Українська Сафо

Є прадавні скарби, що намертво лежать у землі, і є живі скарби, що йдуть по землі, ідуть від покоління до покоління, огортаючи глибинним чаром людську душу. До таких національних скарбів належить і наша лірична пісня.

Погортайте сторінки сивих віків, вчитайтеся в прості і хвилюючі слова пісень, віднайдіть золоті ключі мелодій — і вам відкриється багато поетичних таємниць, ви почуєте голоси великих творців, імена яких розгубила історія, та так розгубила, що вже навряд чи й знайдемо багатьох сіячів, чия поетична нива, ставши народною, квітує по всій землі українській.

І тільки інколи, крізь тумани часу, окреслиться схожа на легенду, постать творця. До таких легендарних постатей і належить славнозвісна народна поетеса Маруся Чурай.

Адже усе, що стосується неї, межує з легендою, щоправда, вельми цікавою, захоплюючою. І неможливо не погоджуватися з тими дослідниками її творчості з Київського університету ім. Т. Шевченка, які доводять не тільки участь цієї української жінки в розвитку народної словесності як першої української письменниці Марусі Чурай, але також висловлюють справедливу думку, що вона була історичною особою.

1896 року на сторінках Петербурзького журналу «Пчела» була вміщена історична повість О. Шаховського «Маруся — малоросійська Сафо». В 1897 році в цьому ж таки журналі був надрукований біографічний нарис О. Шкляревського «Маруся Чурай — малоросійська співачка», де він зазначав, що українські пісні, складені народними авторами, мають значно більше поширення в народі, ніж пісні, створені відомими поетами. «Ми далекі від думки, — пише він, — відмовляти таким пісням в народності, ні, вони пронизані народним подихом… Але є пісні іншого характеру, якими неінтелігентний клас суспільства наділив простий народ, хоч би й пройнявшись його духом, а навпаки, простий неписьменний прошарок суспільства наділив ними інтелігентний… Імена авторів цих пісень здебільшого невідомі, народний поголос лише іноді доносить їх нащадкам».

По Україні — в Полтавській, Київській, Чер­нігівській губерніях ходить переказ, що автором відомих і найпоширеніших в слов’янському світі пісень була молода дівчина Маруся (Марина) Гордіївна Чурай.

Імена багатьох піснетворців України, а також і дівчини з легенди Марусі Чурай, розкрив вже тепер невтомний дослідник української народної творчості, відомий фольклорист і літературознавець Г.А. Нудьга. На жаль, він відзначає: «Нині майже забулося ім’я напівлегендарної української народної поетеси та співачки Марини Гордіївни Чурай, хоч пісні її досі живуть у народі і користуються його великою любов’ю». Тому для нинішніх дослідників, науковців, літературознавців, митців роботи тут непочатий край. А для нашого радіо, телебачення?! Яким же вимальовується життєвий та творчий шлях Марусі Чурай вже з відомих джерел?

Маруся (Марина Гордіївна) Чурай народилася у Полтавському посаді, в родині урядника Полтавського охочекомонного козацького полку Гордія Чурая 1625 року. Будинок батька стояв на березі Ворскли, недалеко від Хрестовоздвиженського монастиря, що зберігся і нині. Гордій Чурай був людиною чесною, хороброю. Він палко любив свою батьківщину й ненавидів її ворогів. Якось під час сварки з одним шляхтичем, не витримавши його знущань з українського народу, він вихопив з піхов шаблю і зарубав шляхтича. Після цього Гордію Чураю довелося тікати з Полтави. Він подався на Січ, пристав до гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка (Бута) і разом з ним брав участь у походах проти польської шляхти. Під час бою під Кумейками (1637) козаки зазнали поразки. Гордій Чурай разом з гетьманом Павлюком потрапив до рук польського коронного гетьмана Потоцького. Полонених привезли до Варшави і там стратили в 1638 році. Це теж славна частина української історії, яка чомусь забута і теж чекає ще на своїх відкривачів.

Відважний січовик батько Марусі користувався у полтавчан великою шаною і любов’ю. Народ склав про нього навіть пісню: «Орлику, сизий орлику, молодий Чураю!».

Після смерті батька, Гордія Чурая, Маруся жила з матір’ю, народ оточив їх теплом та увагою. Маруся мала чудовий голос, вона майстерно складала і співала пісень і часто навіть у розмові говорила віршами. Один із сучасників Марусі зазначав, що особисто її бачив — «чорні очі у неї горіли, як вогонь в кришталевій лампаді, обличчя було біле, як віск, стан високий і прямий, як свічка, а голос… Ах, що то за голос був! Такого дзвінкого і солодкого співу не чувано навіть від київських бурсаків».

Адже така красуня не могла не подобатись місцевим парубкам. Серед них помітно вирізнявся реєстровий козак Полтавського полку, згодом значковий товариш Іскра. Справжнє ім’я Іскри — Іван Якович Іскра (Іскренко). Він був сином відомого гетьмана Якова Іскри-Острянина (Остряниці) і батьком полковникові Івану Іскрі.

Молодий козак був палким прихильником Б.Хмельницього. Гетьман цінив його чесність, безмежну хоробрість і любов до вітчизни. Іван Іскра палко любив Марусю Чурай, знаючи те, що її серце належало іншому. Цим іншим був молодий козак, син хорунжого Полтавського полку Грицько Бобренко, який був молочний брат Марусі. Високий на зріст, з русявими кучерями й карими очима. Вольова й користолюбива жінка, мати Гриця, єднала йому за дружину племінницю полковника Пушкаря, дочку осавула Вишняка, Галю.

Все це хвилювало Марусю, коли Гриць не приходив на побачення і все те виливалося у її чудових віршах-піснях, де з’являються також гострі і дотепні рядки, які набувають справжнього драматизму і суму: «Чом ти мене не послухав, як тобі казала: «Ходім, серце, повінчаймось, щоб мати не знала».

Навесні 1648 року почалася визвольна війна українського народу проти польської шляхти під проводом Б. Хмельницького, де були учасниками також Іван Іскра та Грицько Бобренко.

Саме тоді, розлучившись з коханим, Маруся пише чудову пісню «Засвистали козаченьки» і яка починалася так: «Засвіт встали козаченьки…». Козаки дійсно вставали вдосвіта. Сигналом для збору були гучні удари літавр.

Поетичне обдарування Марусі Чурай розквітає пишним квітом. Саме на цей час припадає створення таких пісень: «В огороді хмелинонька грядки устилає», «Шумить-гуде дібровонька» та інші нові пісні та думи.

Не маючи від коханого жодної звістки, Маруся пішла на прощу до Києво-Печерської лаври, щоб у молитві знайти заспокоєння. Мабуть тут, у далекому чужому місті, почуваючи себе одинокою, вона створює одну з кращих своїх пісень — «Віють вітри, віють буйні», яку І. Котляревський використав згодом у своїй «Наталці Полтавці».

Восени 1648 року становище польських військ стало катастрофічним. Король Ян Казимир звернувся до Б.Хмельницького з пропозицією про перемир’я. У грудні 1648 року Б.Хмельницький з козацькою старшиною прибув до Києва, де його урочисто зустрічав народ. Козаки почали повертатися додому.

Зустрівши якось Івана Іскру, що повернувся і який щиро любив Марусю, вона запитала про свого коханого. Чесний хлопець сказав їй всю правду: Гриць скорився своїй матері і одружився з Галею Вишняк.

І знову полинули пісні-зойк Марусиної душі. Але крім сурового докору помітний завуальований мотив фатальної приреченості. Та життя без коханого не мало для неї ніякого сенсу. У відчаї вона кидається з греблі у Ворсклу та була врятована І. Іскрою, що був поблизу. Вона хворіла, але видужала.

Якось восени Маруся пішла на вечорниці до Меласі Барабашихи, де скоріше за все мріяла все ще побачити там Гриця. Він туди прийшов та ще й зі своєю молодою дружиною. Там вони і зустрілися. Ревнощі, ображене самолюбство, нещасливе кохання — все це і породило страшний план помсти. Зовні, будучи чарівною, веселою, вона знову полонила Гриця. Про дальший хід подій, як запросила Гриця, чи він сам прийшов, ми знову дізнаємося з її пісень. Бо вважала, що задумана нею кара є справедливою. «У неділю рано зіллячко копала… У середу рано Гриця отруїла». І далі:

Оце тобі, Грицю, за теє заплата -

З чотирьох дощок темная хата…

Коли Гриця принесли до церкви, туди прибігла, сповнена відчаю, Маруся. Вона кинулася до труни, цілувала небіжчика і, обливаючись сльозами, розповіла про свій злочин.

Марусю посадили до острогу. Незабаром відбувся суд, який засудив дівчину до смертної кари. Було це влітку 1652 року. В день страти вдосвіта на центральний майдан Полтави почав збиратися люд. Невдовзі під’їхав віз з засудженою і два кати втягли на поміст майже непритомну, закуту в кайдани Марусю. Писар почав читати вирок. У цей час через натовп пробрався на змиленому коні вершник. Як свідчать народні перекази, іменем гетьмана Б. Хмельницького він припинив читання цього вироку і вручив писарю гетьманський наказ полковнику Пушкареві. Марусю було помилувано «з зарахуванням голови» її батька, якого стратили у Варшаві. У помилуванні не останню роль відіграли пісні Марусі Чурай.

«Полковникові, Судді, Старшинам і всьому Полтавському полку»

НАКАЗ

В розум і ніхто не губить, кого щиро любить. Отже і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову Полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марини Чурай, в пам’ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марину Чурай з-під варти звільнити.

А той козак, що в останню хвилину врятував Марусю, був Іван Іскра, користуючись прихильністю гетьмана.

З конкретних джерел відомо що дівчина після помилування недовго жила на світі і померла в каятті в 1653 році. Пісня «Ой, не ходи Грицю» була, очевидно, останнім твором талановитої поетеси. Самий факт існування Марусі Чурай розширює рамки української ліричної поезії і має зайняти достойне місце в програмах шкіл, коледжів, вишів, тоді в нас не буде сурогатного, безглуздого, бездарного пасквільянства, шельмування не тільки геніїв українського Парнасу, але і всього українства проколоніальною прикупленою посередністю. Яка продукує, презентує маразматичне божевілля не тільки у нас, але і на весь світ, знімаючи вже останні «штани» з українців. Можливо тоді на бізнес ікс-факторах, шоу-кастингах на телебаченні звучатимуть теж наші українські пісні.

Адже українські пісні і думи є дзеркалом народної душі, його солов’їної мови, і таким чином відображають значущі історичні події цілого народу чи життя окремої людини. А головне, саме тієї історії українського народу, яку за нас все намагається написати і переписати і вилучити цілі її з пласти хтось інший, з допомогою знову ж таки тих же фальшувальників, як це роблять не тільки пан Кисельов з Бузиною на «Інтері», але чомусь і в нашому Міносвіти.

Розшуки нових матеріалів про творчість і життя Марусі Чурай ще не закінчені, тому вони мають тривати і далі відповідними інститутами НАН України і не тільки.

Саме тепер, у період творення нової незалежної України, українська література, культура мають з гордістю записати на своїх скрижалях ім’я легендарної дочки українського народу, видатної поетеси, співачки, складачки пісень Марини Гордіївни Чурай. Щоб воістину зацвіла калиною і закрасувалась на променях нашого мелосу творчість народної поетеси. Більше трьох віків ходять пісні Чураївни нашою землею, три з лишнім віки любові вже подарувала славна полтавчанка людям. А попереду — вічність, тож велика любов і велика творчість — невмирущі.

Василь Слободяник