Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

І вкотре про благі наміри

Спочатку — два, здавалося б, не пов’язані між собою факти, оприлюднені минулого тижня. Європейські лікарі, котрі тривалий час досліджують стан здоров’я пересічних афганців, встановили, що 60 (шістдесят!!!) відсотків населення цієї країни мають серйозні проблеми з психікою. Не дивно! Навіть у професійних військових, котрі побували на сучасних війнах у складі різноманітних миротворчих контингентів усього кілька місяців, часто-густо з’являється те, що в медицині одержало назву «в’єтнамського синдрому», він же афганський, іракський, балканський… А що вже говорити про звичайних людей, які впродовж довгих років живуть на цій війні.

Другий факт — 60 відсотків (знову шістдесят!!!) водіїв маршруток та таксистів в Україні ухиляються від медичного обстеження у психіатрів — як під час отримання ліцензій, так і під час прописаних у законодавстві постійних профілактичних оглядів.

А тепер — факт третій. Того чорного для десятків родин жителів міста Марганець ранку 12-го жовтня техніка на залізничному переїзді працювала, як належить. Що, м’яко кажучи, приємно вразило експертів. От тільки дії водія маршрутки не вкладаються ні в нормативи, ані в саме поняття здорового глузду. Результат відомий: одна з найстрашніших за кількістю жертв техногенна катастрофа за всю історію незалежної України. Та й у світових масштабах теж тягне на сумнівний рекорд.

Як правило, коли йдеться про катастрофи в результаті конфлікту «людина-техніка», то найчастіше винним виявляється одне з двох: або людський фактор, або технічний. У марганцівській трагедії найближчим до істини виявився, здається, Президент, котрий емоційно вигукнув: кожного, хто їде на червоне світло, слід негайно вести до психіатра! Опозиція, звісно, одразу виконала свої ритуальні танці навколо цього висловлювання, натякаючи на… повернення репресивної психіатрії. Тиць Гриць!

Хоча про саму репресивну радянську психіатрію згадати доведеться. Але в дещо іншому контексті.

Поки що повернемося до подій 12-го жовтня. З усіх серйозних українських ЗМІ напевне тільки «Кіевскій телеграфЪ» не лише висунув версію самогубних намірів водія як причини трагедії, а й обґрунтував її з посиланням на світову психіатричну і судову практику. І це дозволяє говорити про жахливу смерть десятків людей на залізничному переїзді як про типову трагедію, яку ніхто не захотів передбачити.

Отже — водій злощасної маршрутки, немолода людина без шкідливих звичок, із великим досвідом перебування за кермом, хороший сім’янин, старанний працівник, нормальний сусід, турботливий батько. Але! Його не можна назвати професійним водієм, бо переважну частину тридцяти років за кермом він провів у якості автолюбителя. В минулому він — гірничий інженер високої і рідкісної навіть у світових масштабах кваліфікації. Більшу частину життя пропрацював на Марганцівському гірничо-збагачувальному комплексі, користувався, як і досі пишуть у службових характеристиках, авторитетом і повагою трудового колективу та керівництва. І в один момент виявився ніким. Причини колапсу унікального Марганцівського ГЗК виходять за межі нашого розслідування. Ми лише констатуємо: авторитетна, поважана людина падає мало не на дно соці­альної ієрархії — в охоронці (по старій номенклатурі — в сторожі). А далі — безробіття і нарешті горезвісна автофірма маршрутних перевезень, власник якої таємниче зник одразу після трагедії.

І отут виринає ще одна, надзвичайно промовиста подробиця, яку проминула абсолютна більшість журналістської братії. Автобус був не типовою маршруткою, на якій, якщо покрутитися, водієві можна так-сяк звести кінці з кінцями. Це був так званий «пільговий» рейс для категорій пасажирів, яких перевозять безплатно. Про якийсь заробіток тут годі мріяти. А от наслухатися від ображених життям пенсіонерів, інвалідів та їм подібних пільговиків можна такого, що на хронічне безсоння вистачить.

Напевно ми ніколи так і не дізнаємося, що послужило отим горезвісним камінчиком, який породжує лавину або останнім поштовхом до самогубного рішення. Сумно про це писати, але — що завгодно: від грубої лайки когось із ображених життям до розрекламованого підвищення пенсійного віку. Дізнатися, що й через 4 роки тобі не світить навіть не покращення, полегшення життя — то важкий удар.

А тепер пов’яжемо або, як кажуть психіатри, скорелюємо два факти, наведені на початку цього коментарю. Афганістан перетворився на величезну божевільню під відкритим небом з двох причин: багаторічна війна і відсутність кваліфікованої і водночас загальнодоступної медичної допомоги. Щодо України — то вона ось уже двадцятий рік живе у стані перманентної психологічної війни, в яку її загнали безвідповідальні політики. Більше того — неодноразово тільки чудо рятувало нас усіх від реального масового кровопролиття. Кваліфікована загальнодоступна психіатрична допомога, а особливо профілактика нервових і психічних зривів була з дивовижною легковажністю знищена вже в перші місяці після проголошення незалежності під приводом боротьби з репресивною психіатрією. Хто від цього виграв? Кажуть, оті десять чи дванадцять народних депутатів Верховної Ради першого скликання, котрі у такий спосіб приховали компрометуючі їх дані про їхню психічну неповноцінність. Ще кілька десятків самозваних захисників, професійних любителів зарубіжних грантів. І все!

Тоді, восени 91-го року зі своєю псевдореформою психіатрії ми вискочили поперед усієї планети. І де ми в результаті опинилися?

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com