Соціальна місія християнина

На превеликий жаль, Церква що далі, особливо на тлі політичних спекуляцій, втрачає авторитет, перестає бути вирішальною реальністю у соціальній мотивації сучасної людини. До того ж, на адресу Церкви звернені обвинувачення в тім, що православного християнина нічого не цікавить, крім храмової молитви, читання акафістів, псалтирі, що християнство в цілому хибує на однобічну поглибленість в містичне споглядання «вічних істин» і забуває конкретні соціальні потреби і нагальні проблеми сучасного людства.

Багато в чому такі обвинувачення обґрунтовані і православні християни, не виправдовуючись, повинні усвідомити свою соціальну уразливість, переглянути свої життєві позиції, переоцінити своє минуле, визнати необхідність впровадження нової моделі соціальної мобільності, активності і знайти відповіді на важливі питання і виклики нового часу. За словами Патріарха Кирила: «Замовчуючи ці виклики часу, Церква ризикує виявитися в числі сил, що втрачають моральний вплив на життя народу».

Церква Христова — не археологічний музей або заповідник «духовної резервації», а повнота буття у Христі. Церква Христова існує для того, щоб відкрити людству більше повне буття — буття, у якому мірою і змістом всіх речей є Бог. Заради цього християнин прагне привнести свої ціннісні орієнтири в усі різновиди людської культури, в усі інтелектуальні, політичні, соціальні і духовні рухи. Євангельське Одкровення навертає християнина до місії свідчення не лише про «небесне», але і про «земне», освячене Божою Правдою. В усі історичні епохи християнської історії для проповіді Благої Звістки Бога потрібні не лише добрі наміри, але і здатність викласти Слово Боже словами, які викличуть відгук саме в сучасного покоління. Слова «місія», «проповідь» або «служіння» повинні виражати не лише людські наміри соціальних програм, політичних доктрин «стабільності» або «симфонії», а правду Божу у нашому реальному житті. Важко підрахувати все, що дала Церква Христова світові. Щонайменше — література, духовна культура, архітектура, живопис, милосердя і соціальне служіння. Але найбільше, що Церква приносить у світ — це запрошення до нової самоідентифікації людства, новому самовизначенню в категоріях «єдиного буття Святої Трійці». Перетворення особистого та суспільного буття у світлі Христової Любові — основне завдання християнина.

Християнин повинен усвідомити, що головне, а що другорядне, що звеличує, а що спотворює його духовне життя. Наприклад, сьогодні однією з перших проблем церковного буття є обрядовірство. Людина відвідує недільні і святкові храмові богослужіння, виконує приписи церковних статутів, заслуховується співами церковного хору, читає Біблію і духовну літературу, але своїм життям та ставленням до людей перебуває на шляхах безбожництва та людиноненависництва. Саме такий хибний тип релігійного життя засуджує Святе Письмо: «Ненавиджу, відкидаю свята ваші й не обоняю жертв під час урочистих зборів ваших. Якщо піднесете Мені всеспалення й хлібне приношення, Я не прийму їх і не призрю на вдячну жертву із гладких тельців ваших. Видали від Мене шум пісень твоїх, тому що звуків гуслей твоїх Я не буду слухати» (Амос. 5:21 — 23).

Друга серйозна проблема сучасного церковного буття — це соціальна пасивність, інертність у напрямку соціальної модернізації та парафіяльна ізоляція. Подолати цю проблему можна лише зрозумівши, що християнин покликаний нести світло и любов Божу світові. Християнство не знає заповіді вище любові, за Євангелієм, Господь запитає кожного з християн про справи практичної любові до ближнього. Чи нагодували ми голодного, чи напоїли прагнучого, чи одягли бідну людину, чи відвідали хворого і ув’язненого у в’язниці? Це питання від Бога почує кожний християнин. На величезний жаль, у християнській історії ця заповідь виконувалася у формі винятково особистого подвигу, але не загальної церковної соціальної дії. Справа практичної любові зводилася лише до елементарної добродійності і особистих справ милосердя. Але таке розуміння зовсім не відповідає потребам життя з її складними соціальними відносинами. Не заперечуючи значення особистого подвигу і особистого служіння християнина, соціальна думка Православ’я повинна прагнути зрозуміти Христову заповідь ширше і застосувати її не тільки до осіб і особистих відносин, але і до інституцій цілого соціуму. Соціальне вчення Православної Церкви переборює всякий штучний поділ людського буття на особисте та суспільне. У земному світі Церква стає таїнством зустрічі людини і Бога, фундаментом соціальної справедливості, світлом правди Божої, вектором надії для усього людства.

Церква, що враховує складну людську природу, зобов’язана зрозуміти людину з його покликанням і устремліннями, з його обмеженістю і занепокоєнням, з його правами і завданнями. Церква повинна завжди промовляти живе слово Христа Спасителя, яке лунає в усіх історичних і соціальних подіях людського існування. Місія Церкви одухотворяти й освячувати людське буття. Через соціальне вчення Церква актуалізує Новозавітне Одкровення в складній мережі соціально-суспільних, економічних і політичних відносин. Церкві небайдуже все те, чим суспільство живе, небайдуже якість соціального життя. Євангеліє Христа і конкретне життя людини — цілісна платформа спасительної місії Церкви. Політика, економіка, праця, бізнес, право, культура — не повинні залишатися на узбіччі релігійного буття. Вони становлять реальну серцевину християнського життя. Тому що, християнин живе не у «музеї духовності» і «домі історії», а в реаліях сьогодення і людської дійсності.

Хоча звичайно сучасному християнинові апологети ліберальної і секулярної моделі розвитку суспільства намагаються часом сказати, що не треба занадто багато Церкві міркувати про політику, виховання, освіту, економіку та геополітичну стратегію. Але на ці зазіхання секулярної «монополії» християнська соціальна думка повинна протиставити розуміння того, що християнин не може розділити себе на церковну особистість і світську. Православна Церква проливає світло Божественного Одкровення на всі сфери людського існування і діяльності. Церква Христова, сповідуючи Благу Звістку, свідчить людині про його власне достоїнство і його покликання у світі. Слово Церкви — пророче слово свободи, переможний глас Слова Божого. А це значить, що йому властива дієвість істини і благодаті Святого Духа, яка проникає в серця, думки і всі сфери людського буття. Досягати мети соціального служіння Церкви — це наповнити людські серця євангельським світлом, апостольським оптимізмом, божественною мотивацією та сенсом буття, звільнити світ та людство від рабства ідеології та поневолення.