Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Варвари дійшли до кожного хутірця

19 жовтня 1943 р. гітлерівці почали розстріл мирних жителів великого українського села Вдовичин Хутір. Вбивства в сердці України, поряд з Суботовим, селом Богдана, та козацькою столицею Чигирином, не припинялись три довгих дні.

За масштабами цей звірячий злочин перевершує багато відомих трагедій, але з якихось причин про розстріл Вдовичиного відомо надто мало. 1070 людей загинули, болючі запитання залишились.

Трагедія начебто була помстою німців за те, що партизан родом з Тамбовщини чергою з автомата вбив чотирьох німецьких солдатів, які патрулювали Хутір.

Загадковість обставин спонукала до пошуку нових фактів. Звернувся за допомогою до своєї сестри Валентини Нестройної, яка була вчителькою літератури і дуже добре знає історію та людей нашого гайдамацького краю, до інших свідків події: Анастасії Сінченко (Дяченко), Євгенії Поцілуйко (Сугак), Василя Безсінного та його 102-річна матері Анастасії, які були в самому пеклі і врятувалися. І міф про помсту поступово розвіявся.

Лісове село було приречене на винищення. Ось що розповів Михайло Сінченко, вчитель фізики та математики любомирської школи, якому в 1943 р. виповнилося 12 років: «Німці організували зовнішню лінію оточення Вдовичиного заздалегідь. За два дні до трагедії над Хутором пролетіли німецькі розвідувальні літаки. Мабуть, вони зробили фотографії села і між іншим скинули чотири бомби, які, на щастя, не завдали ніякої шкоди. В Любомирці були розквартировані артилеристи-зенітники і німецькі солдати. Зі сторони хутора Базиківка були навіть танки. 

Вдовичий Хутір тягнеться вздовж притоку Тясмина майже сім кілометрів. Паралельно на невеликій відстані через Чорний ліс проходить шосейна дорога до мосту через Дніпро біля Кременчуга. Вдовичин Хутір був ідеальним місцем розташування розвідувально-диверсійного партизанського загону, а великий основний загін міг легко перерізати важливе шосе і довго утримувати його, знаходячись під прикриттям Чорного лісу.

Німцям довелося стягнути до Хутора великі сили. Там були вояки із зондер-команд, так і солдати тилових частин СС. Вони розташувалися в чотирьох сусідніх селах, в основному, зі сторони чигиринської дороги.

Сьогодні вона доволі занедбана, а в сиву давнину з’єднувала козацьку столицю Чигирин з Варшавою. Для німців шосе було дуже важливим, бо по ньому вони перекидали підкріплення від залізниці та магістрального шосе Київ – Дніпропетровськ до нашого плацдарму на правому березі Дніпра, де йшли жорстокі бої. В Любомирці цілодобово люди чули канонаду, а за рухом німецьких підкріплень могли спостерігати з вікон своїх будинків. Звичайно, спостерігали не від простої цікавості, партизанським зв’язківцям доводилося часто пробиратися в Чорний ліс з донесеннями.

З розповідей жителів Любомирки можна зробити висновок, що в глибині Чорного лісу діяв великий партизанський загін, який міг підтримати наші наступаючі війська, а ближче до узлісся розташувалися невеликі диверсійно-розвідувальні загони. Партизани могли стати дуже небезпечними для німців під час наступу наших військ, які рвалися до шосейної дороги та залізниці Київ – Дніпропетровськ в напрямку Кіровограда, звідки відкривалися простори Бесарабії та Румунії. За 40 кілометрів на південь і на північ від шосе розташовані великі вузлові залізничні станції ім. Тараса Шевченка та Знам’янка. Зрозуміло, що на такому важливому напрямку німці не могли допустити присутності партизанів.

В селі регулярно нишпорили німецькі агенти-провокатори. Одне необережне слово могло привести до винищення і Любомирки, через яку проходить чигиринська дорога.

Поліцаї з сусідньої Матвіївки попереджували людей навколишніх сіл про підготовку до винищення Вдовичиного Хутора. Люди мали можливість втекти, але не тікали, бо сподівалися, що німці на лісове село нападати побояться, не підуть під кулі партизанів. Заздалегідь втік тільки колишній голова колгоспу, разом з близькими родичами. Певно, він узнав про напад на село не від поліцаїв, але не попередив нікого. Він був «незламним більшовиком», відправляв чесних людей до в`язниць та розкуркулював, а вивести хуторян в глибину Чорного лісу «не здогадався». Після війни «кришталево чистий» на Вдовичин не повернувся. Любомирський староста-підпільник Василь Шарий так би не вчинив».  

19 жовтня 1943 р. німці в Любомирці піднялись дуже рано. Ось зі сторони Хутора пролунали перші постріли, а потім над лісом піднялися стовпи диму і зловісні багряні проблиски пожеж. Там було пекло, і там була майбутня дружина Михайла Сінченка, майже семирічна Настя Дяченко.

Настя жила з матір’ю та сестричками Дунею і Марусею на Дяківці. Так називався куток з 19 хат Вдовичиного Хутора, бо там в більшості жили Дяченки. Їх батька зробили «ворогом народу», і ще перед війною запроторили до в’язниці на 7 років. Він сидів в Архангельську, обробляв шкури.

Мабуть, в НКВС служили гумористи. У діда було 14 дітей, і Гнатові з сімейного багатства дістався коник. В колективізацію він відмовився віддати коника в колгосп. Цього влада простити не могла. Пройшло небагато часу, і впертий Гнат опинився в тюрьмі, а коник – в колгоспі. Любиш коней – обробляй їх шкури! Але на Півночі!

В той страшний день мати Михайла мала напекти свіжого хліба, тому встала дуже рано. Три доньки спали на печі. Було тихо, тепло та затишно. Німців вони до того не бачили, як і партизанів. Але майже кожну ніч до хати вдиралися грабіжники, забирали їжу і взагалі все, що мало якусь цінність. І дівчатка, і мама були голі і босі.

Мати вийшла з хати, бо зі сторони лісу почулися вигуки німецькою. Вона сказала дівчаткам, що збігає до дядька Якова, довідається про той лемент. Мати завбачливо не вийшла на вулицю, а прошмигнула поза хатами.

Німці підпалювали хати та повітки. Мати забігла до хати Якова, де всі поховалися під довгими лавками, накритими рядниною. У молодої Люби було трьохмісячне дитя. Воно несамовито кричало. Німці дали декілька черг з автоматів по вікнах, але в хату не зайшли. Це німецьке «розгільдяйство» врятувало життя матері та родичів.

Стривожені дівчатка чекали маму. Рипнули двері, і замість матері в хату зайшов німець, обвішаний гранатами, з автоматом на грудях. Він знаками показав: «Злазьте!»

Дівчатка в сорочечках і босі стали на долівці біля печі. Дуня сказала, що треба взутися. Теплої одежі у дочок «ворога народу», звичайно, не було. Благенькі білі сорочечки та стоптане-перетоптане взуття німця не розчулило. Він вигнав дівчаток з хати.  

Надворі було дуже холодно і похмуро, висіла густа мряка. Навкруги все швидко загорілось, в хлівах ревла скотина. З сусіднього двору вибіг незнайомий чоловік і кинувся в сарай, солому в якому тут же підпалили німці. Дівчатка ніколи не довідались, чи вдалося тому чоловікові втекти, чи він згорів в сараї.

Дуня встигла вигнати корів з повітки, а свиней – ні, бо навкруги все горіло. Будівлі були накриті соломою, тому палали, немов свічки. Німці старалися і підпалювали навіть туалети та тини.

До розгублених дітей підійшов німець. Він охопив малесеньку Настю якимись лещатами, «як жук рогатий», і стиснув. Дівча закричало від жаху, а німець зареготав.

Михайло Артемович підказав, що карателі були озброєні новенькими десантними автоматами з відкидними прикладами. Отим «красивим» прикладом німець і душив Настю. Потім він відпустив перелякану дівчинку і... погладив по голівці.

Через тин в двір перескочила Женька. Вона крикнула, що її бабусю Зіньку вбито на порозі хати, треба негайно тікати в Любомирку. Розгублені дівчатка в благенькій одежі не наважувались, бо до Любомирки далеко, та ще і через темний ліс та поле. Вони перейшли до сусіднього двору. Там сім’я викидала з палаючої хати добро і закидала в погріб. Дітям сказали, щоб вони трохи зачекали, бо треба хоч щось врятувати.

Рішуча Дуня сказала, що тут повно німців, нікого чекати вони не будуть, а в Любомирку підуть самі. Скотина в багатьох дворах залишалася в хлівах. Корови страшно ревли, дико верещали свині та поросята, але випустити їх на волю не було кому, бо більшість Дяченків були вже вбиті.

Дівчатка перетнули вулицю. Кругом кричали поранені люди, тріщали постріли. Настя і сьогодні пам’ятає, як вмираючі сіпалися і шарпали ногами. В одному з дворів стояв німець і щось кричав у погріб. Звідти вилізла молода жінка з дитиною. Розлючений нелюд вхопив дитину за ніжку, і вдарив голівкою об вугол повітки. Голівка розлетілась на кусочки, а молоденька мама знепритомніла. Німець припинив її муки чергою з автомата.

Вони пройшли через садибу, в якій жила мати та  п’ятеро дітей. Живою там залишилась тільки одна поранена дитина. Анастасія Гнатівна вважає, що німці були різні. Одні вбивали відразу і всіх, інші давали можливість врятуватися. Шість хат крайнього кутка Пшиківки на відстані півкілометра від Дяківки вони не спалили і не вбили там нікого.

Мабуть, помиляється Гнатівна. Якби карателі почали з крайніх хат, то не змогли б зненацька застати значно більшу Дяківку і все село.  Вже пізніше стало відомо про розстріл чотирьох сестричок.

В хату зайшов здоровенний каратель, виволік батька у двір і вкинув у колодязь. Мати з немовлям вискочила з хати, щоб німець не повернувся до дітей. Але катюга повернувся. Мати заскочила в сіни, стала за двері, а потім побігла двором до погріба, щоб відволікти ката. Її звалила автоматна черга. Кулі попали в живіт, але жінка вижила і жила довго.  

Мерзотник повернувся до сестричок. Дві старшенькі, пронизані кулями, вмираючі, накрили своїми тілами молодших, притисли їх до землі. Може, те благородство зворушило навіть серце ката, бо дві маленькі сестрички розстріляні не були.

Мабуть, колись сцена розстрілу української матері з п’ятьма донечками стане пам’ятником, який не може не бути поставлений в колись великому, а тепер пустому, проданому і перепроданному Вдовичиному Хуторі. Якимсь «нуворишам» прийшло в голову, що на тих просочених кров’ю українців садибах вони та їх близькі зможуть добре відпочивати. Або садиби вдасться перепродати за великі гроші...

Дуня повела сестричок і Женю через кущі до лісу. Метрів за 700 від села вони наткнулися на німців. Їх було багато і вони сиділи на відстані метр-півтора один від одного. Розгублені дівчатка зупинились. Один німець махнув рукою: «Проходьте!»

Це було перше зовнішнє кільце, яке виловлювало втікачів та прикривало «спеціалістів» від удару партизанів. Вони не стріляли, щоб не видати себе. Та й чого стріляти, коли сестрички ідуть в ліс в одних сорочечках, а їх подружка – боса і в чоловічому піджаку. Далеко не зайдуть!

Дуня несла через зловісний холодний ліс маленьку Настю, Маруся рядно, а Женя — важку свиту-чемерку. Ото було і все їх добро, що не згоріло разом з хатами. Дівчатка в одних сорочечках і без хусток дуже замерзли, і добре, що не заблукали в лісі. Вони вийшли на поле, а там уже недалеко і любомирські городи та хати. Ще трохи, і вони будуть у свого дідуся Курганського Хтодося, а по-вуличному — Мухи!

Сестрички вже були посеред поля, коли раптом побачили дуло гармати, яке стирчало з добре замаскованого окопа. Артилеристи помахали шапками – ідіть сюди. Перед ногами заворушилася земля, її рили кулі. Стріляли влучно, мабуть, для забави та щоб налякати, бо нікого з дівчаток кулі не поранили.

Дальші події перелякана та замезла дитина запам’ятала не дуже добре, тому більш повною були спогади Євгенії Поцілуйко (Сугак), глави тепер великого роду Поцілуйків з Любомирки. Коли їй виповнилося 11 років, в Настиному появилися нові сусіди, молоді та гарні тьотя Женя та дядько Коля, уже з синочком Андрієм. Вони якось весело будували свою хату, і мене дуже дивувало, що тьотя Женя ніколи не була засмучена, ніколи не лаялась і ні на що не жалілась.

Батьки подружилися з молодими сусідами. Вони приходили до нас довгими зимовими вечорами. Тихесенько, за всіма правилами конспірації, мужики випивали по чарчині, а потім лежали на соломі перед натопленою грубкою, і розповідали про недавню війну.

Маленькою завжди весела і бадьора Женя жила у своєї бабусі Зіньки на Дяківці. Під час розстрілу Вдовичиного Хутора їй ще не виповнилося 11 років. Вона народилася в Любомирці, але виховувалася у бабусі, бо коли дівчинці виповнився один рік, почався голодомор 1932-1933 років. У маленької та меткої бабусі  Зіньки була корова з молоком та рятівний ліс, де можна було надійно заховати зерно та їжу. Женя підросла і почала пасти корову. Вона ніколи, нікого і нічого не боялася, а Чорний ліс був для неї доброю домівкою. Попереду сусідами були Гнати, тобто сім’я «ворога народу» Гната Дяченка, з трьома дочечками якого Женя і дружила, і пасла корів.

В війну дівчатка пасли корів у лісі, але не бачили ні партизанів, ні німців. Зате партизани чи, може, грабіжники приходили майже щоночі до хати і українською та російською мовами вимагали дати їм їсти. Бабуся не відчиняла двері, навіть коли погрожували: «Сейчас брошу гранату в окно!» Таке в селах траплялося, але бабуся Зінька на загрозу не зважала. «Кидай, вб`єш стару та малу. Де я тобі щось візьму, я вже стара!». Непрохані гості йшли геть.

Дуже зарані 19 жовтня на вулиці почулася «джерготня». До хати зайшов обвішаний зброєю чоловік і російською запитав: «Партизаны есть?» Женка миттєво опинилася на печі і розглядала чужака із-за комена. Бабуся ніколи за словом в кишеню не лазила. «У мене, старої з дитиною? Де вони тут візьмуться?» Чужий пішов з хати.

За українським звичаєм проханого чи непроханого гостя треба провести з хати та вивести на дорогу. Бабуся Зінька так і зробила, бо ніщо в світі не могло заставити трудівницю бути нечемною з людиною, яку вона вперше бачить. Постріл прогримів, як тільки бабуся появилася на порозі хати за спиною чужака. Куля попала бабусі в око і розбила вікно. Бабуся Зінька осіла під стіною хати, солом’яний дах якої вже горів.

Женя оділа піджак свого дядька, який пішов на війну, і боса вискочила з хати. Вона і сьогодні вважає, що її маленьку та добру бабусю Зіньку вбила випадкова куля. Мабуть, це психологічний самозахист, бо Євгенія Петрівна не може збагнути, як можна вбити людину, яка робила людям тільки добро.

Не міг бути той постріл випадковим! До хати зайшов добре навчений вбивця, і не може бути, щоб за ним не спостерігали його «бойові камради», німецьке охвістя нашої чи російської національності. Хтось із них показав наглядачеві-офіцерові свою вправність. Як тільки бабуся показалася на порозі, мерзотник вбив її влучним пострілом. І щоб «камрад» почув, як біля вуха свистить куля. Мабуть, то був жарт ката!

В палаючій хаті нічого цінного не було. Женя подивилася на бабусю. З даху сипалися соломинки і застрягали в її попеченому тілі. Вона і сьогодні бачить ті соломинки, наче в німому кіно. Падають обгорілі соломинки і застряють в тілі. Дівчинку огорнув жах, вона повернулась і побігла. Вона побачила своїх подружок, які тікали з свого двору. Перестрибнула через тин і сказала, що бабусі у неї вже нема.

Похоронити обгорілі кісточки дочка Марфа з любомирськими жінками змогли тільки через два дні. Не встигли насипати горбик, як почали свистіти кулі і прийшлось тікати в рятівний ліс.

Дуня дала Жені свиту-чемерку, щоб у лісі можна було зігрітися, та клітчате рядно, особливий «писк моди» в селах тієї пори. Може, то було майбутнє придане гарненької Дуні. Дівчатка, в благеньких сорочечках, пішли через страшний ліс в Любомирку.

Женя вирішила, що їм треба розділитися, так буде безпечніше пройти відкрите поле. Вона забрала чемерку і рядно, щоб Дуня і Маруся по черзі могли нести малесеньку Настю, яка загубила розношену туфельку. Дівчинка в одній сорочечці та з однією босою ніжкою дуже замерзла, і сама б до Любомирки не дійшла.

Втім, Гнатівна про туфельку не пам’ятає. В подробицях той рятівний похід пам’ятають в Любомирці. Пам’ятають і переповідають.  

Ліс Женя знала дуже добре, тому рішуче сказала собі: «Хіба я не втечу від тих німців? Втечу!» Вона вже побачила жінок на любомирському буряковому полі, коли перед ногами щось задзижчало, «наче оси, що вилітають із гнізда». Земля ворушилася перед і під ногами, дівчинка впала під ясиновим кущем. Господь Бог оберігав дитину, вона залишилась неушкодженою.

Женя піднялася. На горі побачила німецьких солдатів і дременула вправо, до рятівного лісу. Вона хотіла заховатися на дереві, але залишена на землі чемерка та рядно могли б її видати. І її неодмінно розстріляють. Женя вирішила йти лісом до того місця, де поле вузьке і його можна швидше перебігти.  

Так само думала і Дуня, бо сестрички йшли в тому ж напрямку. Женя побачила своїх подружок і вийшла на поле. Метрів за три перед нею розірвався снаряд, утворилася воронка, «така ото, як макітра, в якій місять тісто для хліба». Це значить, що по дитині стріляли з 37-мм «Ерлікона», зенітної гармати.  Дівчинка Всевишнього тоді ні про що не просила, але прохання-молитва «Спаси і сохрани!» було виконане, і не раз. 

На полі показалася тачанка, в якій сидів здоровенний чорний німець. Він погнав дівчаток до окопу на окраїні Любомирки, з якого виднілося тільки дуло гармати. Рядно та чемерку нести було важко, але вперта Женька і не думала кидати сусідське добро. Брехня, що українці радіють, коли у сусіда дохне корова. Євгенія Петрівна і сьогодні гордиться, що донесла ту тяжку ношу.   

Один німець сильно вдарив ногою 13-річну Дуню по попереку. Мабуть, він гадав, що після такого удару народити дитину вона вже не зможе. Слава богу, Дуня вийшла заміж і народила двох синів. Сестричка впала і випустила Настю, потім розплакалася. Дівчатка дуже боялися, що гарнесеньку Дуню закинуть до окопа, і Настя замерзне, бо Дуня не буде гріти її своїм тілом.

Появився невисокий німець. Він був перекладачем і почав просити чорного верзилу передати дівчаток йому. Чорний неохоче погодився. Діти пішли за ним у двір Григорія Кривого (Вовка), де квартирував перекладач. Він посадив дівчаток під хатою. Прийшли німці і поставили біля дітей вартового, з новеньким «красивим» автоматом. Потім погнали на окраїну села, де в великій клуні роду Панчуків тримали втікачів з Вдовичиного. Їх було багато, повна клуня. Людей сортували – кого для відправки в Німеччину, а кого на розстріл.

Дітей побачила баба Панчиха. Вона через перекладача почала благати не заганяти дівчаток в клуню, бо то ... її діточки! Дівчаток залишили у дворі Панчуків, посадили під хатою. Було дуже сиро, холодно і туманно. Старенька почала просити перекладача віддати їй дітей, але не все від нього залежало. Тоді метка бабуся швиденько заховала дівчаток у своїй хаті.   

Німець-перекладач намазав скибки хліба маслом, а зверху – чимось чорним та пахучим. Дівчатка потім узнали, що то був такий перець. Дуня їсти не захотіла, а меншенькі з цікавістю жували німецьку дивину. Перекладач сів на стільці, схилився над столом. Настя побачила, що плечі чоловіка здригаються від ридання. Бабуся сказала, що його дружина та двоє дітей вже вбиті.

Звичайно, німці все розуміли. Бабуся вперто просила і просила німців не відводити дітей до клуні. Дід Панчук чекав німецької кари, але мовчав, не зупиняв бабусю. Так діти і сиділи  в хаті Панчуків, де чекали вирішення своєї долі. В світлиці через сіни були нари для солдатів, а в кутах стояло багато зброї. Недалеко стояла зенітна гармата. Німці під­готувалися до операції заздалегідь і дуже грунтовно. 

Панчиха знала, що здорових молодих людей залишали в клуні, а дітей та старих заганяли в кузов грузовика і відвозили на розстріл, до Вдовичиного. Мабуть, карателям хотілося показати, що вони винищують тільки помічників «бандитів», тому в навколишніх селах нікого не розстрілювали.

Дівчатка сиділи в хаті, грілися та їли корж і гарячу картоплю з опеньками. До  двору заїхала тачанка, на якій горою лежали забиті свині та домашня птиця. «Переможці», обвішані гарними шерстяними платками та жіночою одежею, реготали і пишалися собою. 

Сільский «телеграф» працює завжди справно. Хтось сповістив дідуся Хтодося та маму Жені, і вони прибігли за дівчатками. Німці провели грунтовне розслідування і допит свідків, якими були дядько Веремій та тітка Веремійка. Вони без вагання підтвердили, що дівчатка любомирські, а на Хуторі були в гостях у дідуся. Свідки могли негайно отримати по кулі, але вони твердо стояли на своєму. Так три сестрички опинилися у дідуся, а Женя у своєї мами Марфи.

Дітям дуже пощастило. Тільки вони відійшли від садиби зі страшною клунею, як приїхав грузовик і відвіз бранців на розстріл, до Вдовичиного. Дівчатка знову уникли смерті.

Людей, відібраних для відправки в Німеччину, вивозили в Матвіївку, де тримали в льоху. Дітей, підлітків та старих привезли на Дяківку на розстріл. Закрили бранців в погребі і по черзі, не поспішаючи, знищували. Вишикували зв’язаних бра­нців в колону і наказали по черзі стрибати в глибочезний колодязь в садибі Данила Дяченка. Слідом за людиною в глибину летіла «полуторчина», товста колода довжиною півтора метра. Так було вбито 26 людей.

Дуже гарний та стрункий юнак Саша Бевзенко пішов на смерть сам, зі зв’язаними за спиною руками. В останню мить він рвонувся вперед, перестрибнув через колодязь, і побіг до лісу. Ошелешені німці не встигли розвернути автомати і вбити юнака, він втік. Кажуть, що з простреленим вухом. Прибіг на любомирське поле, жінки розв’язали хороброму юнакові руки. А пізніше Бевзенко став морським офіцером і написав книгу. Той колодязь, братська могила мучеників, став меморіалом. Там церква установила хрест та ікону.

Увечері карателі повернулися до Любомирки. У багатьох на шиях були пов’язані жіночі платки, вбивці були бадьорі і веселі. Вони тягли на собі рядна, ряднини, кожухи, везли обсмалених свиней, гусей, курей та качок. Були і такі, що не несли нічого.

Поряд з хатою Михайла у старенької бабусі Пистини  квартирував один з карателів. Це був угорець, який чомусь попав на службу в німецьку армію. Можна догадатися, чому угорець попав в карателі – таким німці «гарантували» земельний наділ в Україні. Він прийшов до Сінченків, сів біля столу з мискою гарячого борщу і… розридався. «Я вбивав партизанів! От таких!» І показав на коліно. «А якби я не вбивав, то офіцер вбив би мене!» Замість української землі – руки по лікті в крові українських дітей.

Одна компанія вирішила організувати «св`ято в честь перемоги». Зігнали жінок, наказали приготувати німецьке національне блюдо — свинину з капустою, та інші страви. Готувати було з чого! Мерзотники пили, жерли і гвалтували жінок.

Тільки один німець прийшов до жінок, показав, що всі набої його автомата цілі, а він ні разу не зробив «пуф-пуф»...

Дівчатка не знали, що ж сталося з мамою, і де вона. На наступний день бабуся пішла на Хутір розшукувати доньку. Вона наткнулася на розстріляних людей і вирішила їх похоронити, бо за ніч лисиці встигли об’їсти їх обличчя до кісток. Тільки встигла нагорнути невеликий горбик, як почалася стрілянина. Карателі прийшли добивати тих, що вижили, та тих, хто хоронив убитих!

На щастя, мама залишилася неушкодженою. Всі, хто був у хаті дядька Якова, причаїлися під лавками. Коли все стихло, вони вночі втекли до лісу і заховалися в ямі, яку прикидали халузою та опалим листям. Ранком Яків одів на себе спідницю, платок, взяв на руки малесеньку дочечку, і всі пішли до Любомирки. Він наївно надіявся, що жінку з немовлям німці не розстріляють.

На полі любомирські жінки збирали цукрові буряки. Втікачі змішалися з гуртом, і так врятувалися. Жінки захистили дитятко від холоду, воно навіть не захворіло. Звичайно, вони дуже ризикували, але ніхто і словом не обмовився, щоб прогнати від себе небезпечних втіка­чів. А ввечері мама зустрілася з донечками в хаті свого батька. І то було величезне щастя!

Мама розповіла, як  знищили сім’ю сусіда Оксентія. Всі семеро поховалися в погребі. Каратель російською  кричав, щоб вони вийшли. Ніхто не виходив, і в погріб полетіли гранати. Потім люди витягли з погреба шматки тіл, посічених осколками. Пощастило тільки семирічному Павлику. Після війни він часто приходив до родичів в Любомирку, але розмовляти йому було важко. Він дожив до наших днів.

Таких жахливих розповідей безліч! Одне немовля наштрикнули на стовп тину, багатьох закололи штиками. Різали, випускали кишки.

Дівчатка з мамою жили в Любомирці у дідуся, бо на Вдовичиному залишилося тільки згарище. На жаль, були серед любомирчан якщо не шпики гестапо, то надто слизькоязикі люди. Німцям стало відомо, що мати дівчаток Ганна Курганська (Дяченко) носила в ліс їжу для партизанів. Німці били її по голові пістолетами і майже до визволення села на початку грудня 1943 р. водили під конвоєм. Вони гнали її перед собою, як живий щит.

Ганну, яку водили по Любомирці під дулами автоматів, бачили багато людей. Вони дивувалися – дружина «ворога народу», а носила продукти радянським партизанам! Так, працьовита сім’я «ворога народу» по-нашому, «унтерменші» по-німецькому, мала дві корови і свині, і вони мали що носити до схрону в лісі.

Хтось здогадався, як врятувати змучену Ганну. Можливо, він сказав німцям, що вони знущаються над дружиною «ворога народу», чоловіка якого перед війною відправили в табори.  30-літня жінка не була розстріляна, але посивіла, стала «як біла сорочка».

Ще один момент трагедії. Сім’я Конограїв завжди вставала рано. Мама наварила галушок, всі сіли снідати. З гуркотом розчинилися двері, в них появився відгодований здоровань і почав стріляти з автомата. Дідусь з бабусею впали мертвими, батько рвонувся до вікна, а мати з дочечкою – до Вані. Підліток встиг побачити, як впали тато з мамою та сестричкою, а потім втратив свідомість.

Щось залоскотало в щоку. Ваня попробував підняти голову, але щока прилипла до долівки. Він зміг звестися на руки, але тут почалися сильні судороги. На шиї була липка кров, було дуже боляче, а голова йшла обертом.  Куля попала Вані в рот, пробила шию і вилетіла через плече. Добре, що в роті була галушка, інакше куля б розтрощила нижню щелепу.

Чекати допомоги в хаті було марне. Ваня підвівся на ноги, одівся, вийшов з домівки. Кругом димілись згарища та лежали вбиті сусіди, в повітрі пахло горілим м’ясом. Підліток попрямував до лісу. Він вирішив втекти в Настине, де жила мати їхньої сусідки Поліни, бо другого притулку у Вані не було. Рідна тітка жила в Чмирівці, а туди треба було йти через Чорний ліс, в якому точно ніхто не допоможе, а на запах крові можуть прибігти вовки та лисиці.

Він дійшов до кутка Михайлівка, коли сили покинули хлопця. Ваня опустився на коліна, і поповз. Мабуть, на землю тяжко пораненого хлопця положив Всевишній, бо з кущів Ваня побачив вишикуваних над ровом односельців, які падали від куль карателів. Хлопець не полічив, скільки було людей. Пам’ять знову і знову повертала до свідомості ту заледенілу сцену, і Ваня казав, що там було до сорока душ, діток і дорослих.

Він довго повз, потім звівся на ноги, і пішов через ліс та поля в Настине. Це не близько. Навіть здоровій людині важко подолати не менше шести кілометрів по лісу та порослих бур’янами полях. Ваня і йшов, і ліз на колінах, і повз. Через втрату крові хлопчина дуже замерз, мучила спрага.

Він прокрався у двір. Жінка його впізнала, але в хату не пустила і навіть не допомогла змити кров з обличчя та шиї. Вона сказала, щоб Ваня забирався геть, бо він з Хутора, а за допомогу йому сім’ю розстріляють.

Ваня знав ще одну молоду жінку родом з Вдовичиного Хутора, яка вийшла заміж в Любомирку. Хитаючись, хлопець пішов до села. На щастя, через поле вела добре натоптана стежка, а йти під гору довго не довелося. Вже в сутінках він прийшов до хати, тихенько постукав у вікно. На порозі появилася саме та молодиця, у якої Ваня сподівався знайти притулок. І вона не впустила в хату, нічого не допомогла і сказала, щоб Ваня залишив двір.

Попереду була холодна ніч, в селі повно німців, а хлопець не мав ні притулку, ні допомоги, не знав, коли впаде на холодну землю і вже не зможе піднятися на ноги. Ваня сів під задньою стіною хати і гірко заплакав.

Його випадково побачив дідусь Тиміш, батько Петра Півторака (Кацапчука по-вуличному, бо мати у нього росіянка). «Чого це ти, синочку, тут ходиш? І чому ти залитий кров`ю?» Ваня сказав, що втік з Хутора, він поранений, з рани тече кров, а всіх його  рідних убито.

Дідусь смертної кари не злякався. Він повів хлопця до своєї хати. Разом з бабусею помили, нагодували Ваню, положили на гарячій печі. Коли Ваня одужав, дідусь відвіз його до тітки в Чмирівку. Це далеко і небезпечно, але ніщо не злякало Тимоша. Їх нащадки такі ж добрі та порядні люди.

 В селах людині, яка зробила злочин проти моралі, кажуть: «Побачиш на своїх дітях!» І пророцтво-прокляття надто часто стає дій­сністю.

Після визволення мама з дівчатками носили на плечах та тягали з лісу хмиз і дрюччя, будували хату. Вони її збудували, але дуже вже маленьку, з тонесенькими стінами.

Коли в 1946 році з Півночі повернувся батько, йому прийшлось будувати і хату, і сарай, і повітку. Був роботящий, сім’я скоро стала жити в новій оселі. Маруся вийшла заміж за понівеченого Ваню Конограя, тому «ворог народу» збудував хату і молодим. А хатинку з дрючечків розібрали та продали за 300 карбованців. Сьогодні це був би дорогоцінний музейний експонат, неповторний витвір жіночого зодчества.

В 1959  р. до нової садиби зайшли вельми поважні товариші. Вони сказали, що була допущена помилка, тому з Гната судимість знята. А щоб трудівник не ображався за сім років неволі, холоду та напівголоду, його нагородили підсвинком!

Батько скипів, побілів від гніву, але мольба в очах дружини та дочечок зупинила його.

Нині Гнатівна чекає на правнуків, і вони з Артемовичем дуже хочуть потанцювати на їхніх весіллях.

Молоді та гарні Василь та Настя Безсінні працювали в колгоспі і ростили Васю, меткого синочка-помічника. Коли почалася війна, Василь погнав корів колгоспної ферми за Дніпро. Німці перерізали дорогу, прийшлось повертатися додому.

За місяць до розстрілу до Вдовичиного Хутора вступили донські козаки та кримчаки. Вони три рази зганяли людей на сходки, попереджували, щоб не допомогали партизанам. Тоді нікого не розстрілювали. 

19 жовтня 1943 р. почулися крики та постріли, а потім спалахнули пожежі. Швиденько вигнали корову та свиней, і побігли в ліс, до хутора Базиківка. З 13-річним Васею бігли ще троє чоловіків. Дехто заховався в ямі серед лісу. При підході до Базиківки по них почали стріляти танки. Прийшлося повертати в ліс. Вирішили заховатися в лисячих норах, але місця там вистачило тільки одному. Недалеко в ямі лежали вже розстріляні односельчани.

Відчайдушний Василь поліз на високу липу, яка стояла на підвищенні, щоб подивитися на палаюче село. Васю помітили, і кулі почали різати віття. Без роздумів хлопець опинився на протилежній від танка стороні стовбура густої липи. Зверху на голову та плечі летіли гілки, тріски та листя.

Надзвичайно швидко Василь опустився вниз, без єдиної подряпини. До втікачів наближалися солдати зовнішнього кільця оточення. Всі побігли на узлісся, вибігли на поле, на якому стояли гречані та яшні полукіпки. Заховатися серед них не вдалося, тому що на полі також чатували есесівці.

Втікачі опинилися на Базиківці біля німецького штабу, який розмістився в хаті Купріяна Базика. Їх загнали в повітку, поставили вартового. Потім вигнали на вулицю, і разом з базичанами нещасні опинилися в Любомирці, де були посортовані. Жителів Базиківки відпустили, а хуторян погнали до Матвіївки, де був основний сортувальний пункт.

Васі серед приречених не було, бо мати швиденько поставила його за відкриті двері повітки, і вийшла. Вася залишився в повітці. Його не шукали і не помітили відсутності. Хлопець зачекав, а потім дременув з небезпечного двору. Його ніхто не видав карателям, заховали, а вже через кілька днів він уже пас корову в Любомирці, у своєї хрещеної матері Варвари. Так Вася другий раз втік від смерті. Він мучився, бо не знав, що зробили з батьками, і чи живі вони.

Бранців повезли до Матвіївки. Сильних, гарних та струнких Настю та Василя чомусь не захотіли відправляти до Німеччини. Їм випала карта смерті.

Німці перевезли приречених на Дяківку, закрили в погребі. Душогуби не поспішали. Вони декого розстріляли по дорозі, а потім почали зв’язувати людей по шестеро, і заставляти стрибати в глибочезний колодязь (про нього свідчили й інші очевидці). Саша Бевзенко втік, коли в погребі залишилося п’ятеро: Настя з Василем, дідусь з Полтавщини та молода жінка з дитиною. Вони загреблися в картоплю за діжками з огірками.

На щастя, партизани сповістили про розстріл Вдовичиного. На бриючому польоті наші літаки обстрілювали карателів. Тим заманулося розважитися пожежею, і стовп диму навів на мерзотників небесну кару. Кажуть, вони встигли жбурнути в погріб гранати та закрити на замок важкі двері. Картопля та діжки з огірками врятували людей.

Рев літаків став найкращою музикою для приречених. Люди в неймовірною напругою сил розтрощили важкі двері, і густі кущі рідного  лісу неначе самі давали дорогу втікачам. Мерзотники тим часом щосили тікали з Дяківки.

Вночі Настя з Василем через поля і переліски прийшли в Нижчі Верещаки, де заховалися у Василевої тітки Лушпайки. Там вони були до самого звільнення Червоною армією. Вони знали, що їх синочок у хрещеної мами, бо «сільський телеграф» працював безвідмовно. Люди переказували вісті один одному, і ніхто не мав права не переказати вістку, або передати її «не в ті вуха».

Вася зустрівся з батьками в Любомирці після того, як німців розбили під Знам’я­нкою. Їх приписали в Любомирці, але вони рвалися додому, на розтерзаний Вдовичий Хутір. До призову в армію батько встиг вирити землянку в мерзлій землі. Добудовували її мати з Васею самі. Носили все на своїх плечах.

Прийшла вістка, що батько тяжко поранений в Брест-Литовську. Потім прийшов батьків лист з госпіталя у Владикавказі. Потім звідти ж — похоронка — помер від ран...

«Як же ви жили весь той час? Як вижили?» — запитав я. «Так і вижили! Помаленьку!». Василь Васильович купив в 1973 році хату в Любомирці, крайню від лісу, близько до Вдовичиного. Біля його городу, на найвищому місці Придніпровської височини, дрімає скіфська чи козацька могила. У дворі та в гарному будинку ідеальний порядок, є пасіка та виноград. І його дуже поважають за справедливість та прямоту.

За мамою в надповажному віці доглядала дружина. П«ять років тому вона померла, залишивши про себе добру пам’ять та прекрасні вишиті картини. Старенька мама (102 роки) стала погано бачити, і Василеві Васильовичу тепер складно вправлятися самому. Головне, що він не може надовго покинути домівку.

На прощання я побажав Анастасії Іванівні здоров’я та ще багато років життя. Мене вразив вигук старенької: «Ой, ні! Не хочу я жить! От якби вмерти завтра! Або сьогодні вночі…»

З розповідей про знищення Вдовичиного Хутора можна взнати як про благородство, кмітливість, бажання врятувати односельців чи рідних, так і про підлість, бездушність та дурість. Не залишилось спогадів про організований збройний опір.

Поліцаї з Матвіївки завчасно повідомили про підготовку до нападу, але ніхто навіть не спробував організувати людей для втечі в ліс. Всіх організаторів і лідерів винищили ще комуністи...

Партизани колгоспників не захистили. В той страшний день партизанів не було ні в селі, ні в навколишньому лісі. Це тим більше дивно, бо політруком в загоні Дубового був Василь Вдовиченко, корінний житель села. Тут треба мати доступ до партійного архіву, на який поки-що розраховувати не доводиться.

Але ж німці розраховували на запеклий опір, і за їхніми даними партизанів в Чорному лісі було дуже багато. Літаки для розвідки, танки, зенітні та звичайні гармати для прикриття головорізів при винищенні інших сіл німці не використовували. Недалеку лісову Буду карателі розтерзали, виставивши для відлову втікачів поліцаїв з сусідніх сіл. То чому ж з лісу не пролунало ні одного партизанського пострілу?

Можна здогадатися, що незначна кількість спеціально навчених та добре замаскованих бійців диверсійно-розвідувальних загонів, які забезпечували наступ наших військ, не могли протистояти великій кількості німецьких солдатів. Їх би швидко оточили і знищили, залишивши командування без розвідданих. В ті дні німці ще точилися бої на дніпровських плацдармах.

Відповідь на найпекучіше запитання повинні дати люди з архівними документами в руках. І все стане зрозумілим.

Можливо, саме через якусь тактичну доцільність 1943 і замовчували трагедію Вдовичиного Хутора упродовж наступних десятиліть. В 1960-ті роки писали, що на Дяківці в колодязь скидали тільки комсомольців. Ні, в погребі чекали смерті не комсомольці, а дитина, молода мама, дідусь та Настя і Василь Безсінні. Для чого були ті «викрутаси» з комсомольцями, яких «продали численні зрадники»?

Правдива відповідь на пекуче питання знайшлася дуже легко. Партизани не стріляли, бо вже зложили голови в лісі під  Знам’янкою. Розмовляючи з Василем Васильовичем Безсінним, я запитав прямо: «Ви самі бачили партизанів?» «А чого ж би я їх не бачив? Великий загін Калашникова, на конях та підводах, чоловік 500, а може і 800».

Чи можна не повірити Василеві Васильовичу, якому було 13 років? Відомо про жагучу цікавість, яку викликає у підлітків зброя. Звичайно, поява в селі чи в навколишньому лісі партизанів зі зброєю не могла пройти непоміченою серед хлопчаків. Так, партизани в лісі були, і їх було багато. А хлопчаки – то швидконогі розвідники, які могли бігати на Чигиринську дорогу, розглядати та рахувати танки чи автомобілі, які рухались по ній. 

«Куди подівся той загін?» Василь Васильович відповів, що хлопці пішли під Знам’янку. Назад повернулися одиниці, бо загін був розгромлений німецькими військами. Німці збудували систему укріплень для утримання надзвичайно важливої вузлової станції за 40 км на схід від Кіровограда. Підступи до Знам«янки були перетворені в фортецю. На північний схід від Кіровограда були перекинуті танкові дивізії «Гросс Дойчланд» та «Мертва голова», а на аеродромі базувалися штурмовики Руделя. До речі, першу Зірку Героя І.М. Кожедуб отримав за 15 км від Вдовичиного Хутора.

Виходить, що наше командування направило під Знам’ян­ку великий загін партизанів, виплеканих колгоспниками з навколишніх сіл. Німці мали кращі можливісті спостерігати за партизанами, і, мабуть, загін попав у пастку. З легким стрілецьким озброєнням вони не могли довго чинити опір.

Дивує, обурює і ображає та брехлива партійна пропаганда, замовчування та перекручування фактів. Партизани були розгромлені – дуже погано! Не захистили Вдовичин Хутір – також погано! Пропагандисти вирішили замовчати поразку, бо це не відповідало ідеологічним штампам часів СРСР.  А разом з цим забули і про трагедію українського села...

Володимир РЕПАЛО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com