Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

НЕПЕРЕДБАЧУВАНЕ ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ

Непередбачене волевиявлення — це про нас, в Україні сущих. За 20 років незалежності для багатьох із нас, даруйте за різкість, «мериканською мудрістю» виявилася базова теза Конституції про народ як єдине джерело влади в Україні. Саме народ, а не партію чи блок оних. Або так-сяк склепано-зляпану парламентську коаліцію. Президентська кампанія 2010-го року не стала приємним винятком.

Звісно, будь-яке узагальнення є небезпечним. Особливо якщо враховувати всі обставини, в яких ми живемо, точніше — виживаємо і намагаємося забезпечити краще життя своїм дітям і онукам. Ми й справді стоїмо ось уже котре століття підряд на межі континентів, світів і цивілізацій — умовно демократичної Європи і традиційно консервативної Азії. Але й цей образ, уже заяложений нашими політологами, теж вельми умовний, бо надто схематичний.

На момент виходу цього номеру тижневика попередні результати виборів, сподіваємося, будуть уже відомі. Що ж до офіційних… кажуть, доведеться зачекати числа до 17-го. Сподіваємося, що до 17-го лютого, бо ж в Україні, як і за часів прадавніх, протоколи з мокрими печатками передають з регіонів до столиці чумаками на волах. І це не жарт. Бо є, скажімо, наша виборча дільниця, розташована в Антарктиді. Уявляєте, скільки часу мандруватиме той протокол, враховуючи дуже і дуже кепську погоду на всіх широтах в обох півкулях?..

А тепер — серйозно. Без іронії. Хоча й вона необхідна при вирішенні конче важливих державних справ. Як і у нашому коментарі щодо результатів першого туру, ми мусимо констатувати, що так і залишилися без відповіді кілька кардинальних запитань.

Перше: розрив у кількості голосів, поданих за обох кандидатів, практично не виходить за межі так званої статистичної помилки. Отже, суспільство і надалі поділене у своїх політичних симпатіях. Хоча це ще питання — щодо характеру симпатій: чи вони політичні, чи все ж особистісні? Це коли комусь подобається «наша українська Жанна д’Арк», а комусь «свій хлопець від верстату і шахти». Чи вдасться тим, хто виграв, і тим, хто програв, знайти спі­льну мову, чи й надалі кожен із них будуватиме «свою Україну для своїх людей»?

Друге: після конституційної реформи 2005-го року Президент України є фігурою значною мірою СИМВОЛІЧНОЮ. Ми маємо, принаймні на папері, вже не президентсько-парламентську модель влади, а парламентську з певними елементами прерогатив президента. Відтак виникає ще одне незручне запитання: а чи варта була справа всього того галасу і вкотре, даруйте, розгардіяшу, в якому ми живемо вже стільки місяців поспіль? Чи років?..

На думку неупереджених експертів (дивно, але такі ще залишилися) основною помилкою БЮТівців було те, що вони запізно почали шукати шляхи до свідомості російськомовних регіонів Півдня і Сходу України. Створений ще покійним Кушнарьовим привид «нашиста-фашиста» і після смерті цього політика бродить по Вкраїні.

З іншого боку — чи є проблема другої державної або офіційної мови тією панацеєю, яка порятує економіку України і, в першу чергу, її вугільно-металургійний комплекс?

Сподівання тих, хто думав, що нас порятують нарешті Європа з Америкою, не те що не виправдалися — вони провалилися з гуркотом і свистом. Конкретний приклад: доки ми тут, в Україні чубились аж до навкулачок, хто у парламенті більш проєвропейський, Федеративна Німеччина вирішувала головну для себе проблему: що робити з виводком мишей, котрі оселилися в канцелярії Бундестагу? Після затятих публічних дискусій спеціальні рятувальники обережненько відловили півтора десятки сіроманців і під суворим контролем екологів випустили їх у найближчому лісі. У цю акцію вбухали стільки коштів, що в Україні можна було б порятувати життя не одній важкохворій дитині. Ось вам показник справжніх інтересів демократичної Європи: свої миші їм важливіші.

І останнє: якщо Європа відгородилася від нас новим берлінським муром, то наскільки реальними є сподівання на допомогу Росії? Аби нас не звинуватили в упередженості, радимо зайти на будь-який інформаційний сайт наших північних сусідів і уважно вивчити — як їм зараз самим живеться насправді. А потім уже, як кажуть ті ж росіяни, роззявляти рота на чужий коровай.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com