ВОНИ ЙШЛИ КРІЗЬ ТЕРНИ

Нині наші і сусідні сталіністи підняли голову і з високих трибун металевими голосами виправдовують голодомори і репресії та воюють з українським «буржуазним» націоналізмом. Мовляв, «бандери» прихильно стрічали німців у 1941 р., прислужували нацистам. Такі побрехеньки спрямовані на людей, які не мають звички думати, читати, докопуватися до істини. Сама таку «біомасу» мріють з часом отримати «онучата» тирана. При цьому обходять увагою Пакт товариша Рібентропа з камрадом Молотовим. А той 31 жовтня 1939 р. привселюдно зізнавався: «…не только бессмысленно, но и преступно вести такую войну, как война за уничтожение гитлеризма, прикрываемая фаль­шивим флагом борьбы за демократию…» Онуки тирана не люблять згадувати й спільний парад вермахту з Червоною Армією 22 вересня 1939 р. у Бресті, який приймали генерал Гудеріан та комбриг Кривошеєв. Тоді ж нарком Ворошилов обмізковував з генералом вермахту Кестрінгом спільний розгром Польщі, хоч з нею був договір про ненапад. А наступного року Молотов передав послові рейху проект Пакту взаємопорозуміння Німеччини, Італії, Японії та «миролюбивого» СССР. Тоді ж у Закопане, де Лєнін колись набирався здоров’я, зустрілися очільники гестапо і НКВД. Для «обміну досвідом». У підмосковних військових школах дресирували вермахтівців добросовісно. Згодом пілоти люфтваффе і танкісти вермахту, навчені в СРСР, добряче попрактикувалися на безпомічних колонах відступаючих шляхами і степами радянських армій.

А очільники ОУН читали «Mein Kampf» Гітлера в оригіналі і не жили ілюзіями про вселенське братство пролетарів. У засадничій книзі свого життя фюрер не переймався Вільною Україною, а лише готував німців до завоювання лебенсрауму (життєвого простору) в українських степах. Відчувалося наближення війни. У прикордонні концентрувалися одні проти других совецькі та німецькі війська. Тому у квітні 1941 р. в Кракові відбувся під­пільний Великий Збір ОУН. Він задекларував відновлення Української Самостійної Держави. І постановив при розпаді російської імперії «не допустити, щоби Україна була тільки тереном розгри чужих сил з нашим ворогом, а вслід за тим об’єктом чужого володіння». Почалася підготовка Похідних груп ОУН. Загалом до 7000 людей. Нарада відомих людей підписала 14 червня у Пряшеві «Декларацію прав українського громадянина». У Кракові утворено Український Національний Комітет.

22 червня вибухнула війна. Наступного дня Про­від ОУН передав німецькому урядові в Бер­ліні Меморандум. В ньому викладено намір Української Національної Революції відродити власну самостійну державу. Нацисти не погодилися з ним. А Похідні групи рушили в Україну встановлювати українську адміністрацію, відкривати школи, «Просвіти» і часописи, засновувати підпільну мережу ОУН. Нові завойовники відчинили тюрми НКВД і дали змогу заглянути за квітковий фасад радянського ладу. А там… тисячі трупів українців закатованих при відступі. Тож не дивно, що курені Р.Шухевича та Є.Побігущого, засновані ще перед війною як зародки українського війська, німці яким довіряли лиш охорону об’єктів, проводжали відступаючі ар’єргарди кулями. Поруч з куренями діяли дружинники самооборони ОУН. 30 червня у Львівському будинку «Просвіти» відкрилися Українські Національні Збори. За дорученням С. Бандери Голова Зборів Я. Стецько проголосив «Акт відновлення Української Держави». До її уряду ввійшли одинадцять діячів ОУН, по одному від соцрадикалів, соцреволюціонерів та Фронту національної єдності, два від УНДО та восьмеро безпартійних. Берлін наказав негайно відкликати Акт. Провід ОУН не підкорився. Гестапо заарештувало Я. Стецька зі спільниками, а згодом С. Бандеру. Українці зрозуміли — брунатні «визволителі» такі самі, як і червоні.

По Україні ввійшов у силу наказ № 106 для айнзацкоманд, СА та гестапо: «Всіх активістів руху Бандери треба негайно арештувати і після ґрунтовного допиту таємно знищити…» ОУН(Б) готувала проти окупантів Українську Повстанську Армію. А вони заарештували понад дві тисячі бандерівців і кілька сотень розстріляли. Я. Стецька з друзями вкинули до Берлінської в’язниці, а потім загнали в концтабір Заксенгаузен. Там тримали міністра закордонних справ Українського уряду В. Стахова, держсекретаря Д. Яціва, очільника ОУН в Німеччині І. Габрусевича, котрий не витримав допитів і помер. Згодом замкнули туди референта Проводу ОУН С. Ленкавського, і заступника Голови УДП Л. Ребета. Про те ув’язнення згадував діяч Українського Національного Об’єднання М. Ільків: «Нас оточила поліція СС з кулеметами. Ішли й ішли. Хто впав, той більше не вставав. А хто витримав цей похід смерті, то опинився біля великої брами, від якої починалася безконечна висока колюча огорожа. На брамі по німецькому написано: «Концентраційний табір Орнаїєнбург, Саксенггавзен»… Правильник був такий: вставати о год. 4-й рано, о год. 10-й ночі — нічна тиша. На снідання вода, забарвлена ерзацом кава і «порціон», себто дві скибки хліба, помащені маргарином і 25 гр. м’яса. На вечерю — три четверті літри зупи — один фунт чорного хліба і 25 гр. маргарину… Карали в’яз­нів тим, що наказували їм ходити вколо з мішком піску на плечах увесь день. Або давали відро води і казали тримати на голові, часто в присідці. В’язня, який того не витримував, кати били і забивали на смерть… Крематорії в Саксенгавзені, де спалювали людські тіла, працювали день і ніч…»

Голову Проводу Українських Націоналістів Д. Андріївського в Оранїєнбургу гестапо вкинуло до Бункеру (Целленбад), де сиділи Я. Стецько, діячі французького уряду і польські генерали. Згадував: «Мене виводили на город… засаджений бульбою, помідорами, цвітами, поперетинаний стежками, якими проходжувалися на певній відстані один від одного кілька в’язнів… Побачив звичайну постать, пізнав в ній Бандеру. Він відразу виявив товариськість супроти мене, питав про моє здоров’я, чи дістаю пакунки, чи маю досить їсти… Одна із перших новин, яку я довідався від Бандери, була смерть Ольжича… Око Бандери помітило якісь знаки на вікні, на які я не звернув уваги, і які могли свідчити про присутність у Бункері полковника Мельника». Там вже сиділи заарештований в Римі проф. Є. Онацький, отаман Тарас Бульба-Боровець, видатні діячі ОУН В. Мартинець, О. Штуль-Жданович, З. Матла. Концлагер об’єднав бандерівців з мельниківцями, але й там вони не дійшли до згоди. Тавровані на лагерному одязі цифрами та однаковими знаками вони мали різні переконання. Допитували їх садисти Вірзінг та Мюллер.

Серед «млинів смерті» виділявся жорстокістю Авшвіц (Освенцім).

Історик УПА доктор П. Мірчук свідчив про вбивство братів С. Бандери там у липні 1942 р. Тоді капо з польських фольксдойчів Ю. Краль та С. Покульські «затягли його (Василя Бандеру) під час праці до льоху і обсипаного цементом запхали разом з убранням до бочки з водою та стали шурувати рижою щіт­кою його обличчя і голову. Після того пігнали його знову до праці й заставили його бігати з тачкою та носити бігом цемент на поверх, а потім знову повели до льоху «мити». Вечером після таких тортур з людини залишилась тільки тінь. Обличчя було набрякле до непізнання й закривавлене, голова порозбивана, а ціле убрання в крові… Його занесено з праці до таборового шпиталю, де він скоро закінчив серед мук життя». Діяч ОУН О. Вінтоняк теж оповів про ті тортури: «…били Василя та черевиками ставали на його босі ноги (йому з ніг впали деревняки). Потім підняли вгору і кинули вниз спиною на землю, немов деревину …побитий не мав сили втримати тачку… кинулися на Василя з лайкою, б’ючи його колом, де лише попало. Окривавленого потягнули вниз і кинули до бочки з водою, в якій в’язні обмивали руки з цементу».

Про вбивство Олекси Бандери розповідав редактор Б. Вітошинський, співавтор «Декларації прав українського народу»: «Душогуби наказали ногами місити цемент і вапно, кілька разів вкинули його туди… окривавлений з піною на спалених устах, він просив дозволу напитися… схопили його за ноги і вкинули в бочку». Українські хлопці із священиком кинулись було боронити братів. Проте численна розлючена галайстра двічі їх жорстоко побила. Наймолодший брат Богдан Бандера загинув у Похідній групі на Україні.

За вбивство журналіста, доктора суспільних наук Олекси та його брата студента філософії Василя Міжнародний суд у Франкфурті-на-Майні 20 серпня 1965 р. не покарав катів. Хоча проти них свідчили оунівці О. Вінтоняк, Б. Вітошинський, О. Коваль, П. Мірчук. На друге засідання душогуби не з’явилися. Їх, колишніх наглядачів польських тюрем, комуністична Польща приберегла.

Тортури Авшвіца витримали видатні діячі ОУН С. Ленкавський, Л. Ребет, командир Північної похідної групи курінний УПА М. Климишин, редактор М. Марунчак, письменники Д. Чайковський та М. Бажанський, магістр В. Кардаш з синами. Та ще сотні молодих націоналістів, студентів, поранених вояків УПА. А ще більше їх загинуло в таборі. Лютувала варта СС, набрана з кримінальників. Мордували в’язнів капо з різних народів. Діяч Спілки Української Молоді О. Коваль пригадав з них атлета Якуба, як той знущався з 14 — 20 літніх українців. Садист «…уставив хлопців рядами по 5 на віддалі одного метра і подав команду до старту… і з цілої сили почав валити латою куди попало… Кількох відразу попадало покривавлених, та він підскочив і почав ногами помагати їм підвестися… Декому після цього вже й перша поміч, у формі зимної води, нічого не помогла». Не минав кат і своїх земляків з гетто. Заробляли свою пайку на посаді капо також німе­цькі комуністи. Вища раса! Нашиті на вбранні розпізнавальні знаки невільникам не допомагали. Ломаки гнобителів били всіх однаково. Українські націоналісти не були капо, блоковими чи форарбайтерями. За те їх шанували всі знедолені.

Як один з Дантових кругів пекла не забудеться жіночий концтабір Равенсбрюк. Там згоряла юність дівчат автоматників УПА і зв’язкових ОУН. Туди замкнули й Дарію Гнатківську, яка відбувала 15-річну кару у польській тюрмі за підготовку вбивства міністра Перацького. Там вона, студентка, й звінчалася з Провідником СБ ОУН М. Лебедем. В Равенсбрюк її запроторили з маленькою донькою, матір’ю та тіткою. Вони опини­лися в одній камері з секретаркою О. Ольжича та небогою Черчілля. Згадувала той концентрак діячка ОУН М. Оренчук: «Апель довгий. Чекаємо в ряді, коли всіх перечислять… Ідемо копати рови. Спереду, ззаді та по боках ішли озброєні конвої з псами. На шляху до роботи і з роботи ми мусіли іти маршем та співати. Надвечір вертаюся до бараків втомлена до знемоги. Десятигодинний день праці давав себе знати, бо їжа була майже некалорійна». Мучилися там дружини діячів ОУН Д. Ребет, Т. Гайвас, А. Ганкевич, М. Григорців та ін. Згадала неволю й О. Фроляк: «…пігнали всіх до лазні. Забрали все, що хто мав, оголили і прямо перегнали через холодний душ. Кожна з нас отримали довгу сорочку-уніформу в синьо-білі посмуги з великим чорним номером на плечах та буквою «Р» (політична)… Задушнє го­рішнє повітря тхнуло гниллю і смородом… у бараку було 150 до 180 в’язнів, а таких бараків були довгі ряди… апелі були одним з жорстоких способів знущання. Ноги мокрі без жодного чуття, а немічне тіло не могло встояти… Щодня збирали трупів з під бараків, коло електричних неізольованих дротів, з «лікарень», ще деяких неживих — та відвозили до крематорію». Пригадувала О. Вітик: «Берегли нас озброєні СС-жінки гестапівки. Вони мали зі собою псів-вовчурів. Говорити навіть пошепки було заборонено. Частина подруг мали щастя таки в нещастю, що перевезли нас на Захід. Ті, що залишилися в Равенсбрюку, не були звільнені, щоби поїхати до рідних. Равенсбрюк зайняла Червона армія. І Сталін всіх велів вислати до ще гірших своїх таборів і певне по багатьох загинув слід». Вони потрапили з вогню та в полум’я. До лап чекістів потрапили також українські політв’язні Матхаузена. У пастці фронтів нацисти намагалися хтозна куди евакуювати невільників, пристрілюючи їх в дорозі. Там, під залізницею, де нещасні чекали потягу, зоставалася чорна земля. Голодні поїдали траву.

Рейх не мав Сибіру. Тож розбудовувалися тісні концентраки від Авшвіцу на 300 бараків до Брецу на 14. У першому не згасало 4 крематорії, знищено понад 5 млн. в’язнів. Праця всюди була каторжною. У Бухенвальді на 110 бараків працювало в каменоломні понад 9 тисяч українців. В Саксенгавзені на 60 бараків не зупинялася цегельня. Ракети Фау-1 і Фау-2 виготовляли в під­земеллях Дори. Тачки, лопати, вагонетки — були основним знаряддям концентраків Майданеку, Сабібору, Треблінки, Матхаузена, Берген-Бельзена, Дахау, Грос-Розена, Нойгамма, Фльосенбургу та ін. «Новий порядок» скопійований Герінгом з лагерів у чекістів розповсюдився по всій Європі. Всюди панувало знищення: газові камери, колективні розстріли та шибениці, побиття, знущання та непосильна праця.

На Україні німецькі нацисти нищили в’язнів у 195 великих і малих менш пристосованих для люду концлагерях. Окрім полонених червоноармійців, антифашистів захоплених в гетто, в тих обплетених колючкою зонах знемагало понад 30% українських націоналістів. Гестапо розстріляло активісток ОУН Х. Кононенко, сестер Мартинюк на Волині, О. Максимець у Кривому Розі. Нацисти як грому небесного боялися вільного слова. Отож знищили засновані Похідними групами редакції часописів «Українське Слово» у Києві, «Дні­провська хвиля» в Кременчуці, «Рідне Слово» у Звенигородці, «Дзвін» у Кривому Розі. Його редактора в’язня Колими поета М. Пронченка розстріляли за доносом комуністів. У Києві розстріляно журналістів та літераторів О. Телігу, І. Рогача, І. Ірлявського, П. Олійника, О. Чемеринського та ін.

Одначе терор нацистів не зупинив визвольної боротьби ОУН. Стогін концлагерів досягав до воїнів УПА. Вони чули крики заживо спалених селян Кортелісів, Цумані, Кам’янки. Гірськими потоками спадали на ворогів пов­стан­ські сотні. Звільняли вій­сько­вополонених, громили карателів СС, здобуваючи зброю. Відділи німе­цьких, а також совецьких карателів знаходили свій кінець. Від куль УПА загинув зі штабом генерал СА Лютце. Українське вільне слово воювало в часописах «Вісті з фронту УПА» та «Ідея і чин». Не змовкали гучні сурми поетів. Проклинав гітлерівську неволю Ю. Клен:

Небавом ми, ходи наддавши
До табору знов доп’ялись,
І був то знаменитий Авшвіц…       
Більшовики ліквідували нас, як клясу —
Тут ліквідують нас, як расу. 
Не вгавав Яр Славутич:
Беруть свободу не слізьми — мечем !
Хоробрі — з нами! Геть із партачами!
Слова Теліги — вибухи з гармат.   
Гуде в льоху бравурна канонада:
«Жирує лютий гітлерівський кат,
Москва під’южує підступно — рада…       

Сміливо дивились смерті в очі поети УПА. Строчили автоматними стрілами, а їхні серця вогняними словами. Один із засновників Української Головної Визвольної Ради Михайло Дяченко (Марко Боєслав) закликав:

До зброї кожний, кожна хато!
У наступ, чоти! Смерть катам!       
З щитами жде нас горда мати!
У наступ! Слава! Воля нам!

По війні українці з концтаборів згуртували у Мюнхені Лігу Українських Політичних В’язнів. Перешкоди американської та німецької адміністрації не завадили їй підтримати побратимів по неволі морально і матеріально. Во­ни організували медичну допомогу, догляд, майстерні для праці, фонд допомоги вдовам і сиротам, виїзд за океан. Випускали бюлетень «Політв’язень», «Літопис політв’язня» та гумористичний «Хрін». Встановлювали пам’ятники замученим.

Збиралися на Конгреси та конференції ЛУПВ, влаштовували концерти. І організували потужний спротив примусовій совецькій репатріації «На родіну!», цебто «Нах Сібірієн!» ЛУПВ збирала спогади мучеників, які вийшли книгою «У боротьбі за українську державу» (редактор М. Марунчак, «Меморіал», Львів, 1992 р.) Своєю боротьбою українці заслуговують на вільний розвиток своєї культури та господарства у власній державі.

Михайло Іванченко,
письменник, колишній в’язень остарбайтлагеря цегельні
(с.Шаррель, крайз Клоппенбург, ланд Ольденбург) в зоні ГУЛАГу.