«Купимо ДОРОГО благі наміри для шляхових робіт»

Хтось із дуже мудрих дуже-дуже давно зауважив, що немає пророка у власній Вітчизні. То так! Але мусимо визнати, що таких пророків гостро бракує не тільки в Україні.

Бельгія вважається стовідсотковим взірцем європейської, ба навіть світової демократії, особливо в царині двомовності. Онде мають люди два державних «язика» і живуть — дай Боже нам.

А от якраз і не дай Боже!

Бо Бельгія в останні місяці стрімко підійшла до тої межі, за якою стоїть уже відкритий суспільний конфлікт із розколом однієї держави на дві. За мовною, панове, ознакою. За мовною. То хто у кого має вчитися?

Або візьмемо ту ж саму Швейцарію з її аж чотиримовністю. Нам її теж по всіх європейських співтовариствах та асамблеях за приклад ставлять. Та от притичина: одна з політичних партій цього лінгвістичного раю з трибуни парламенту закликала народи сусідніх із Швейцарією держав — Франції, Італії, Австрії та ФРН послати ік бісу їхні законні уряди та увійти до складу Швейцарської Конфедерації. Вивішена в Інтернеті карта поки що гіпотетичної «антитези» Євросоюзу вражає. Особливо, коли пригадаєш генетичну неперевершеність швейцарських вояків та фінансові можливості цієї країни. Нас заспокоюють, що цих екстремістів небагато, що це так — маргінальна фракційка. Панове демократи, Гітлер не мав більшості у рейхстазі навіть після знаменних виборів 1933-го року.

То може, перш ніж імплементувати європейські взірці в нашу українську плоть, варто, все ж таки, сто разів зважити — чи воно імплементується?

А тепер — від лінгвістики перейдемо до проблеми зовнішньополітичного вектору. Невтішні новини надходять з Афганістану. Війна талібів з військами НАТО набула таких нецивілізованих форм, яких не спостерігалося навіть за часів радянської військової присутності. Таліби підривають школи разом із учнями, труять газом та випалюють кислотою очі маленьким дівчаткам, які наважилися здобути бодай початкову освіту. І це навіть у  тих районах, де ще донедавна ці нарвані ортодокси не мали ніякої підтримки. Зв’язок між цими звірствами і американсько-натівською версією «миротворства» незаперечний. Гинуть не тільки афганські діти, гинуть і вояки з натівського контингенту.

А тепер уявіть собі, що було б, якби Україну встигли прийняти в НАТО.

Той же центрально-азійський регіон — тільки трохи північніше. Соціальний внутрішній конфлікт у Киргизстані на момент виходу в світ цього коментарю має дуже багато шансів перетворитись на справжнісіньку повномасштабну війну з втягненням у неї сусідніх держав. Даруйте за цинізм, але тоді витівки талібів виглядатимуть напівдитячими жартами. Тимчасовий уряд у Бішкеку закликає країни-учасниці колективного договору по дотриманню безпеки в СНД кинути на підмогу свої збройні сили. Питання вивчається.

Даруйте за тавтологію: а тепер уявіть собі, що було б, якби Україна за ті сто днів, що минули від президентських виборів, ускочила в ту саму організацію колективної безпеки? А нас туди не те що запрошували, тягли на налигачі!

Найстрашнішою для сучасного світу, на нашу думку, буде цілком реальна перспектива злиття в одне велике вогнище поки що локальних конфліктів в Афганістані, Киргизії, Іраку та Палестині. Подивіться на карту — це фактично один шмат землі, на якому держави і народи пов’язані між собою набагато міцніше, ніж Євроспільнота!

І після всього помітна частина української політичної еліти все ще виступає проти НЕЙТРАЛЬНОГО статусу України.

У сподіванні, що «Захід нам допоможе», себто, НАТО нас порятує, ми примудрилися без єдиного пострілу фактично знищити українську армію. Можна себе заспокоювати, що Швейцарія таки далеко. А якщо до влади в сусідній Румунії прийдуть політики, котрі зажадають відновлення кордонів своєї держави у межах 1940-го року, то що тоді? Хто нас захистить? Союзники по черговому оборонному договору чи одеський віце-мер із його пістолетом і матюками? Думаємо, панове, думаємо…

В.Н.