Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
ПЕРЕГІН(Продовження. Початок у №№28, 29-30, 31, 32,34 ц.р.) Борман одразу з резерву кудись щез і лише опівночі під’їхав до вагона на власній «Волзі». Нетерпляче затарабанив у двері. Не встиг я їх відчинити, як він пожбурив у тамбур підряд три ящики масла, ледь не збивши мене тими ящиками з ніг: «Занеси в купе, чувачаро, негайно і накрий усе одіялами... — Хижо оглядався на всі боки. — Я поставлю тачку в автопарк і повернуся...» - Через скільки? - Не задавай дурних питань...У матросов нєт вопросов. Ти мене пойняв...- Борман голосно хряпнув дверцятами і газонув авто з місця так, що іскри з-під гумових коліс заяскріли, ніби під ними щойно включили точило. «Розумака віднайшовся... — сердився я.- Ти у вагоні крутись, як білка в колесі, весь день, а він собі діла свої проверта». Хотів узагалі не приторкатися до ящиків — нехай отак і валяються в тамбурі, але навіщо бити горшки, коли ще й у дорогу не рушали. Та й минулої поїздки, хоч і набрався з Борманом повен ківш лиха, а він таки виручив... Щойно я заніс ящики, у двері хтось застукотів і одразу, смикнувши зовні двері, вскочив у тамбур. Це був старшина міліції. Очі в нього такі колючі й гострі, що тільки, здавалося, в Бормана вони ще колючіші. Старшина ніби проколював тими очима мене наскрізь. А мої ноги немов прилипли до підлоги. «Раптом він усе бачив... вистежив і причепиться за масло. Навіщо стільки купив і де взяв? Певно, що для спекуляції. По голівці за статтю с п е к у л я ц і я не погладять...» - Господар вагона є? — мерщій заглянув старшина в купе. — Де Валера? - Казав, що вранці аж буде... — збрехав я: не буде ж міліціонер його до ранку у вагоні чекати. - Глухий номер... — розчаровано мовив старшина і поспішив з вагона. — Борману від мене привіт! — по-приятелськи сказав на прощання, хоча з очей старшини й на мить не сходила колюча, якась недовірлива напруга. Хвилин через п’ять і Борман повернувся. Я сказав йому, хто до нього щойно приходив. - Це мій корефан, — пояснював відсапуючись Борман. — Недавно він теж колеса крутив на провідникуванні, а це перейшов на легші хліба. Він нічого не просив? — Борман хитрувато заусміхався: «За горілкою приходив — я йому пляшку в карти колись програв...» — Я сказав, що ти будеш уранці. - Правильно зробив, — бубонів басовито Борман, викладаючи на стіл із сумки-олімпійки пляшку кон’яку, великий шмат балика, дві банки чорної ікри, банку печінки тріски. Припрошував до столу: - Сідай повечеряємо. - Скоріше пообідаємо... — глянув я на годинника: було пів на третю. Волосатою рукою з товстими короткими пальцями Борман налив повні гранчаки: «За дорогу, чувачаро!» — в два ковтки, ніби воду, спустошив гранчак. Я теж трохи надпив зі свого гранчака і, зголоднілий, натискував на хліб із маслом і чорною ікрою. Зізнаюся, я жодного разу так ще й не пробував чорної ікри, але скажу, що смак її мені дуже сподобався, тож і уплітав цей харчовий дефіцит з таким азартом, що аж за вухами лящало. «Недарма чорну ікру так високе начальство полюбляє...» — несамохіть подумалось. - Слухай, Валеро, — мовив я дещо вагаючись. — Де ти оці делікатеси дістаєш? - Багато знатимеш — швидко постарієш. Місця треба знати і приманку...Ти мене пойняв. Я вже ікрою давно об’ївся. Хіба з похмелюги сильної коли їм, щоб печія не мучила. — Борман зосереджено глянув на мене своїми важкими очима, на дні яких спалахнула якась дуже важлива для нього думка. В тому, що це було так, я не сумнівався, бо вірю не стільки словам, скільки магнетизму очей, а отже, й душі. Борман певний час мовчав, продовжуючи думати про щось своє — болюче й невеселе. Сторожко промацував мене очима. Потім налив з пляшки ще один гранчак кон’яку і пив його вже не ковтками, а невеликими порціями, смакуючи: — Значить, ти кажеш, чувачаро, тобі сподобалася ікра...- витирав пальцями свої великі масні губи. — І балики, кажеш, тобі подобаються, й печінка...- з неприхованою єхидністю, недобре скалився Борман. Поклав мені на плече свою важку, мов камінь, руку: — Тоді слухай, що тобі старші кажуть. — Різко ногою відсунув сумку з принесеним провіантом у протилежний бік купе, звівся на ноги, завісив навіщось вікно. — Немає тепер Валери Бровмана, — казав уголос, перебираючи пальцями густе, кудлате волосся. — Є Борман. Так, Борман! Не люблять мене в бригаді. А мені плювати на всіх! Я на всіх чхати хотів! На чиєму боці сила — той і живе. Ти мене пойняв... Бормана хочуть до нігтя — а зась! — скрутив Борман дулю зі своїх коротких і рідкісно пухких пальців. — Я усіх до нігтя! Я! — Борман несподівано замовк і знову не вгавав: — Так ти, Тарасе, ікру полюбив? — Нахилився до сумки, дістав обома руками банок з п’ять: «На, візьми!» - Не хочу... - Ну не хочеш — тоді гімно будеш їсти...Хе-хе-хе! Ти, Тарасе, не дуже пантруйся. Я теж колись таким був, а згодом обтесався. А ще хочу тобі сказати: серед провідників усі злодії і аферисти. Усі! Ти мене пойняв... Тільки одні бздуни, а є ті, що не бояться. Так от я, Борман, не боюся. А не боюся знаєш, чому... Бо вмію давати. Не просто давати, а щоб у тебе брали з охотою. Е! Це ціла наука. Але харе патякати... — Борман ніби сполошився, що наговорив мені зайвого, і пішов трохи поспати в купе посеред вагону до відправлення поїзда. В дорозі Борман завжди під хмелем, але не п’яніє, і, хоч жодного разу не взявся за віник чи роздачу чаю, я не сердився: мені краще робити найнепривабливішу роботу, ніж переживати, що тебе, ніби обухом по голові, тобто актом, ушкварять ревізори. Добре, що коли тільки ревізори... А Борман — знаменитість на лінії. Саме його ім’я говорило саме за себе. І, коли ревізорам треба було «всучити актюру» (у них теж план), вони шукали кого завгодно, тільки не Бормана. Борман був недоторканним. В цю поїздку ревізори, як найнялися, сідали часто. Я зодягнувся по формі і навіть картуз начепив. Ревізори завжди питали мене: «Папку, ЛУ-72 показуй!» Я замість цього банку ікри на стіл. «Привіт від Бормана...» — казав запобігливо. На цьому перевірка й закінчувалася. А ще Борман страшенно любив жінок. Це було його хобі. І я ніколи б і нікому не повірив, щоб оцей лобур із рудуватими хижими очима, завжди розколошканою головою і волосатими грудьми, заволодівав ними так просто й легко. Ще на посадці, в Києві, він накинув оком на вродливу фіфочку з пишним русявим волоссям, що вкривало всі її плечі й спину. В руках вона несла важку валізу, яку Борман по-джентльменськи напросився занести у вагон. «Тепер у нашому вагоні світла зовсім не треба...» — казав Борман збуджено. «Це ж чому?» — вдавано щиро, самозакохано усміхалася фіфочка. «Бо ваша, панночко, краса світитиме... — Борман раз по раз поправляв своє волосся, що неслухняно вибивалося з-під картуза. — Я сім років провідникую, сколесив Союз уздовж і впоперек, але такої красуні, як ви, дєвушка, не бачив...» Фіфочці явно подобалися щедрі компліменти на її адресу, а надто оте перше вишукане звертання «панночко». А друге, «дєвушка», вона якось пропустила повз увагу. Поки я збирав квитки і роздавав білизну, Борман заманив фіфочку в своє купе, і вона тепер чадила на пару з Борманом американськими цигарками, якими той її пригостив. Борман навіть шампанське для жінок припасав. З фіфочкою він провів бурхливу ніч. А під ранок, коли я, наколовши в тамбурі дрівець, заходився розпалювати титан, Борман покликав мене до себе в купе: «Іди глянеш...» Він сидів у спортивному трико й майці на відкидному стільці, а фіфочка лежала в постелі як Єва в раю — геть гола. Розпашіла від недавніх тілесних солодощів, вона спала міцним сном. «Ой і тілеса добрячі в тьолки. Замахала... — солодко прицмокував пухлими від поцілунків губами Борман, причинивши за мною двері — Самки всі вони. Самки...» А й справді, тіло у фіфочки було таких вишуканих форм, що, досі вважаючи — кращого, ніж у моєї дружини — на світі не існує, вочевидь побачив: ні, таки існує... Я не міг відвести погляду від сплячої фіфочки, і мимоволі пригадувалася легенда про одну розпутну жінку, яку мали стратити в древньому Римі за перелюб. Насамкінець її забажали побачити наймудріші з мудріших мудреці. Жінку привели до них. Мудреців потрясла неземна краса перелюбниці. Вони наказали, аби вона роздяглася, і коли побачили її тіло, то вже не могли відірвати своїх поглядів... «Жінка, що має таке прекрасне божественне тіло, не може бути грішною», — сказали мудреці і відпустили її на волю. - Ти своїй віриш? — поклав Борман аж ніби опецькувату, волохату руку на груди сплячої. - Не вірив — не жив би... - Не вір, чувачаро! Я своїй теж вірив. Думав, що всі бляді, а вона богиня. А потім з одним хахалем підловив. Ти мене пойняв... Борманові особисті біди мене не цікавили, і я зібрався виходити. - Ти куди? - Чай роздавати. - Так ти, може, той... чувачаро, — припрошував до спокуси, ніби до їжі Борман. — Я в цьому отношенії подільчивий... Я нічого не відповів на цю пропозицію, несамохіть знову ковзнув поглядом по розкішних тілесах фіфочки і мовчки вийшов з купе. Це було вчора, а сьогодні, коли фіфочка вийшла по Іловайську, Борман почав підбивати клинці до Оксани, а Оксана на нього нуль уваги. Він був для неї бридкий. І як цього Борман не розумів? Мабуть, і розумів, але надмірні його самолюбство і похітливість засліплювали це розуміння. «Не було на світі ще такої жінки, — хвалився Борман. — яка б рано чи пізно не стала моєю. Все, що мені наравиця, рано чи пізно становиця моєю собственністю. Ти мене пойняв...» Борман сподівався, що я буду на його боці, але я суворо порадив Борманові залишити Оксану в спокої. Він одразу аж скипів: «Ти хто такий, що обламуєш мене...» - Я Оксанин земляк, і взагалі не чіпай її... Поки що не погрожую — прошу. Борман нічого не сказав на мої слова, але по тому , як він люто стріляв на мене очима, було видно, що він камінь за пазухою приховав для мене... Поїзд, надолужуючи нічне запізнення, мчав на всіх парах у ріденький досвітній морок. Під»їжджали до Дербенту. Після нього повністю починається «наша» дорога: Азербайджан! Тут ревізори так з нами балакають: «Ті хочеш булька с масьльом кушать — ми тоже хатім булька с масьльом кушать. І деті наши хатят булька с масьльом. Тібє харашо — нам харашо. Будєм жіть мірна...» Борман просив мене після Дербенту розбудити. Він зараз хропів, ніби той бугай, що надміру наситився своєю природною потребою-спарюванням. Я ніяк його не міг розбудити. Ні холодна вода, ні бухкання кулаком у груди, ні посмикування за волосся, — нічого не діяло. На зупинці в купе до Бормана добивався якийсь бородатий молодик із нерухомими зляканими очима і двома величезними сумками в руках. - Що треба? - Борман! Де Борман? — нерухомі очі його так і не зворухнулись. - Я тут... — раптом озвався жваво Борман з купе, тремтячими ковзкими пальцями знімаючи з мішків мотузки з приклеїними на них номерними пломбами. Вийняв закушковані в білизну картонні ящики з маслом. Це ж треба додуматися до цього! Ніякі міліція чи обехеес ніколи не кинуться сюди, адже на мішках заводські пломби. А ще білизна не пропускає тепла, і масло тверде, ніби щойно з холодильника. Ящики вклали в сумки і винесли в тамбур. «Аферюга ти, Борман...» — ображено бурмотів молодик з нерухомими, як у риби, очима. «Ша! Ішацюра! — спалахнув гнівом ураз Борман: — Ти масло для себе, для себе хіба купуєш?..Е, то-то воно і є. У гори повезеш, в аули свої — по троячці за то грамів дратимеш. Чесний він найшовся...» Невдовзі молодик вийшов через неробочу сторону і хапливо, щоб його не помітили з вокзалу чергові міліціонери, переніс свої сумки подалі за невелику стрілочницьку хижку. Борман задоволено причинив за ним двері вагона: «Дві сотні рупій на дорозі не валяються...» Прибувши в Баку, розділили зароблений на безбілетних навар — по сто п’ятдесят карбованців. Однак ніякої радості той навар мені не приніс. Я й сам не розумів, чому: чи втомився за дві доби до головокружіння, чи ще чогось... Наспіх прибрали у вагоні, й подалися в місто — Борман у якихось своїх комерційних ділах, а мені просто хотілося вийти з цієї душогубки-вагона й розвіятися. Вокзальна нервозність на пероні. Гамір. Штовханина. В підземному переході причепилися два початкуючих спекулянти-підлітки: «Чувак, купуй «Мантана»-рубашка. Астання мадел!» Але мене вже на м’якушці не проведеш: тільки й рахунок, що гудзики «монтанівські» пришивають на виріб, а самопал...Ой, і крутії! В Києві, біля метро «Хрещатик» їх теж вистачає. Здається, зараз міліція порозганяла... Вокзальна площа. Є куди оку розігнатися. Правобіч величезна картина з п’ятиповерховий будинок заввишки. На повен зріст, із піднятою у величному розмасі догори рукою і всеосяжним поглядом стоїть Політичний Діяч. Перехожі, мабуть, звикли до картини, бо не звертали на неї уваги, а я, скільки не йшов повз неї, картався тяжкими думками. Парадність любить Політичний Діяч. Мовби вчадів од влади й ревних підлабузників , що біля нього. На грудях вже золоті зірки Героя не вміщаються. По телевізору про нього нещодавно півторагодинний фільм прокручувавали. Скільки тріскотні здіймають, захвалювання його корисливі холуї про «особистий вклад» і «заслуги». Політичний Діяч запитав у псевдоробітника, як йому і його сім’ї зараз живеться? Той фарисей-псевдо відповів, показуючи рукою навіть не поверх шиї, а вище голови... Навіщо ця роздута до загрозливих смішних розмірів зовнішня благопристойність? Навіщо? Однак у самого рильце пушком обростає. Чия корова мукала б... Цікаво, котра зараз година (свого годинника у вагоні забув). В перехожих запитувати не люблю, а на вулиці електричних годинників ніде не бачу. Не те що в Києві: на кожному кроці висять. Проте рано ще, щоб посадку робити. Куди піти? Просто йтиму, куди очі дивляться. В око несамохіть впадають древні баротичні споруди, що чергуються з сучасними забудовами з пластику і залізобетону. Останні не вип’ячуються в небо й не пригнічують старих. «Мабуть, толковий головний архітектор міста...» Перехожі на вулиці переважно молоді азербайджанці. Всі ніби позмовлялись, зодягшись на один манер: чоловіки в імпортних джинсах і сорочках на кнопках. А жінки — в спідницях. Теж імпортних і джинсових, і теж на кнопках. Тільки б не в «нашому» бути, тільки б престижно було... На кожному перехресті — ларки. Продавцями — чоловіки. В халатах білих, чорноволосі, гамірливі. Закликають невтомно: «Хурма! Гранати! Гарех! Пакупайте, більше не буде!» Однак заклики-припрошення не діють на перехожих, і черг немає. А то що за будівля з барвистою рекламою азербайджанською і російською мовами? Універмаг. Зайду. Біля входу продають яскраві плюшеві килимки з зображенням жениха і нареченої. Жених щойно вкрав наречену із замку, і мчать вони на повному дикому галопові — іскри з-під копит летять. По тридцять п’ять карбованців килимки. Точнісінько такі колись у нашій Яблунівці кременчуцькі спекулянти перепродували. Тільки вдвічі дорожче. Піднявся східцями, де розташоване взуття, тканини, білизна. Підійшов до полиць із взуттям, приміряв одну пару — начеб не тиснуть. Буду брати. Сорок карбованців тепер для мене не така вже й сума. Хотів вибивати чек у касі, та до мене обізвався продавець, чи хто він. Щойно з підсобки вийшов. Хлопець років двадцяти п’яти, але вже пухкенький, із черевцем. - Праваднік?! — покликав мене запитально. - Хіба не видно... - Шо тібє нада? - Туфлі ось беру... - Це фуфло, не туфлі. Туфлі з Франція, Італія бажаєш? — вів мене продавець у підсобку, де я побачив досі нездійсненну мою мрію: плетені туфлі з натуральної шкіри — італійські . Я їх вперше колись побачив на університетському викладачеві-франтові. - Сорок третій розмір є? - Любой є. Давай масльо, кіевскій торт- я туфлі любой размєр. - Зараз немає ні масла, ні торту. - Тоді туфлів нет. Прівазі торт — тагда захаді. Ті мнє — я тібє... Ніякого бажання стовбичити далі в магазині не було, і я, протовпившись на вулицю, блукав бездумно, куди очі вели. А перед тим, як повернутися знову у вагон, зайшов у горілчано-винний магазин, адже в дорозі пасажири спокою не дають, просячи продати випивку. «Візьму пляшок п’ять. По десятці підуть...» — Горілка коштує п’ять карбованців тридцять копійок — продавець узяв за кожну пляшку по шість. «Так тому й бути — усім треба гроші...» Подумки рахував очікуваний навар: двадцять карбованців. Коли піднощиком вугілля був, то щоб заробити стільки, треба на собі сорок тонн вугілля перевергати... (Далі буде) Олесь Воля |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |