ПЕРЕГІН

Від автора.

Найперше пригадується той, уже далекий 1975 рік.

Я закінчив столичний університет і мучився пекучою мукою, як жити далі. В Києві лишитися не було жодних шансів: попав на гачок колишніх органів КДБ (свої ж рідненькі однокурсники й настрочили доноси як на неблагодійного й «антисовєтчика»). І прикрість була такою великою, що я, мов неприкаянний, аніяк не знаходив спокою для душі. І — раптом ідея! Поїхати на Байкало-Амурську магістраль, де нещодавно трудився лісорубом, а згодом написав серію репортажів, котрі, власне, і стали моїм захистом переддипломної пра­ктики. Але чи не було це моїм баламутством? Чи не крок це назад — «піти в робітники»? Чи не дурість і хлоп’яцтво? Думки не давали спокою ні вдень, ні вночі. Я втратив сон, а до твердого рішення прийти не міг... І знову раптом — мов сліпучий спалах, ніби блискавка разюча, — друга ідея: піти на пораду до Миколи Амосова. Так, так — я не обмовився: на пораду саме до Миколи Михайловича, знаменитого хірурга, мого навчателя і якоюсь мірою старшого приятеля (як не як, а за три роки, починаючи з другого курсу, тісного спілкування ми встигли потоваришувати). «Ото як скаже Микола Михайлович — так і буде...» — вирішив. З цим і пішов до нього додому на квартиру.

Не буду наганяти рожевого туману чи фальші сентиментів щодо характеру Миколи Михайловича, а конкретніше — й мені неодноразово доводилося відчувати на собі сувору вибуховість, а іноді, як тоді зеленому юнакові здавалося, — й несправедливе й занадто різке ставлення. Проте в той пам’ятний вечір Амосов поставився до мене, як до рідного сина. Я одразу виклав суть моїх душевних сумнівів-роздоріж, а Микола Михайлович якимось шостим чуттям уловивши, що я йому ще не все і не про все виповів, з іронічним натяком, заливисто, невтримно усміхаючись, мовив:

-          А чого ти ще, Сашо, сподівався: читаєш Ніцше, Шопенгауера, Фройда, Біблію — і думаєш, що тебе за це по голівці хтось погладить... О ні! Ти ще не знаєш наших органів КДБ. Це ж просто пугало якесь... Але ти нікого не бійся.Праведник сміливий як лев. То тебе що — «попросили» поїхати на БАМ? — спитав довірливо Амосов після значущої напруженої паузи.

-          Ні, я добровільно...

-          Точніше добровільно-примусово? — аж вибухнув неприховано Микола Михайлович. — Але як би там не було, а це таки добре, що вирішив закінчити ще й «бамівські університети». Головне не зламатися. БАМ тебе, Сашо, тільки загартує... ( про майже двогодинну розмову я пишу в своїх щоденниках, які маю намір невдовзі опублікувати). Наведу лише останні слова напучення, які й досі ношу в своєму серці: «Молодому поколінню треба пройти через певні випробування. Для мого покоління, наприклад, таким випробуванням була війна, а ти, Сашо, БАМ обрав — чи, може, так тобі доля визначає — і це буде колосальним твоїм плюсом у набутті життєвого досвіду. Але це ти зрозумієш пізніше...»

Як і напучував мене Микола Михайлович, на «будові віку» пробув рівно два роки. І справді це була унікальна школа мого духовного змужніння, але яким я був усе одно наївним, вважаючи, що БАМом і закінчаться врешті-решт мої гіркі й болючі «ходіння в народ». Виявилося, що Сибір був, сказати б, квіточками, а ягідки почалися пізніше, коли повернувся в Київ. Найдужче розчаровувала й гнітила мене глуха, непробивна стіна байдужості, підозріливості й затхлого міщанства. Пам’ятаю, серце моє аж горіло в щирому бажанні розповісти про моїх земляків-бамівців, з якими довелося ківш лиха спізнати на тріскучих сорока-п»ятидесятиградусних морозах — і про Сашка Бондаря (майбутнього Героя Праці), і про Леоніда Сердюка, і про Гіві Чітанаву, і про Леоніда Каскевича. І ось звертаюся з пропозицією до радіостанції «Молода гвардія» (була така), а мені запобіглива дама-начальниця:

«Принесіть мені вашу довідку з роботи, тоді будемо з вами розмовляти...» — «Так я щойно з БАМу, розрахувався з роботою» — «Тоді й розмови ніякої не може бути...»

А потім почалися мої тримісячні муки-бродіння, коли на постійну роботу не брали, бо не мав київської прописки, а прописки тобі, певна річ, ніхто не давав, бо ти постійно не працював. І лише згодом якимось дивом вдалося влаштуватися у Вишгороді в багатотиражку «Київська ГЕС». (До речі, в ній у свій час працював Вячеслав Максимович Чорновіл). А верстали газету в друкарні «Київської правди», де неодноразово доводилося бачитися з тоді ще порівняно молодим, делікатним і освіченим «націоналістом-дисидентом Іваном Дзюбою, котрий трудився також у газетці «Авіатор» Київського авіаційного заводу. Дуже пильно стежили в той час кадебісти за Іваном Михайловичем. Їх у друкарні було аж три, і один стукач особливо, пригадую, й до мене прискіпувався: «Що ти до того очкарика липнеш... Він же ярий націоналіст!»                                   На жаль, заробітки в тиражці були настільки мізерними, що довелося по сумісництву влашутуватися на Київський вокзал, аби вантажити люки поїздів для зимового опалення вугіллям. По двадцять — двадцять п’ять тонн вугілля перевантажував за нічну дванадцятигодинну зміну відрами на руках. Це дуже виснажливо було фізично. Неймовірно виснажливо. І не випадково Василь Макарович Шукшин у одному із своїх інтерв’ю роботяг, які на своїх руках з піднімали-перекидали по 15 тонн вугілля, називав героями. Але ж я — наголошую, бо дуже вже в печінку засіло те вугілля, — перекидав по 20 — 25 тонн...

            Не знаю, з яких причин, але невдовзі тиражку закрили, і я тепер, працюючи вантажником, пішов на провідницькі курси в Боярку, а по закінченні курсів упродовж чотирьох років тривала моя «провідницька одісея». Це були чи не найтяжчі випробування. І навіть написавши «Перегін», мені думається, не вдалося сказати й десятої частки правди про те, що ж це були за випробування. Провідникування нагадувало пекло, і я й досі переконаний, що саме пеклом воно й було. Про пережите написав по гарячих слідах ще 1986 року, але публікувати її й досі не наважувався. Проте одного разу не втерпів і показав написане моєму кращому й незрадливому товаришеві Олександру Кавуненкові, який переконав мене в необхідності публікації, адже навіть «Перегін» — це не просто правдиві драматичні епізоди з життя молодого головного героя, а головним чином — перегін суспільний, яким жили наші люди, коли усіх трясло, ніби той розшарпаний пасажирський состав між залізничними перегонами...» Дуже точно і вірно ти, друже Олександре, підмітив.       

 

1

Прокинувшись, я побачив на стіні збільшене фото моєї дружини Лариси, і мене охопило почуття відносного спокою: нарешті вдома. Аж не віриться, що закінчилася моя чергова Одіссея провідника, коли через кожні півгодини-годину бігав зі свого купе, ніби стріляний горобець, відчиняючи двері на кожній малій чи великій залізничній зупинці-станції; коли трем­тів, мов загнаний хижими вовками беззахисний заєць, в очікуванні сядуть чи не сядуть ревізори. Надто боявся найгрізнішої і найнебезпечнішої грози для провідників — обехеесників. До них тільки попадись із якимось службовим зловживанням — складуть протокол, передадуть у слідчі органи, і за грати тільки захурчиш.           Тепер мої невідступні страхи й остороги до бісового дідька. Власне, вдома я герой, і на все мені начхати, адже мій дім — моя фортеця. А головне хоч трохи ввійдуть у норму розхитані дорожною шарпаниною нерви.

Крізь вікно ніжним , пастельним стовпом сипле тихе, начеб і справді я чую його звучання, світло, а в одчинену кватирку розніженою леліткою озонить ранкове повітря. Виходить, я з учорашнього післяобіду й досі комарика давив. Добрячий, пане-товаришу, сон був. Ухоркався не на жарт. »Вставайте, графе, на вас чекають великі діла...» — іронічно зауважую до себе, хоч діла мої швах. Я все це, здається, кожною жилкою своєю передчуваю. «Де ж це Лариса?..» Учора мене не чіпала, але по тому, як поводилася, будучи напоготові спалахнути будь-якої миті, сьогодні таки влаштує «веселе життя». Перше, про що Лариса запитує, коли повертаюся з дороги, — не про моє самопочуття або чи не трапилося чогось такого екстраординароного. «Гроші привіз?» — ось про що одразу й наступально вивідує, і я вловлював тієї миті, як вона мене ненавидить, як ставить ані в що, вважаючи за звичайнісіньку ганчірку. Але добре, що хоча б у такий спосіб виливала своє невдоволення. Це кращий варіант. Гірший — коли влаштовувала істеричний скандал, і тоді справді мені непереливки, і вже після брудного скандалу мир між нами не наставав доти, поки я знову не зникав із дому в наступний рейс, але ж попадав, як то кажуть, з вогню та в полум»я..Я дуже тяжко переживаю такі дні, і не допускай, Господи, щоб навіть мої вороги опинилися в подібній ситуації.

Несподівано запхинькав Олесик.

Миттєво я зіскочив з ліжка і в два стрибки був біля його колиски. «Мій ти козаче, мій ти небораче...» — заспокоював його пластмасовою цокотунькою. Олесик намагався випручатися з пелюшок, вимахував на всі боки, мов павучок, ручками, кумедно кривлячи свій беззубий, червоний, як троянда, ротик. Але ось він заусміхався, і враз промінчики тепла спалахнули з його малюсіньких очей-гудзиків. У кватирку раптом повіяло протягом, зав»юнилися майже до стелі довгі штори: з сумкою, наповненою продуктами, повернулася з магазину Лариса.

— Ти зовсім утратив почуття обов»язку, — напалася вона одразу, як я і очікував. Я мовчу, бо вже з попереднього досвіду знаю: будь-які мої пояснення її ще дужче розпалюватимуть. Лариса тільки починала входити в раж. — Ти не чоловік, ти — тюхтій. Ти мучиш себе й інших. Ти не дбаєш про сім»ю. Ти, ти, ти... Раніше я вірила твоїм словам, а тепер зрозуміла, що вони — полова. До речі, де твій калим, про який ти стільки розпатякував? Чого очі опустив — немає? То навіщо тоді було зв»язуватися з цим провідникуванням... Шукай роботу грошову, бо ж — ти знаєш мене — я зі старцем не збираюся мучитися. Я тобі про це казала ще на початку одруження: не збираюся, мій немічний, нерозторопний муженьок... «І я , коли б знав, що ти за птиця і які коники викидатимеш, ніколи б не пов’язав із тобою долі... — з болем думав. Але зусиллям волі притлумив свій гнів: — Нехай вибалакається...Нехай виллє все, що накипіло. Хай...»

Ми довго мовчали. Я почувався слабаком і невдахою, і мені соромно було глянути Ларисі в очі, а вона (спробуй після цього зрозуміти жіноче серце) несподівано подобрішала, розм»якла:

— Ти знаєш, чому я на тебе накинулася як кобра?

— Давай будемо про щось приємне...

— Ні, ти послухай. Побігла я до Люськи Попової, своєї однокласниці. З самого рання побігла, щоб застати перед роботою.П»ятдесят карбованців на туфлі позичити. Думаю, чоловік її машину має, пасіку в гаражі тримає. У них гроші водяться. Аж тобі облизня відхопила! Люська сказала, що фінансами не розпоряджається. В Еміля питай. А Еміль відповів, що вчора останні карбованці на бензин пішли. Я вибачилася й додому ні з чим поверталася. Соромно так на душі, ніби я кудись красти ходила, а мене на гарячому застукали. Спочатку на Люську сердилася. Подругою якою вона була, а заміж вийшла — ніби її підмінив хто. А потім подумала: чому це хтось повинен позичати гроші, адже з таким проханням могла б звернутися й Люська. І взагалі... Взагалі, Тарасе, ти, як мужчина, сам повинен про це дбати. І така злість мене взяла. Така злість...

Кажуть, ліжко примирює всі суперечки, що виникають у сімейному житті. Надто коли ця пара молода. І справді, занурившись у жагку цноту ласого до любощів Ларисиного тіла, я заспокоївся, відтанув почуттями, і світ повернувся до мене якоюсь на диво безпроблемною й гармонійною стороною, і здавалось тепер, що в мене з Ларисою все буде добре, що мені найперше треба прибирати колючки з мого характеру, аби Лариса не так буянила...Однак моя образа до кінця так і не погамувалася. Проте кому треба всі мої образи-жалісливості. Раніше треба було думати. Як сказала мені колись моя ненька: «Бачили очі, що вибирали — тепер їжте хоч повилазьте...»

            Згодом зготували разом сніданок, поспіхом поїли, і я поїхав підробляти на Петрівську розвантажувальну базу.

             Петрівська база зустріла знайомою гуркотнявою кранів, гулом грузовиків, автокар. Мене цікавила невеличка одноповерхова контора, а ще точніше — вайлуватий у ході й рухах майстер у великих рогових окулярах і червоною папкою в руках. Ми впізнали один одного ще здалеку.

— Ей, студент-самоучка! — гукнув приязно майстер. — Якраз я про тебе щойно згадував... Вагон із пляшками з-під шампанського тобі підійде розгружать?

— Все підійде, ваша вельможність, — відповів грайливим тоном. — Тільки грошей не жалійте платити. — Стурбовано запитав:

— Бою багато? — бою — себто битих пляшок, які вкрай марудно і небезпечно розватажувати.

— Процентів тридцять... — сповзли окуляри в майстра аж на перенісся.

 Тридцять відсотків — це сім потів з тебе зійде, але ж мені гроші, гроші вкрай потрібні, тож і пристав на пропозицію.. До того ж, сьогодні неділя, а у вихідний оплата в подвійному розмірі. Певно, що й цієї переваги не бажав утрачати.

Біля вагону чекали вже три грузовики й молоді хлопці-вантажники. Я накинувся на пляшки як заправський ломовик, і за мною ледь устигали вкладати тюки з дроту, в які складав зіпсовані пляшки. Береш — підносиш — подаєш. Отака моя робота. «Казала мати арихметику вчи — булгактером будеш. Не послухав — тепер ось їшакую...» — жартував сам до себе. Фізична робота додавала мені настрою й упертості, і до обіднього перекуру ми навантажили чотири грузовики, потім ще два, потім ще один. А близько десятої вечора одержав у касі двадцять п»ять карбованців. Сказати комусь, що я за день заробив двадцять п»ять карбованців — так, мабуть, не повірять. Кругленька сума. Тепер «запануємо, брате, у своїй сторонці...». Вище голову, Тарасе. То не біда, що пухирі на руках печуть вогнем. Завтра ще зароблю грошенят. І після завтра. Цілий тиждень попереду.

 

2

Явка на десяту, а зараз лише трохи більше дев»ятої. В середині приміщення резерву провідників саме лиш начальство снує, а я більшість їхніх фізіономій не бажаю бачити, тож і чекаю ось тут, в «бесідці». Під оцими листатими каштанами, в холодку, сидіти не обтяжливо, навіть приємно. Сухе палюче сонце вже припікає, а тут прохолодний вітерець, затишок. З провідницької братії поки що нікого немає, але нарешті й провідники сходяться. Я чомусь цієї миті напружено думаю про Оксану Савелівську. І прагнеться з нею зустрітися, і водночас соромлюся цієї зустрічі. Вона про мене знає ( та й усі в селі вважають, що я «на філософа» вчуся в Київському університеті, а тут раптом побачить Оксана «затурканим» провідником. А в тім, що в цьому поганого. Просто так склалися обставини, і університету я ж не кинув, а лише перевівся на заочне відділення. Все одно я комплексую. Дурень та й годі. Оксана довго не з’являється. Я вже подумав, що її з якоїсь незрозумілої і невідомої причини взагалі не буде. Несподівано з боку брами, що веде до провідницького резерву, вгледів вродливе дівча в чорній спідниці й блузі. Синювата беретка додавала дівчині якоїсь особливої елегантності й ненав»язливого шику. З-під беретки вибивалася розкішна чорна коса. Це — Оксана. В цій формі вона нагадує більше стюардесу міжнародних лайнерів, ніж звичайну провідницю. Я не можу втриматися від притлумлюваної мною досі радості й біжу Оксані назустріч. Зізнатися по-щирості, радів зустрічі не тільки тому, що Оксана була односелицею, а що Оксана була ще й колишня однокласниця. А ще — наші хати в селі по сусідству. З Оксаною востаннє бачився ще до мого одруження, тобто півтора року тому. Я сказав їй зараз, що одружився, росте син Олесик...Сказав, яким вітром занесло мене в провідники: гроші на кооператив складаю. Однак це ні­скільки не здивувало — чи розчарувало — Оксану, адже гроші усім потрібні, а раз вирішив провідникувати — так на здоров»я. І не один я такий. Врешті-решт після свого невдалого поступання на філологічний факультет Оксана також не забажала повертатися в село, а пішла на провідницькі хліба.І кого цієї збаламучено-перекаламученої суспільної пори не зустрінеш серед провідників: і колишніх спортсменів, і військових, і вчителів, і виховательок дитячих садків. А що вже казати про колишніх слюсарів, будівельників. Всі вони — люди неординарні, не якісь там хапуги — хоча серед них і таких хоч греблю гати — а покидали свої колишні омріяні професії через кляте-розпрокляте безгрошів»я.

— Ти хоч, Тарасе, не забув, як нас у дитинстві дражнили «парочкою — Семеном та Одарочкою?..» — спитала по-земляцькому тепло Оксана, оголюючи разок своїх рівних білих зубів. — А як ми разом колядували, пам»ятаєш?..

— Я навіть недавно написав листа мамі, щоб фотографію вислала, де з торбинками увіковічнені.

— Хіба збереглася?..

— Ось мама вишле — покажу.

Олесь ВОЛЯ

 (Далі буде)