місто під умовною назвою Золотарівка так і залишилося лежати в моторошній німоті. Його припорошило снігом, по весні пробилася буйна трава. Ніхто, ніколи і нічого не чіпав до самих останніх років. Чому так? Є версія, що незахоронені останки людей і тварин стали загрозою поширення чуми або інших небезпечних інфекцій. Тому навколишні мешканці і не відважились сюди ступати. Пізніше це місце набуло стійкої слави «гиблого», де панує нечиста сила, і мешканці навколишніх сіл сюди не потикалися...

Отже, який стосунок мала ця історична подія до нас, українців? У Золотарівці була остаточно вирішена доля Київської Русі. Зіставляючи геогра­фічні назви, зафіксовані персидським літописцем, з картою історичної Пензенської області, археологи переконливо довели що нарада, що повернула колесо історії, була саме тут і відразу після штурму укріпленого міста.

Нині серед місцевої адміністрації популярна ідея відтворити фортецю в Золотарівці і зробити тут культурно-археологічний центр. Показати як жили люди: воїни, інженери, селяни, князі і як вони загинули, ставши (навіть не усвідомлюючи того) щитом на шляху у Русь.

Підготував Андрій ГУСЄВ