ЕПІСТОЛЯРНА ІСТОРІЯ БІЛЬШОВИЗМУ І ДЕМАГОГІЇ БЕЗ КУПЮР

3. Ім’я злу — більшовизм « — Встати, суд іде!..»

Так закінчив публіцистичну працю «При свете дня» великий і славний російський письменник Володимир Солоухін, висунувши 23 пункти звинувачень партії більшовиків — РКП(б), ВКП(б), КПРС, створеної, на шизофренічну думку сучасних українських комуністів, «великим Українцем» В.І.Леніним як знаряддя влади і насильства, «червоного терору», грабіжництва, дітовбивства та вбивства без суду і слідства десятків мільйонів безвинних українців і людей інших національностей, запланованих на цілковите знищення в ім’я проведеного експерименту.

В.О.Солоухін звинувачує Леніна не тільки за те, що він «натворив» особисто із 1917 до 1924 року, але й за те, що, ідучи його «путьом», натворили, виконуючи його заповіти, «вірні ленінці» і створена ним партія («Партия и Ленин — близнецы братья...»).

Не доживши 75-річного, віку комуністична система розсипалась, «вірні ленінці» пішли в могилу або на персональну пенсію, молодші — в демократи і тіньовий бізнес, що майже те саме, залишивши, на думку В.Солоухіна, розвалену країну і перелік злочинів:

1.         Незаконне насильницьке захоплення влади через переворот 25 жовтня 1917 року.

2.         Захоплення влади насильницьким і обманним шляхом не заради благополуччя і процвітання народів, а задля соціально-політичного експерименту — побудови комунізму в окремо взятій країні.

3.         90 % населення експеримент не підтримало. Проти нього було почато жахливий, нечуваний і небачений «червоний терор», унаслідок якого було знищено третину (!) населення. Це без «білого терору».

4.         Іменем партії було розв’язано кровопролитну братовбивчу війну. Еліту нації знищено або викинуто з країни. Це стосується і Росії, й України.

5.         Іменем партії було здійснено вбивство царської сім’ї: невинних дітей і жінок (Солоухін розповідає: коли після смерті Леніна комісія в складі Дзержинського, Куйбишева, Сталіна відкрила сейф Леніна, щоб описати наявні там документи, нічого в нім не виявила, окрім посудини із заспиртованою головою Миколи ІІ).

6.         Віднімаючи у селян весь хліб, багаторазово інспірували в країні голодомори, які забирали мільйони життів, доводили до людоїдства і дітоїдства.

7.         Численні повстання було потоплено в крові, придушено з нечуваною жорстокістю.

8.         Іменем партії було проведено «розкозачування Росії» — масове винищення донського і кубанського козацтва.

9.         Під виглядом боротьби з голодом, інспірованому самими ж більшовиками, було пограбовано і вивезено величезні багатства, забрано в церквах і монастирях, в окремих заможних селян («куркулів»), інтелігенції і навіть окремих робітників, від імені яких вони вершили «диктатуру пролетаріату».

10.       У місцях компактного проживання мусульман було знищено сотні мечетей і медресе, муллів і вчителів.

11.       У 1936 році в Бурятії було спалено 36 буддійських монастирів (дацанів) разом із старовинними (тибетськими) бібліотеками і великими цінностями.

12.       У цілій комуністичній імперії було зруйновано 90 % монастирів і храмів, тільки в одній Москві — 450 храмів (а в Києві? а по Україні?).

13.       У 1929–1930 роках було проведено примусову колективізацію із знищенням 6 мільйонів міцних господарств (близько 15 мільйонів людей).

14.       Колективізація відчужила селянина від землі, від зацікавленої праці, вбила любов до неї. Як наслідок — запустіння сіл і землі.

15.       Іменем партії в жертву примарної, утопічної ідеї «світової революції» було принесено величезні ресурси поневоленої, поґвалтованої країни.

16.       Протягом десятиліть країна вкрилася мережею концтаборів, у яких загинуло десятки мільйонів людей.

17.       Суспільство, як таке, було зруйноване системою насильства, утисків, безправ’я, що привело до дефіциту моральності, людяності, духовності, що в свою чергу привело до тотального алкоголізму і розквіту злочинності, наркоманії, різних збочень.

18.       Розбивши людей паралічем страху, кожну п’яту людину завербовували в донощики (сексоти, стукачі) і таким чином додатково п’яту частину населення морально розбестили, бо не можна вважати морально повноцінною особистістю тайного донощика (дані про кожного п’ятого навів М.С.Хрущов, розвінчуючи Л.П.Берію).

19.       Почавши брехати з першого дня панування, партія більшовиків брехала понад 70 років, привчила народ до брехні, зробила брехню законом життя і цим самим додатково розбещувала і деморалізовувала народи. Брехня була потрібна партії і полягала в тому, що диктатура групи більшовицьких екстремістів підносилась як «диктатура пролетаріату». Ця група напівінтелігентів-екстремістів проголосила себе авангардом робітничого класу і селянства. Брехня полягала в тому, що пограбування країни і винищення мільйонів людей представлялося як турбота про благо народу, що не бачене в світі поневолення видавалося за свободу, що обідніння і злидні народу видавалися за процвітання, що все чорне видавалося за біле.

20.       Група людей іменем партії і від імені партії нав’язувала народу свою волю, не терплячи найменшого непослуху і навіть інакодумання, цим спотворювали психологію людей, перетворюючи їх у покірних і мовчазних рабів (непокірних і тих, хто не мовчали, вилучали і знищували...).

21.       Іменем більшовицької партії було викинуто зі своїх історичних місць поселення окремі народи у казахські степи, пустелі, тайгу, де три четвертих їх загинуло.

22.       Маючи за мету утопічну ідею «світової революції» і світової комуністичної системи, партія утримувала десятки «дочірніх» партій і режимів із їхніми газетами і тоталітарними структурами... Все це викликало братовбивчі кровопролиття, досягалося засобами терору і дестабілізації. Там, де вдавалося досягти бодай часткового успіху, ішов розвал економіки, голод, злидні.

23.       Результати діянь більшовицької партії (а вона в нас завжди була «керівною і спрямовуючою» силою), — доведена до крайніх меж країна, кинута у вир економічних, демографічних, соціальних, міжнаціональних, екологічних бід і катастроф.

Оці, переповіджені мною двадцять три пункти кримінальних звинувачень більшовизму, сформульовані Володимиром Олексійовичем Солоухіним, чия громадянська позиція і совість є продовженням закладеної Короленком і Горьким традиції справжньої російської літератури, — ляжуть на стіл майбутнього суду над фашистською по суті ідеологією більшовизму.

Чому я, представляючи українському читачеві українську версію листів В.Г.Короленка до більшовицьких вождів Кристю (Християна) Георгійовича Раковського, який тоді очолював уряд Радянської України, і Анатолія Васильовича Луначарського, тодішнього наркома освіти Радянської Росії, — стільки місця відвів публіцистичному звинуваченню комуністичної партії і всієї системи за понад 70 років безроздільного панування?

В.Г.Короленко у 1917–1921 роках висував більшовизму неспростовні звинувачення і пророчо передбачав кінцевий результат більшовицького панування і його неминучий крах. Підсумки цього панування аж до повного розвалу через сімдесят чотири роки підвів письменник і публіцист Росії — Володимир Солоухін. Кращого матеріалу для порівняння від Короленкової оцінки початків більшовизму до його ганебного краху, засвідченого Солоухіним, знайти важко.

 

4. Короленко: більшовизм — ворог народу

Отож, в чому звинувачував більшовизм Володимир Галактіонович Короленко?

1. Знищення свободи слова, вільної думки і преси: «незалежної преси тепер нема»; «за винятком офіційних і офіціозних видань нічого іншого майже немає»; «все, що відбувається, має однобічне висвітлення». «Більшовизм має дуже погану пресу...», «реквізує друкарні і папір незалежних газет і віддає їх своїм офіціозам». Це були не нарікання, а звинувачення у ліквідації свободи слова, громадської думки і права людини на власну думку, себто на інакодумання.

І так понад сімдесят років. Партія монополізувала право на будь-яку думку, окрім партійної більшовицької. За всіх «думала» партія, народ і його інтелігенція мали виконувати вказівки партії і славити її.

2. За царизму всіх інакодумаючих звинувачували у «неблагонадійності», організовували негласні нагляди, адміністративно виселяли у північні губернії імперії. «Тепер вони у вас (сиріч більшовиків. –В.Я.) називаються «контрреволюціонерами»». За «контрреволюційність» ЧК нікуди не виселяла, а адміністративно, без суду і слідства тут же на місці розстрілювала. Після 20-х років «контрреволюційність» варіювали: «за антисемітизм», «за буржуазний націоналізм», «за антирадянську пропаганду», навіть, як розповідав мені В.М.Чорновіл, один політв’язень сидів «за фотографирование вымышленных фактов» (?!). Короленко неодноразово наголошував: «Карати можна лише за вчинки, але не за думки».

3. «З ким або з чим ви воюєте?» — запитував Короленко вождів більшовизму. І стверджував: «Боротися потрібно з умовами ладу, а не з людьми». Боротьба проти людей — це фашизм. А тут ішла боротьба за знищення цілого народу.

4. Десь наприкінці 60-х років минулого століття, виступаючи на мітингу в Бабиному Яру, Іван Дзюба дуже точно означив сутність фашизму: «...фашизм починається не з Бабиного Яру, і ним не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людей, а закінчується знищенням людини, народів, але не обов’язково тільки таким знищенням, як у Бабиному Яру». Україна в роки Визвольних змагань, коли більшовики поривалися до влади (тільки з Полтави гнали їх тричі «втришия»), була суцільним Бабиним Яром, переважно для українців: селян, інтелігенції, пролетаріату, диктатуру над гегемоном здійснювали більшовики, приписавши собі авангардну роль робітничого класу і право здійснювати над ним диктатуру. Сьогодні ведуться ялові суперечки: чи можна ставити знак дорівнює між більшовизмом 20-х років ХХ ст. і німецьким фашизмом 30–40-х років ХХ ст. У комуністів власна гордість: наш фашизм найпередовіший і найкращий у світі. Коли в лютому 1920 року РСФСР відмінила смертну кару, Всеукрревком за підписами Петровського, Затонського та інших вершителів «диктатури пролетаріату» видав постанову про збереження розстрілів на території України. Тоді ж (17 квітня 1920 року) тюрми було перейменовано на ДОПР’и (Дом общественных принудительных работ).

Машина «червоного терору» (а був же ще «білий терор», також походженням із Росії) працювала на повну потужність.

Дородніцин Анатолій Олексійович — відомий радянський математик, геофізик, механік, академік АН СРСР, Герой Соціалістичної Праці, тричі лауреат Державної премії, кавалер п’яти орденів Леніна і ордена Жовтневої революції, українець, родом із Нової Басані, згадує: «И кого только не побывало здесь с 1917 по 1921 год. И войсковые части Центральной Рады, и немецкие соединения, и чехословацкие «бунтари», и деникинцы, и поляки. И все они то и дело сменялись подразделениями Красной Армии, в которой командовали, как известно, и комиссары… Поделюсь иным наблюдением: как это ни странно, но ни разу не было, чтобы комиссаром тех красноармейцев был русский, не говоря уже об украинце…» [5, с. 252].

«Киевская ЧК творила то, что даже расшалившихся детей в селе пугали именем одного из местных чекистов Баумштейна: «Перестань безобразничать, а то Баумштейн тебя заберет!..» Говорили про изобретательницу пыток из этого заведения, некую Розу.

Когда Киев, а затем и наше село заняли деникинцы, отец, помню, отправился в Киев раздобыть лекарств для больницы… Завалы трупов жертв ЧК еще не были разобраны, и отец видел их своими глазами. Трупы с вырванными ногтями, с содранной кожей на месте погон и лампасов, трупы раздавленные под прессом. Но самая жуткая картина, которую он видел, это были 15 трупов с черепами, пробитыми каким-то тупым орудием, пустые внутри. Служители рассказали ему, в чем состояла пытка. Одному пробивали голову, а следующего заставляли съесть мозг. Потом пробивали голову этому следующему и съедать его мозг заставляли очередного» [5, с. 253].

Оця «некая» Роза — типовий образ садиста із ЧК, її академік Дородніцин запам’ятав на все життя. А починався її «творчий шлях» у Полтаві і перші кроки її кривавого шляху зафіксував Короленко. 23 червня 1919 року, розмірковуючи про відсутність найпростіших понять у слідчих ЧК про слідство і правосуддя, він занотовує: «Товариш Роза, дівчина із швей, також проводила один час слідчі дії, на докір Параски Семенівни (сестри дружини Короленка, представника Політичного Червоного Хреста. — В.Я.), що вона залякує допитуваних розстрілом, відповідає по простоті душевній: «А якщо вони не признаються?..» [10, с. 193]. А якщо їм ні в чому признаватися? Тоді треба виривати нігті, вирізати на шкірі лампаси і погони, чи розбивати черепи і заставляти живого з’їдати мозок мертвого. Про яке «слідство і правосуддя» тут може йти мова? Але у катів-садистів життя закінчується як і в їхніх жертв. Це засвідчив щоденниковий запис О.О.Несвіцького 5 вересня того самого 1919 року: «Єврейка Роза (Е.Шварц), яка відігравала визначну роль у Полтавській ЧК, винуватиця багатьох тутешніх розстрілів, заарештована у Києві і 31 серпня за вироком воєнно-польового суду розстріляна» [14, с. 127]. От вам і дівчина із швей товариш Роза, одна із тисяч, хто здійснював червоний терор і садистські тортури.

Навівши десятки неспростовних фактів, Дородніцин зробив висновок: «У нашій країні (переклад мій. — В.Я.) давно іде боротьба за владу однієї групи людей над усім народом, причому вона ведеться широким фронтом не тільки на політичному рівні, а й у всіх сферах людської діяльності. Знання цього дозволяє багато що зрозуміти із того, що відбувається у нас зараз».

Із листів Короленка до Раковського і Луначарського звучить засудження більшовицького терору і тортур: «Якщо можна звинуватити денікінців і петлюрівців у масових стратах, то вам не викреслити із своєї історії таких самих масових страт заручників. Цими днями у полтавських «Известиях» було надруковано про розстріли без суду, за розпорядженням кременчуцької «чрезвичайки» (Лист перший до Раковського).

«...Я колись боровся зі стратами, що стали «побутовим явищем» за царської влади. І зараз я продовжую відстежувати це явище. І маю сказати: такого розгулу страт, часом нічим, так, нічим не виправданих, я ніколи собі не уявляв» (Лист перший до Раковського).

Терор як форма державного управління сягає, як кажуть, сивої давнини, ще біблійної історії. Але є й ближча до нас історія, яку треба знати і розуміти.

Треба усвідомити природу білогвардійського й більшовицького терору на теренах України. І білий, і червоний терор прийшов в Україну з Росії і дав розкритися московитському психотипу, сформованому ще Ордою — ханом Батиєм і його прийомним сином Неврюєм, героїзованим у російській історії і літературі Олександром Невським. Коли Батий відправляв на князювання Олександра (Невського), він подарував йому канчук (нагайку) як символ імперської влади.

Нагайка Невського переходила з рук у руки московитських самодержавців; нею на смерть забивали новгородців опричники Івана Грозного (Лютого).

П. Хомяков у книзі «Россия против Руси. Русь против России» розкрив зміст московитського типу: «стадний колективізм, віра у «батьківське» начальство, неповага до власності — своєї і чужої, босяцьке презирство до якості життя і культури, антиестетизм, заздрісна неприязнь до достатку і багатства, нерозуміння цінності свободи і байдужість до неї. У цілому — це психотип холопа і хама. А також і деспота» [22, с. 223]. Тут мало що можна заперечувати.

«Найяскравішим втіленням Московщини став ненависник Новгорода і бояр-західників Іван Грозний. У його особистості розкривається ще одна якість московитського психотипу: схильність до бузувірського утопізму. Як відомо, Грозний перетворив свою державу у якусь подобу монастиря на чолі із царем-ігуменом. Все життя царства було пройняте диханням близького апокаліпсису і являло собою начебто репетицію Страшного Суду у постановці опричнини. Саме ці властивості московитської душі пізніше сколихнули світ нестримним прагненням до «кінця історії» у вигляді світової комуністичної пожежі і страшного суду масового терору. Більшовизм як форма бузувірської релігійності — це спільний виплід московщини і єврейського лівого екстремізму» [22, с. 224].

У листах Короленка цю сутність розкрито силою фактів.

Російську азіатчину Короленко не заперечував і окремі російські волості називав улусами, як вони і називалися ще за Батия, скажімо, Московський улус Золотої Орди. Та сама імперська нагайка (канчук), дошкульно опускалася на спини непокірних в усі часи, аж до сьогоднішнього дня, маю на увазі Чечню та Грузію.

Короленко, приголомшений червоним і білим терором, від безнадії волав: «Была бы жива Россия!», а Троцький у цей же час, невідомо в ім’я чого, погрожував: «Мы раздавим Россию!». І традиція не переривається, а суть одна: вона закодована в канчуку Батия, подарованому Неврюєві, сиріч Олександру Невському.

19 серпня 1920 року В.Г.Короленко звідомляє Луначарському:

«У нас продовжується колишнє. Часом уночі чуються постріли. Якщо це з південно-західного боку — значить, підступають повстанці, якщо з південно-східного боку кладовища — значить, кого-небудь (можливо, багатьох) розстрілюють. Обидві сторони змагаються в жорстокості. Вся наша Полтавщина схожа на пороховий льох, і тепер іде вже мова про розстріл заручників, набраних із місць, охоплених повстанням» (Лист четвертий до Луначарського).

Вигуки обурення, протести проти терору і тортур чуємо в листах Короленка.

«Тортури підтверджені офіційно і порушено справу… Що ж означатиме суд і вирок за таких умов. Я багато писав про тортури за царської влади. Але такого прикладу не пам’ятаю. За царської влади я б описав це в газетах… Після оголошення в газетах вся Росія здригнулася б від обурення і жаху. Після «доповідних» людей продовжують мучити і залякувати, щоб вимушеними зізнаннями і обмовами краще облаштувати справу» (Лист дев’ятий до Раковського).

«…сліпий незупинний червоний терор, — ознака розгубленості, зростаючої жорстокості, що супроводжує, звичайно, не свідомість сили і певності становища, а відверто скажу — страху» (Лист вісімнадцятий до Раковського).

Йдеться про звинувачених у змові трьох дівчаток сімнадцяти і вісімнадцяти років, які все-таки були страчені: «Додавати до цього нічого, — робить висновок Короленко. — Навіть при царській владі соромилися страчувати дітей, та ще «в адміністративному порядку», без суду. Нині в Українській Республіці (в Росії смертні кари вже були скасовані. — В.Я.) таке адміністративне дітовбивство вже набуває характеру «побутового явища» (Лист дев’ятнадцятий до Раковського).

31 березня 1919 року:

«У повстанському русі помітна ненависть до комунізму і... юдофобство. «Ми тепер під владою жидів». Вони не бачать, що єврейська маса різних класів сама стогне під тиском переслідування, реквізицій і безчинства» [10, с. 156]. Це так і не так — «и да, и нет». Так, бо частина євреїв справді потерпала і від погромів, і від грабунків, бо в них було що грабувати. А бандитам-грабіжникам було однаково, кого грабувати, чи єврея, чи українця. «Не так», бо вся повнота влади в державі, від верху до самих низів, була в євреїв; євреї були найбільш захищені, голоду вони не знали, реквізиції їх обминали, в заручники їх не брали і в контрреволюційності не звинувачували, бо жовтневий переворот був організований і проведений ними, на місцях вказівки своїх вождів вони виконували з великими пересадами. Це моє твердження потребує фактів і аргументації. Свідчить А.О.Дородніцин: «Такой еще случай произошел в нашем селе (йдеться про Нову Басань на Чернігівщині. — В.Я.). Когда советская власть уже более-менее установилась, у нас остался лишь небольшой отряд. Однажды его командир решил отобрать драгоценности у местных богатеев. И надо сказать, в селе было 52 еврейские семьи. Четыре из них «рабочие» — бондарь, портной, вдова… и еще одна вдова… Все остальные были торговцы, а значит, люди состоятельные — «буржуи», как их тогда называли. Так вот, этот командир — молодой русский парень, прошел по домам зажиточных селян, в том числе и этих торговцев, и забрал у них золото, которое было на виду (в основном пятирублевые монеты царской чеканки) и собирался сдать драгоценности представителям советской власти. Нет, награды за эту операцию он не получил. Через день из уездного города приехал комиссар с отрядом, и… командир был расстрелян» [5, с. 253].

19 червня 1920 року:

«Але ось кошмарний епізод з розстрілами під час вашого приїзду (Луначарський приїхав до Полтави 7 червня 1920 року спеціально для зустрічі з Короленком і наступного дня від’їхав з Полтави, так і не зустрівшись, але надіслав йому таку записку: «Дорогой, бесконечно уважаемый Владимир Галактионович. Мне ужасно больно, что с заявлением мне опоздали. Я, конечно, сделал бы все, чтобы спасти этих людей уже ради Вас, но им уже нельзя помочь. Приговор приведен в исполнение еще до моего приезда. Любящий Вас Луначарский» («Вопросы литературы», 1970, № 7, с. 37). — В.Я.) неначе ліг між нами такою перепоною, що я не можу говорити ні про що, поки не поквитаюся з ним» (Лист перший до Луначарського).

«Одного разу, — розповідає Короленко, — один із помітних членів Всеукраїнської ЧК, зустрівши мене в полтавській Надзвичайній комісії, куди я часто ходив і тоді з різними клопотаннями, запитав мене про мої враження. Я відповів: якби при царській владі окружні жандармські управління одержали право не тільки засилати до Сибіру, але і карати смертю, то це було б те саме, що ми бачимо тепер.

На це мій співбесідник відповів:

– Але ж це для блага народу» (Лист перший до Луначарського).

Шістдесят років мого життя пройшло за радянської влади і скільки пам’ятаю себе, партія все і завжди робила «для блага народу» або «на прохання трудящих», хоча ніхто ніякого блага так і не зазнав, а прохань чи бодай побажань ніхто ніколи не вислуховував.

5. Як видно, для Короленка національного критерію у відносинах між народами колишньої Російської імперії не існувало. Є тільки моральний критерій. Лакмусовим папірцем для нього було ставлення до дитини. Звертаючись як почесний голова Ліги порятунку дітей до голови Директорії УНР В.К.Винниченка, В.Г.Короленко писав: «Ворожнеча і розбрат, які розділяли народності колишньої Росії, мають затихати біля межі, де починається дитинство. За цими межами має панувати один, загальний для всіх закон, — закон людської взаємності. Вважаю, що це незаперечно. Колись боротьба стихне на ґрунті тих чи інших нових взаємин. Стосовно дітей вона не повинна існувати уже і нині». І він дбав про «откормку» кількох десятків тисяч російських дітей, привезених із Росії. Українських же дітей страчували десятками «за наміри», за сприяння ворожим більшовизму силам. Розстрілювали неповнолітніх. І на «откормку» нікуди не вивозили.

Короленко звинувачував більшовизм за дітовбивство — злочин, якому немає прощення. У організованому більшовизмом голоді 1921–1923 роках першими гинули діти. Цих смертей на совісті більшовиків — кілька мільйонів. А голод 1921–1923 років — це тільки була репетиція геноциду 1932–1933, 1937–1939 років.

6. Короленко обурювався, протестував і звинувачував більшовиків у знищенні людей через заручництво: «Я писав Вам свої міркування про заручництво. У нас уже також хапають заручників. Яка суть у цьому? Під час війни я стежив за цим явищем і не пам’ятаю, щоб хоч раз військових заручників розстріляли. А у нас (себто в Полтаві. — В.Я.) це вже було, а в Харкові є і тепер» (Лист дев’ятий до Раковського).

7. Короленко звинувачує більшовизм у організації штучного голоду в Україні 1921–1923 роках. У 1918–1920 роках ішла планомірна реквізиція продуктів харчування і їх вивезення в Москву і Петроград, звідки здійснювалася «харчова диктатура». Коли Короленко проаналізував усі факти, пов’язані із хлібною політикою ленінського уряду, його охопив жах: природа (засуха, неврожай) — лише побічний, другорядний фактор, а голод — штучний, організований. 9 серпня 1921 року він пише в листі до Горького: «Мій висновок, який я зробив із безсумнівністю: сьогоднішній голод не стихійний. Він є породженням надмірної поспішності, порушено природній перебіг праці, вести перед покликані гірші елементи, найнетрудоздатніші і їм надана перевага, а найтрудоздатніші придушені... І якщо це не припиниться, можна чекати голоду і наступного року і далі...» [2, с. 168]. Короленко збагнув, що Ленін і Троцький можуть організувати голод будь-коли і в майбутньому також, що й повторилося у 1932–1933 роках уже як геноцид українського народу. І не за класовою ознакою, а таки за національною, щоб там не базікали ті, хто, хай і опосередковано, причетні до цього злочину. Суд за документами СБУ визнав винуватими в організації геноциду українського народу Сталіна, Кагановича і Молотова. З цим важко погодитися, бо в 1921–1923 роках Сталін взагалі не був причетний до цього злочину та й у 1932 році, як аргументовано доводить професор Анатолій Кіндратенко, Сталін більше був заклопотаний внутрішньополітичною боротьбою, зокрема із старою «ленінською гвардією» і зосібна із Троцьким і троцькістами. Особисто я відповів на це питання у книзі «Так хто ж здійснив геноцид українців?» (К.: МАУП, 2006), зокрема в передмові до неї. Винуватців названо і в листах Короленка до Раковського і Луначарського та інших джерелах — щоденникових записах полтавського лікаря і науковця, близького знайомого Короленка — Несвіцького О.О., у книзі Д.Соловія «Розгром Полтави», спогадах А.А.Дородніцина та інших документальних неспростовних джерелах.

Листи В.Г.Короленка до Голови Раднаркому України К.Г.Раковського та міністра освіти Радянської Росії А.В.Луначарського подають неспростовні документи і докази, хоча про це в них і не йдеться, що італійський фашизм і німецький нацизм були викликані до життя фашизмом у формі більшовизму, комуністичної ідеології, а головне — методами її втілення російським (а чи російським?) фашизмом під назвою більшовизм. Для мене більшовизм і фашизм (більшовик і фашист) — синоніми, і якщо до певного часу я особисто сумнівався в такому ототожненні, то з прочитанням листів Короленка до названих адресатів, як і його публіцистики за 1917–1921 рр., будь-які сумніви зникли. Ленін і Троцький породили Муссоліні і Гітлера, для рівноваги. 13 листопада, через 10 днів після публікації статті «Тріумф переможців», Короленко записав у щоденнику: «Трагедія Росії (до складу якої входила і Україна. — В.Я.) іде своєю дорогою. Куди?.. Більшовики перемогли і в Москві, і в Петрограді. Ленін і Троцький ідуть до нав’язування соціалістичного ладу за допомогою штиків і революційних чиновників» [10, с. 36–37]. Короленко впевнений, що «із зловіщою печаттю Каїна на чолі не можна надовго залишатися вождями народу». А тим паче вождями «світового пролетаріату» і «світової революції», маячню про яку аргументовано і неспростовно розвінчав Короленко.

Отже, «героїв» названо: Ленін і Троцький. Уже в 1919 році діють по всій щойно поваленій імперії концентраційні табори, і ведеться безкомпромісна звіряча боротьба проти людей, проти окремих народів, у першу чергу проти українського і не в перші чотири роки (1917–1921), а протягом всієї історії свого безроздільного панування. «Керівна і спрямовуюча» протягом 74 років стерла із лінгвістичної карти Росії близько 40 мов малочисельних народів і народностей. Добрий десяток народів було депортовано, здійснено геноцид проти українського народу. І буде стовідсотковою брехнею твердження, що голод був і в інших республіках і регіонах. Так, був, але саме в тих республіках і регіонах, де проживали українці: Росія (Кубань, Ставропілля, Саратовщина), Казахстан, куди виселяли масово українців, де морили голодом у концтаборах — творіння «великого українця» Леніна і «великого революціонера» Троцького.

Вдалося прочитати статтю одного малороса, як він із гордістю визначає свою національність, без натяку на жарт, із Глобинського району Полтавської області про повість російського письменника М.Алексєєва «Драчуны». Спишемо на брак філологічної та історичної освіти, що глобинський малорос славного російського письменника називає «саратовским писателем». І називає, очевидно, щоб підкреслити, що Алексєєв перший писав про голод у російському саратовському селі, як доказ, що голод був і в Росії. Оце зразок як малороси читають російську класику. М.Алексєєв пише про голод в українському селі на Саратовщині. Батько в письменника — росіянин із сусіднього села. Мати — українка із українського села. Письменник пише чорним по білому, що вижив він тільки тому, що бігав до батька, який на той час розлучився з матір’ю, у російське село, де, як він пише, голоду не було. А мати померла з голоду в українському селі на Поволжі. Через цю правду М.Алексєєв і був підданий жорстокій критиці, бо це суперечило комуністичній ідеології, а письменник був на час публікації «Драчунов» головним редактором «товстого» московського журналу. Такий симбіоз невігластва із проросійською демагогією і комуністичним нафталіном сьогодні, на горе українському народові, є панівним.

Більшовицька кліка, що вчинила переворот у жовтні 1917 року, мала уже добре опрацьований план створення штучних «голодних бунтів», голодоморів. Це був тисячоліттями перевірений засіб управління масами, народом і державою. Цей досвід імпортований, він був завезений у Росію, а надто в Україну у «запломбованому» вагоні та «морським десантом» Л.Троцького.

15 січня 1918 року О.О.Несвіцький записав до щоденника: «Із Полтави посилено вивозяться на Харків, Москву борошно, мануфактура, різні продукти. Грабунки не припиняються» [14, с. 35]. Минуло трохи більше року і Несвіцький подає відомості про збройну боротьбу на Полтавщині проти викачування в Росію продовольчих статків з України: «Говорять, що насуваються повстанці, які виступають за радянську владу, але із залученням представників усіх політичних партій; вони проти вивозу продуктів до Північної Росії і проти доступу євреїв у Раду і радянські установи» [14, с. 101].

Подібне знаходимо і в «Щоденнику» Короленка (1 червня 1920 року): «Голод 1891–1892 років — жарт у порівнянні з тим голодом, який охопив нині всю Росію. Один із безпосередніх наслідків більшовизму — обідніння Росії інтелігенцією. Одні гинуть як інакодумні, другі як відверті противники, треті як «буржуї», четверті тому, що вибиті з колії. Цю зиму не переживе дуже багато» [10, с. 294]. Як бачимо, Короленко винищення більшовиками інтелігенції (лікарів, учителів, священників, журналістів і т. ін.) вважає однією із складових причин голоду 1921–1923 років.

 

5. Короленко на позвах з Леніним

«Безпартійний соціаліст», як називав себе В.Г.Короленко, не сприймав більшовизм Леніна і Троцького та гостро критикував його утопізм і методи, якими він реалізується на практиці. Володимир Солоухін у статті «Читая Ленина» критично розглянув статтю і промову Леніна «Об очередных задачах Советской власти». Його аналіз зроблено майже через 70 років від початків кривавого маршу більшовизму. Короленко почав боротьбу з більшовизмом з перших його кроків. Першим пострілом була стаття «Тріумф переможців». Передбачення наслідків більшовицького безроздільного панування, висловлені Короленком, своєрідно підсумував Володимир Солоухін. Але нас цікавить у першу чергу Короленко, тому ми зробимо кілька порівнянь у поглядах письменника-публіциста Короленка і теоретика ленінізму, «великого українця» В.І.Леніна.

Виголошуючи доповідь «Об очередных задачах Советской власти», Ленін як одну із головних «задач», визначив: «грабуй награбоване», хоча ніхто, ніколи і ніде не перевіряв, чи справді у т. зв. «буржуїв» чи заможних селян (оголошених окремим класом «куркулів»; підлягали знищенню «як клас») все було награбоване. Наведу витяг із доповіді «вождя світового пролетаріату», хоча ніхто в світі, окрім Росії, його таким не вважав.

Ленін: «Я перейду наконец к главным возражениям, которые со всех сторон сыпались на мою статью и речь. Попало здесь особенно лозунгу «грабь награбленное» (підкреслення моє. — В.Я.), — лозунгу, в котором, как я к нему не присматриваюсь, я не могу найти что-нибудь неправильное... Если мы употребляем слова «экспроприация экспроприаторов», то почему же нельзя обойтись без латинских слов». (Аплодисменты) (Ленин В.И. Заключительное слово по докладу «Об очередных задачах советской власти», т. 36, пятое издание, с. 269). Суть була не в тому, якою мовою виголосити гасло — російською чи латинською.

Короленко, ніби відповідаючи Леніну: «Своїм гаслом «грабуй награбоване» ви зробили те, що сільська «грабіжка», яка знищила величезну кількість сільськогосподарського майна без жодної користі для вашого комунізму, перекинулася і в міста, де швидко почав руйнуватися створений капіталістичний апарат...» (Лист третій до Луначарського).

У третьому листі до Луначарського Короленко ігнорує Ленінову цинічну спробу звести до філологічних вивертів справжній зміст більшовицького гасла «грабуй награбоване», реалізацію якого народ називав «грабіжкою».

Василь Яременко, професор.
Спеціально для «Персоналу Плюс»

(Далі буде)