Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Загублений герой

Справжня, а не відкоригована політиками історія сповнена такими карколомними сюжетами, що граф Монте-Крісто нервово лікті обгризає від заздрості. Почнемо здалеку: в середині ХІХ століття молодий офіцер військової розвідки Російської Імперії Чокан Валіханов під чужим, звісно, іменем пробрався у ті райони Північного Тибету та Західного Китаю, котрі були закриті для європейців. Імператор Микола Перший присвоїв герою позачергове військове звання і нагородив Орденом св. Володимира, який давав право на спадкове дворянство.

Валіханов, етнічний казах тут-таки заїкнувся, що бажає подати Государю записку про злиденне становище його рідного народу. Відповідь царя увійшла в історію: «Ви мандрівник? От і мандруйте. Мандри розширюють світогляд».

Радянські історики подавали цей факт, як приклад тупої царської сваволі, що згубила талановиту людину. І при цьому чомусь замовчували — що було далі. Валіханов за порадою царя повернувся в рідні степи і там віднайшов і оприлюднив НАЙБІЛЬШИЙ у світі народний епос «Манас». Для кількох народів Середньої Азії ця знахідка стала таким же поштовхом до національного самовизначення, як і Шевченків «Кобзар» для українців.

До речі, про згаданого Монте-Крісто. Його «дівоче» прізвище — Дантес. І це не випадковий збіг із чорною для історії Росії постаттю вбивці Пушкіна. На жаль, і в самій Росії мало хто знає, що кавалергардського офіцера, барона Жоржа Дантеса-Геккерена за вбивство на дуелі камер-юнкера Пушкіна спочатку засудили до ганебної страти — повішення. Потім промурижили місяць в одиночній камері Петропавлівської фортеці, після чого розжалували і з ганьбою викинули з Росії — без права повернення. А от у Франції барона зустріли, як національного героя. Перед цим приблудою і гомосексуалістом відкрилися двері найелітарніших салонів. А модний літератор Дюма-татко дав прізвище вбивці позитивному герою свого нового бестселеру.

Ну, а тепер уже зовсім близько до нашої України. Легенда про те, що хтось із наших земляків став вождем чи то канадійських, чи то американських індіанців побутує в наших краях років десь із сорок. Першоджерело — відомий в Радянському Союзі віртуоз-танцюрист Махмуд Есанбаєв. Під час гастролей у Канаді його познайомили з місцевим вождем поважаного племені ірокезів. Абсолютно, до речі, на ірокеза не схожим. Вождь начебто і розповів Есамбаєву про те, що він українець, колишній льотчик, котрий втрапив до німецького полону, втік, дістався Канади, одружився з дочкою вождя ірокезів і успадкував від тестя цей почесний титул.

І от що характерно: і тоді, і нині дошукуються історичної правди в цій легенді тільки російські журналісти. Конкретно — з газети «Комсомольская правда» та телеканалу «ОРТ». Ось їхня остаточна версія: у червні 1943-го року на фронт прибув молодий випускник льотного училища, молодший лейтенант Іван Даценко. І того ж року одержав звання Героя Радянського Союзу. Зважте, що Даценко пілотував бомбардувальник. Шансів не повернутися з вильоту у таких, як він, було вдвічі більше, ніж, скажімо, у фронтових винищувачів. Адже Даценко бомбардував німецькі тили — без прикриття.

Льотне щастя зрадило Івана 19 квітня 1944-го року. Його літак збили над Львовом. Даценко встиг розкрити парашут, але приземлився він дослівно просто в руки ворога. Допитувати на місці полоненого героя гітлерівці не стали — одразу відправили його до Берліну. Але Даценко по дорозі втік з ешелону, дістався лінії фронту, пересік її, вийшов до своїх і втрапив до уповноважених СМЕРШу. Ті хутенько спроворили йому і державну зраду, і порушення присяги, і згоду начебто працювати агентом Абверу.

На щастя — не розстріляли. Запакували вже до свого ешелону і погнали на Магадан. Та оскільки Іван Даценко вже набув досвіду втечі, то по дорозі туди, куди йому аж ніяк не треба було, він благополучно зник. Як він опинився в Канаді — достеменно невідомо. На момент зустрічі з радянським артистом ще були живі ті, хто допоміг нашому земляку здійснити карколомну подорож через Сибір, Далекий Схід, Чукотку, Берингову протоку, Аляску — до самого серця Канади. Саме там у роки війни пролягала повітряна траса, якою радянські і американські льотчики переганяли зі Сполучених Штатів на фронт літаки, озброєння, боєприпаси, радіообладнання. Ймовірно, спрацювало братство військових льотчиків, котрі потай вивезли героя на інший континент.

Так це було, чи ні — достеменно встановити не вдалося. Пронизуючий Вогонь, вождь ірокезів і Герой Радянського Союзу (до речі, це звання з нього не встигли зняти через суд) помер ще до розпаду Радянського Союзу. Кілька років тому родичі Івана Даценка звернулися по допомогу у встановленні істини до тодішнього Уряду. І одержали відповідь: «Ваша історія, звісно, цікава, але нічим зарадити не можемо».

До болю знайомий стиль.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com