УКРАЇНСЬКЕ БУТТЯ: НЕУПЕРЕДЖЕНИЙ ПОГЛЯД

Реальним поштовхом до підготовки цього матеріалу виявилися недавні численні публікації до 80-річниці Горбачова Михайла Сергійовича, а ще точніше, спроба до цієї дати багатьох фахівців відповісти на запитання - чому розпався СРСР і чи міг би він бути збереженим. Оскільки фактично цьому процесу вже майже двадцять років, нині важливіше, на наш погляд, інше, збагнути, чому розвиток суспільно-політичних подій, зокрема в Україні, не дав до сьогодні тих сподіваних, якісних результатів державотворення, а для кожного громадянина тієї якості життя, на яку більшість з нас ейфорійно сподівалася двадцять років назад. Зробити це слід бодай тому, що розпад СРСР, на філософській мові, був накопиченням певних кількісних показників, які, - бажано було б, - мали дати кращу якість. Це - не лише закон філософії, але закон життя, однак стверджувати, що в українському соціумі ми нині маємо кращу якість, якщо однозначно неможливо, то у всякому випадку надто важко. Живемо, за багатьох показників і факторів, навіть гірше, ніж до 1990 року. Чому? Спробуємо сформувати важливіші причини і обставини, не претендуючи на істину в останній інстанції.

Не вдаючись в деталізовані характеристики того соціально-економічного і політичного становища українського суспільства, що маємо сьогодні, все ж скажемо, що, за усієї протирічливості суджень в цьому плані, домінуючою є думка, що українське суспільство за багатьох ознак і характеристик є розбалансованим, послабленим системною кризою. В ньому бракує єдності, соціального оптимізму. Не видно кінця соціально-психологічній громадянській війні між олігархічними кланами і політичними формуваннями, що їх обстоюють і захищають і т. ін.

І все ж однозначно говорити про безвихідь українського життя, на нашу думку, не слід, оскільки в Україні є не лише відповідний протестний потенціал, конструктивні сили, що в цілому налаштовує і на конструктивний лад. Щоб довести це, слід вдатися до більш предметного, неупередженого погляду на українську дійсність, на ті домінантні процеси, явища і події, які, врешті, і відповідають на питання - чому таким є наше життя сьогодні і що реально маємо враховувати, намагаючись все ж змінити стан справ на краще.

Досвід трансформаційних процесів, що мали і мають місце в багатьох країнах світу, яскраво засвідчує, що результати таких трансформацій мають місце не тоді, коли відбувається радикальний, багато в чому раптовий злам політичної системи (системи влади), а вже за ним чиняться спроби змінити і соціально-економічну систему господарювання, в даному випадку, перейти на ринкову економіку, але зовсім навпаки. Тобто, декларувати перш за все перебудовчі процеси і завдання щодо демократизації суспільних відносин, а потім підтягувати соціально-економічні зрушення у суспільстві - то не лише хибний, але багато в чому і елементарно загрозливий процес, коли йдеться про стабільність суспільного розвитку, функціонування держави взагалі. Підтвердженням цієї тези є, зокрема, реальна ситуація, яка мала місце не лише в недавній історії Китаю, але й нашої України. До нових форм життя, до більш дієвих форм демократії великі людські спільноти мають бути підготовленими заздалегідь не формальними, гучними (нехай і вірними) гаслами і закликами, але усім ходом соціально-економічних і політичних трансформацій. Приклади позитиву таких трансформацій мають переконати більшість у суспільстві у об’єктивній необхідності і реальній потребі тих перетворень, що здійснюються. Класичним прикладом для нас, - усіх народів колишнього пострадянського простору, - має слугувати і доля так званої горбачовської перебудови, яка завершилася розпадом величезного міждержавного утворення - СРСР. Одного аргументу щодо авторитарного (тоталітарного), мовляв, характеру такого утворення, що гальмувало процеси прогресивних, демократичних трансформацій, тут помітно малувато. Одним словом, реальним був шлях - реформи через поступову демократизацію суспільства.

Безумовно, багато проблем, що серйозно загальмували процес кардинальної зміни українського, усіх пострадянських суспільств, мають свій базис, є висхідними і з суто системи господарювання. Перехід від планово-розподільної моделі економіки до ринкової став надто болючим і до сьогодні є складним за багатьох обставин, однак центральними, найважливішими, на нашу думку, виявилися: нецивілізована, безконтрольна з боку народу приватизація, особливо мала і середня; відсутність зміцнення державного сектору економіки на стратегічних напрямках функціонування держави; послаблення науково-технічного забезпечення економічних трансформацій. Як результат - велика соціальна диференціація населення (надто бідні, бідні, середні, багаті, надто багаті); несформованість середнього класу; недоскональна система оподаткування; відсутність належних трансформацій у фінансово-банківській сфері і т. ін. Саме вони унеможливлюють нормальне функціонування соціальної сфери. Останнє, природно, дестабілізує суспільні відносини і життя, позбавляє мільйони громадян вкрай необхідного соціального оптимізму, дистанціює людей від держави взагалі.

В економіці для України, а, відтак влади, були і залишаються невирішеними такі першочергові питання: енергетична незалежність, податкова реформа, зовнішні борги, стабілізація грошової системи. Усі інші соціально-економічні проблеми є похідними від названих, а в сумі, це фактори стабілізації українського суспільства. В даному випадку вкажемо лише на одну проблему економічного господарювання в Україні - на розвиток бізнесу, і не усього, а середнього і малого.

Середній і малий бізнес, є, як відомо, основою будь-якої держави. Ситуація ж останнього часу з податковим кодексом зокрема наочно доводить, що проблема в дійсності не в податковій системі (її сприйнятті чи несприйнятті, доцільності і т. ін.), проблема в стратегії економічного розвитку української держави у подальшому. Далеко не риторичне питання - хто ж нищить в Україні середній і малий бізнес? Фактично - комуністи і регіонали, які у різний спосіб спробували реалізувати свій власний політичний, соціальний інтерес. І це при тому, що головну опору в політичній діяльності для Партії регіонів становить саме великий бізнес.

Свої особливості мала і має, в контексті викладеного, і політична сфера України, та і у більшості нових країн, витоками яких є колишній СРСР. Центральна проблема тут - трансформація політичного режиму, а простіше - зміна системи (моделі) влади і забезпечення впливу на владу народу. Загалом у суспільному, політичному житті України з 2004 року безперервно йде змагання, а точніше боротьба політичних сил, кланів, груп, посилюється централізація влади, загострюється боротьба з опозицією, не стабілізується, зрозуміло, соціально-економічне становище громадян.

Якщо взагалі ще раз спробувати відповісти на питання, якою є модель політичного управління в Україні, то скоріше всього вона є псевдоліберальною. До демократичної моделі ми ще, однозначно, надто далекі. Тобто, етап демократичної лібералізації в управлінні суспільством фактично ніби завершується, але наступає не менш складніший - етап демократичної консолідації і скільки він буде продовжуватися невідомо. Так чи інакше, але влада сьогодні вимушена шукати вже не те, що роз’єднує різні політичні сили, але те, що об’єднує їх, консолідує, дозволяє досягти, бодай, толерантних відносин, взаєморозуміння.

Відомий український політолог Микола Михальченко в контексті вище викладеного справедливо зазначає, що сучасна Україна є республікою зі змішаною системою влади і управління, яка постійно мандрує від президентської до парламентсько-президентської і навпаки. Від себе додамо: від авторитаризму до демократії і навпаки. А ще відвертіше: маємо олігархічну владу, яка доручає реальну владу політикам, що обслуговують олігархів. Отже маємо щось на зразок напівдемократичної олігархії.

Ситуація цікава і оригінальна: демократія є маскою олігархії. Дуже сильно лаяти однак українських олігархів зовсім не слід, бо реально володіючи ресурсами і впливом на маси, вони все ж певним чином захищають національні інтереси. Бо хто ж у ресурсах і масах нині максимально зацікавлений? Чи модернізується, демократизується у майбутньому українське олігархічне суспільство - побачимо згодом. Такі випадки, між тим, в історії також мали місце. Поки що, однак, посилюється інша загроза в Україні - зростає саме та паразитуюча верства суспільства, яка сповна і безпосередньо обслуговує олігархів. Основу її становлять професійні управлінці (“білі комірці”), політики середньої ланки, криміналітет.

Безумовно, ефективність влади в Україні багато в чому гальмується до цього часу несформованою партійно-політичною системою. Більшість політичних партій - це квазіпартії, без ідеології, партійної вертикалі, дисципліни і взаємовідповідальності їх членів. Тому і в Парламенті України фактично немає тепер партій парламентського типу. Кивати у бік Партії регіонів як найбільшої і, мовляв, найпотужнішої партії, можна лише умовно, оскільки в класичному розумінні це скоріше не партія, а партійний клуб великих підприємців, що давно домовилися про спільні “правила гри”. Ця партія якщо й має на щось вплив, то на економіку, а не на політику, яка у свою чергу детермінує економіку, усю систему функціонування держави. Тобто, нині надто проблематично вести мову в Україні про багатопартійну чи однопартійну політичну систему. Звідси невизначеність щодо моделі оптимальної виборчої системи, системи влади на місцях (подивіться на Київ), модель Верховної Ради України, врешті цивілізаційне співвідношення між владою і опозицією.

Реформування системи влади в Україні не можна зводити лише до зміни Кабінету Міністрів України, структури міністерств тощо. Висхідними мають бути: соціально-економічні орієнтири, завдання, які належить вирішувати; затим визначаються функції окремих структур в механізмі державного управління, і лише потім під ці функції формуються самі структури. Це - логіка адміністративної реформи загалом, і не лише в Україні, але будь-де. Інших парадигм розвитку процесів реформування просто не існує і нам слід це давно усвідомити, а не вдаватися у спрощене реформування органів і структур виконавчої влади. Тобто, ефективність економіки, господарювання визначається не кількістю структур у виконавчій владі, але їх чіткою функціональністю, а функціональність - реальністю завдань, які слід реалізувати.

Нині немало людей, в тому числі і серйозних політологів-аналітиків, схиляються до того, що модель побудови влади, - чи то президентської, чи парламентсько-президентської, або президентсько-парламентської, - на зразок найперше ліберально-демократичних систем, не зовсім є нашою, не відповідає навіть нашому історичному, етнічному менталітету. Йдеться не про природну демократизацію життя, але саме систему влади, режим її існування. Так, важко назвати однозначно демократичною політичну владу в Азербайджані, Казахстані чи Білорусії, однак і за сильної особової влади лідерів цих країн вони є достатньо економічно і соціально стабільними. В кінцевому випадку маємо враховувати, що правовим, організовано-міцним може бути не лише демократичне, але й авторитарне суспільство. Реально у суспільній практиці, в політичних процесах це називається “здоровим авторитаризмом”, без якого в умовах соціальної, політичної, громадської розбалансованості сформувати стабільну державу дійсно важко, а то і неможливо. При цьому ніхто не полишає нас потреби і необхідності демократизації життя взагалі.

Значна частина фахівців, експертів небезпідставно все ж схиляється до думки, що в останні роки, особливо за президентства В. Ф. Януковича, Україна все помітніше повертає на авторитарний шлях управління всіма державними справами, користуючись демократіє просто як зразком, гаслом і т. ін. І якщо владним структурам ближчим часом вдасться досягти бодай невеликих соціально-економічних зрушень на краще, то така тенденція скоріше всього посилюватиметься. Для такого правління, до речі, не так вже й потрібно максимально згортати демократію, пов’язані з нею ознаки держави, функціонування суспільства. Багато держав у світі одноосібне (монархії, президентські республіки і т. ін.), фактично авторитарне управління достатньо життєво поєднують з демократією, тією, де йдеться в першу чергу про права і свободи громадян. При цьому нагадаємо, що в кінці ХХ-ХХІ століття у світі найкращі результати в організації суспільних справ демонструють ті країни, де : а) визнають, що влада має належати не просто еліті, але еліті управлінців; б) вміло регулюють відносини між елітою і масами, створюючи максимально демократичні умови і можливості для контролю з боку останніх за управлінською елітою. Там же, де ці процеси погано врегульовані, виникають серйозні проблеми і конфлікти, які лише останнім часом мали місце в Киргизії, Ірані, Лівії, Тунісі та інших країнах. Зазначимо, що масам, більшості зовсім не хочеться і не потрібно влади, вони хочуть мати стабільну, прогнозовану професійну владу, яка спроможна вирішити проблеми максимальної кількості людей, в першу чергу їх головні соціальні проблеми. Друге, що стосується ситуації “влада і народ”, це те, наскільки влада загальнодержавного, загальнонаціонального рівня вміє і спроможна розвивати самоврядування, делегувати права і можливості територіальній громаді, не порушуючи при цьому цілісність держави. В Україні, за її великих територіальних, міжнаціональних особливостей - ця проблема є чи не найгострішою. А тому адміністративна реформа, як і багато інших, була і залишається в Україні важливішою, але до сьогодні - нездійсненною. Звідси проблеми бюджету, податків, соціальних видатків на освіту, охорону здоров’я, культуру, а, значить, і невирішеність тих вищезгаданих соціальних проблем громадян, які стосуються кожного і які засвідчують саме життєву демократію, якої очікує народ.

З огляду на кількість різноманітних громадських об’єднань і організацій, які діють нині в Україні, ми, нібито, маємо достатньо сформоване громадянське суспільство. Але то лише чисельний бік справи. Для самоорганізації населення, а, відтак, і успішного вирішення справ на місцях необхідно мати високий рівень міжособистісної довіри людей. За визначенням вчених - соціологів, психологів - такий рівень міжособистісної довіри в стабільних, демократично розвинутих державах становить 40%, тоді як у сучасній Україні він становить лише 20%. Відтак, у нас немає належних можливостей для свідомої самоорганізації громадян. Це треба не лише усвідомлювати, пам’ятати, але й розуміти, що без такої самоорганізації людей демократичної держави не буде. Не краще виглядає і рівень громадянської довіри до окремих громадських організацій і об’єднань. Фактично в Україні є лише два достатньо авторитетних і впливових соціальних інститути, на які може відчутно покластися влада: церква і засоби масової інформації. Це підтверджують і відповідні, авторитетні, наукові, соціологічні дослідження. Але й з ними самими ситуація виглядає далеко не найкраще. За усієї, здавалося б, етнічної однозначності українства, багатонаціональність все ж також дається взнаки. На кого ж і на що спиратися владі задля стабілізації суспільства? Однозначно відповісти досить складно. Тобто, якщо нинішній владі ближчими роками не вдасться досягти бодай помітнішої народної єдності, будь-які спроби, дії та і реальні перетворення очікуваних позитивів у державотворенні не дадуть.

Розмірковуючи над демократизацією українського суспільства, погодимося все ж, що така демократія все більше домінує, хоча вона ще досить хитка, слаба і менш помітна, ніж, скажімо, у Білорусії, Казахстані чи Росії. Головне, ще немає повноцінного громадянського суспільства, завдання якого тиснути на державу, контролювати її діяльність. Тут доречно нагадати цікаву думку відомого американського політолога Дж. Кіна, який пише: “Народження та відродження громадянського суспільства завжди пов’язане з небезпеками. Воно дарує свободу деспотам та демократам рівною мірою. Незріле громадянське суспільство може перетворитися на поле битви, на якому завдяки правам і свободам лисиці насолоджуються свободою полювання на курей”. Чи не нагадує це, читачу, ситуацію у сучасній Україні?

Микола Головатий,
доктор політичних наук, професор,
проректор з наукової роботи МАУП